ГоловнаКультура

Україна на Венеційській бієнале: виміри присутності

59-та Венеційська бієнале відкрилась на 60-й день війни в Україні — і це напрочуд помітно як у програмі головної артвиставки у світі, так і поза нею. Мабуть, ще ніколи у Венеції не було так багато українського мистецтва, українських прапорів, української мови. Окрім національного павільйону у венеційському Арсенале, цьогоріч Україна представлена в паралельній виставковій програмі, у додатковому бієнальному проєкті та в багатьох супутніх подіях, що проходять у Венеції під час бієнале, хоч і не пов’язані з нею безпосередньо. Крім того, твори українських митців потрапили до основної програми виставки. 

Фото: twitter.comla_Biennale

Основний проєкт

Кураторка основного проєкту Чечилія Алемані назвала його «Молоко снів», запозичивши назву з дитячої книжки британської сюрреалістки Леонори Каррінгтон. Алемані продовжила рух Венеційської бієнале у напрямку, що підважує центрованість мистецтва навколо фігури художника (чоловіка та європейця). Уже попередню, 58-му виставку називали La biennale Donna (жіноча бієнале) — і цього року така назва була б ще справедливішою, адже чоловіків серед учасників основного проєкту менш ніж 10%. До того ж понад 3/4 беруть участь уперше. 

Географічне розширення бієнале, що маргіналізує на ній європейське мистецтво, стосується і національних павільйонів: цьогоріч їх було 79, уперше долучилися низка країн Африки та Азії, зокрема: Намібія, Камерун, Непал, Оман, Уганда, Киргизстан, Узбекистан. Мав також уперше відкритися павільйон Казахстану, але через вторгнення Росії в Україну його інсталяцію не змогли вчасно доправити у Венецію.

Арсенале
Фото: twitter.comla_Biennale
Арсенале

Основний проєкт представлено на двох локаціях - в Арсенале та Джардіні. Тематично розподілено на три частини: репрезентація тіл і їхніх метаморфоз, стосунки між людьми та технологіями, відносини між тілом і Землею. Стилістично об’єднана естетикою сюрреалізму, який з’явився майже 100 років тому як емансипація мистецтва від західного раціо, експозиція пропонує різноманітні картини світу поза звичними ієрархіями та осердями домінування. Дуже узагальнюючи, можна сказати, що, не акцентуючись на конкретних історичних причинах конфліктів сучасності, Алемані вибудовує утопічну альтернативну реальність, яка базується на симбіозі та солідарності. Два місяці тому це, мабуть, пролунало б для нас актуально. Зараз не полишає відчуття, що розмова ведеться на рівні «за все хороше проти усього поганого».

Цікавий, проте, методологічний підхід кураторки, яка ввела в основний проєкт виставки, присвяченої сучасності, дуже багато «історичних» робіт XIX — XX ст., причому робіт локальних (для Європи) та маловідомих (у Європі). Згруповані в так звані «капсули часу», вони пропонують діалог між усталеним європейським каноном і його можливими варіаціями. 

Олександра Екстер, Арсенале
Фото: LB
Олександра Екстер, Арсенале

У капсули часу увійшли і роботи українських художниць — ескізи костюмів Олександри Екстер до екранізації «Аеліти» (1924), текстильні дизайни Соні Делоне (1930-ті), відео Маї Дерен «Колискова відьми» (1943), картина Марії Примаченко «Опудало» (1967). Цікаво, що місце народження Примаченко (як і Делоне) зазначене як «Російська імперія (сучасна Україна)», тоді як місце народження фотографки російського походження Іди Кар (яка народилася того самого 1908 року, що й Примаченко) зазначене просто як «Росія». Ця важливість маркування України як частини імперії та необов’язковість цього жесту стосовно Росії виглядає дуже красномовно, особливо на тлі російського військового вторгнення у свою «бунтівну колонію».

Соня Делоне, Джардіні
Фото: LB
Соня Делоне, Джардіні

Звісно, твори українських художників обирали для основного проєкту бієнале і раніше: у 2001-му куратор Гарольд Земан представив відео Олександра Ройтбурда та фотографії Віктора Марущенка, у 2013-му Массіміліано Джіоні показав картини Сергія Зарви, у 2015-му Окуї Енвезор демонстрував відео Миколи Рідного, а у 2019-му Ральф Ругофф представив інсталяцію Жанни Кадирової. Але цього разу їх більше, і це твори, які належать до минулого. Імовірно, роботу Примаченко додали до експозиції під впливом її нової медійності на тлі війни (і вона перфектно вписалась у проєкт) - але всі інші роботи опинились там точно не під впливом навколовоєнної тимчасової моди на українське. Їх обрали тому, що українська культура давно та міцно вплетена у європейський канон. 

Павло Маков, «Фонтан виснаження. Acqua Alta»
Фото: LB
Павло Маков, «Фонтан виснаження. Acqua Alta»

Український павільйон

Національні павільйони, куровані кожен своєю країною, є не менш цікавою частиною бієнале, ніж її основний проєкт: вони можуть вступати в діалог із ним, можуть підважувати чи навіть заперечувати його. Павільйон України цього року презентував роботу Павла Макова «Фонтан виснаження. Acqua Alta». Мабуть, уперше за всю історію участі України в бієнале вибір представника обійшовся без скандалу. Від 2001 року (коли Україна брала участь уперше і проєкт Юрія Онуха аврально, за три місяці до відкриття, замінили на «палатку») і до 2019-го (коли роботу Відкритої групи «Політ Мрії» намагались замінити на проєкт Арсена Савадова) ми вибудовували адекватну процедуру відбору та вчились поважати її результати. Тож нарешті проєкт Макова переміг у прозорий та зрозумілий спосіб і був схвально сприйнятий професійною спільнотою. Аврал полягав у іншому.

Кураторами павільйону виступили Лізавета Герман і Марія Ланько (The Naked Room) та Борис Філоненко (ist publishing). Початок війни закинув їх у ситуацію, яка є, мабуть, нічним жахіттям будь-якого фахівця: ти готуєш проєкт в одному контексті, але незадовго до відкриття він кардинально змінюється. Не кажучи вже про все, що довелось пережити команді разом з усіма іншими громадянами України: перші тижні війни Павло Маков провів у харківському бомбосховищі; Марії Ланько довелося вивозити частини інсталяції машиною через усю Європу; Ліза Герман евакуювалася на останньому терміні вагітності і народжувала дитину в умовах війни. Попри ці виклики, куратори зібралися у Венеції і представили роботу в незмінному вигляді: під нову реальність адаптували не сам проєкт, а програму, яка розгорнулася навколо нього.

Український павільйон
Фото: LB
Український павільйон

Естетично досконала кінетична скульптура Макова складається з 78 мідних лійок, умонтованих у формі піраміди у вертикальну платформу площею 3м². Через лійки дзюрчить вода, потік якої поступово зменшується — басейна, вбудованого в основу скульптури, досягають лише окремі краплини. Скульптура розміщена на другому поверсі Арсенале, а поруч із нею розташована лава, на якій завжди сидять відвідувачі — це зручне місце перепочинку серед довколишньої виснажливої кількості мистецтва.

У стейтменті, виданому ще до війни, куратори інтерпретували роботу Макова, що народилась у 1990-х з локальної харківської екологічної катастрофи, як широкий образ сучасного виснаження економіки, екології, культури. Війна знову повернула «Фонтан виснаження» до локального контексту Харкова, а через нього — й до інших українських міст, де виснажені російською війною люди помирають від нестачі води та елементарних життєвих благ. «Питання сьогоднішнього дня: чи здатен світ запобігти остаточному виснаженню людяності? Зараз можна відповісти на нього, дивлячись крізь вікна українських міст», — кажуть куратори в новому стейтменті. «Якщо до тієї фази війни, яка зараз настала, робота могла попередити про небезпеку виснаження нашого старого світу і те, що за цим прийде, то зараз це попередження вже не актуальне. Ця робота тепер не попереджає, а констатує», — додає Маков.

Цю оновлену оптику розгортає і дискусійна програма, організована Українським павільйоном спільно з Українським інститутом. У серії зібрань, об’єднаних назвою «Деколонізація мистецтва. За межами очевидного», організатори планують обговорювати роль мистецтва під час війни. До першої зустрічі, яка пройшла напередодні відкриття виставки, долучились лише українці, і це видається дещо дивним форматом: навіщо збиратись аж у Венеції, щоб обміркувати власні проблеми? Але протягом усієї бієнале в цих заходах запланована участь кураторів багатьох національних павільйонів — тож ініціатива може перерости в широку міжнародну дискусію.

Piazza Ukraina
Фото: LB
Piazza Ukraina

Piazza Ukraina

Ще однією відповіддю українських кураторів на виклики нового контексту став проєкт Piazza Ukraina (Площа Україна). Його ініціаторкою виступила Чечилія Алемані. І буквально за місяць куратори Українського павільйону у співпраці з архітекторкою Даною Косміною та Ukraininan Emergency Art Fund зібрали в самому центрі Джардіні окремий проєкт, цілком присвячений нинішній війні.

Piazza Ukraina складається з «пам’ятника пам’ятникам» (піраміди з мішків з піском, яка відсилає до актуального вигляду українських публічних скульптур), обвугленої дерев’яної споруди та стендів. На них можна побачити регулярно змінювані плакати з репродукціями творів українських художників, які в режимі реального часу осмислюють події війни (Влада Ралко, Катерина Лісовенко, Kinder Album, Олександр Грехов, Алевтина Кахідзе та ін.). 

Piazza Ukraina
Фото: LB
Piazza Ukraina

За задумом, кора дерев, якою засипана «площа», має відсилати до уламків розтрощених споруд у містах України (але радше нагадує декор міських клумб), а запах від обгорілих структур має навіювати думку про українські поселення, що палають від російських бомб (але запах гару радше долинає від Швейцарського павільйону, розташованого неподалік). Утім композиція безумовно привертає увагу — до неї охоче прямують відвідувачі роздивитись плакати та прочитати інформаційні стенди. 

Обидва проєкти української кураторської команди користувались увагою, підігрітою темою війни. Команда вміло використала цю увагу, чітко окресливши позицію України та виконуючи функцію національного представництва. Павло Маков у численних інтерв’ю постійно наголошував, що говорить радше не як художник, а громадянин своєї країни. На відкриття Українського павільйону прийшли одночасно міністри культури двадцяти країн — і напрочуд дивною була відсутність серед них українського (хоч Мінкульт є офіційним комісаром павільйону). Президент України також не вшанував зусилля павільйону окремим виступом — але його промова пролунала в іншому українському проєкті на бієнале.

Scuola Grande della Misericordia
Фото: LB
Scuola Grande della Misericordia

PinchukArtCentre

Проєкти PinchukArtCentre є традиційною важливою складовою української присутності у Венеції. 2015 року PAC виступив куратором національного павільйону з груповою виставкою «Надія», але найчастіше центр представляв роботи фіналістів премії Future Generation Art Prize у рамках паралельної програми бієнале. Так мало бути і цього року — утім у відповідь на війну команда PAC вирішила в надзвичайно стислі терміни зібрати геть нову експозицію. Так з’явився проєкт «Це Україна: захищаючи свободу».

Його розгорнуто на двох поверхах величезного приміщення Scuola Grande della Misericordia під кураторством директора PAC Бйорна Гельдхофа. І складається він з творів сучасних українських художників, шедеврів з українських музеїв і робіт західних зірок з приватних колекцій (зокрема, з колекції Пінчука). Це доволі сумбурна суміш артоб’єктів - від галицької ікони XVII ст. (Покрова Богородиці Стефана Медицького з колекції Національного музею у Львові ім. Шептицького) до жовто-блакитних полотен Демієна Герста й Такасі Муракамі. 

 Нікіта Кадан, «Труднощі профанації ІІ» (деталь)
Фото: LB
Нікіта Кадан, «Труднощі профанації ІІ» (деталь)

Частина з представлених на виставці робіт — це твори, що стали безпосередньою реакцією на війну. Як-от «Військовий щоденник» (тексти і фотографії) Євгенії Білорусець, інсталяція «Труднощі профанації ІІ» Нікіти Кадана (художник розвинув свою роботу 2015 року, що складалась з уламків вказівників, розтрощених на Донбасі, додавши до неї артефакти з теперішньої території війни), серія робіт «Макс в армії» Лесі Хоменко (портрети чоловіка художниці, який пішов захищати країну, та його товаришів по зброї), інсталяція французького художника JR «Валерія» (портрет 5-річної дівчинки з Кривого Рогу, котра, як мільйони інших українських дітей, була змушена полишити домівку, щоб вижити у війні). 

Леся Хоменко «Макс в армії»
Фото: LB
Леся Хоменко «Макс в армії»

Інша частина виставкових творів не має безпосереднього стосунку до війни, але так чи інакше пов’язана з Україною — це картини українських художниць Тетяни Яблонської та Марії Примаченко, фотографії Бориса Михайлова, сюди ж можна зарахувати роботи Герста та Муракамі, які обігрують український прапор. Ще декілька робіт (відеоінсталяція 2003 року «Розраховуй на нас» Марини Абрамович, скульптура 2005 року «Жалюгідна війна» Демієна Герста, інсталяція 2020 року «Твій загублений маяк» Олафура Еліассона) взагалі не стосуються України, але мають прив’язки до ідеї війни. 

Такасі Муракамі, «Україна: Війна та мир»
Фото: LB
Такасі Муракамі, «Україна: Війна та мир»

Цей набір посилань та ідей, який, очевидно, мав на меті поставити українське мистецтво в контекст світового та заявити про війну в Україні як про глобальну трагедію, відверто важко перетравити. А втім, масштаби експозиції спрацьовують, і до Scuola Grande відвідувачі ходять доволі активно. Цьому сприяють і великі блакитно-жовті банери з підписом Володимира Зеленського, вивішені на будівлі.

Президент України також записав спеціальне звернення для презентації проєкту PAC, яку вів сам Віктор Пінчук. Незрозуміло, чим саме пояснюється президентська підтримка приватної культурної ініціативи та водночас ігнорування державної — необізнаністю, неуважністю до культурної дипломатії, особистими зв’язками з олігархом, усім разом, — але, з погляду репрезентації України як суб’єктної держави на найважливішому мистецькому форумі світу, таке рішення Офісу президента точно не було ефективним.

Фото: LB

Супутні проєкти

Та на цьому цьогорічна українська присутність у Венеції не вичерпується: під час бієнале відбулося ще чимало проєктів, так чи інакше пов’язаних з Україною. У маленькій галереї на набережній неподалік від Джардіні відкрився проєкт Жанни Кадирової «Паляниця». Під час війни художниця евакуювалася на Закарпаття — з місцевого річкового каменю, продовжуючи свою «харчову» серію, вона створювала «паляниці» (з алюзією на слово, яке стало одним із воєнних мемів). На відкритті цієї виставки у Венеції Кадирова запустила сирену повітряної тривоги.

Жанна Кадирова, «Паляниця»
Фото: gazeta.ua
Жанна Кадирова, «Паляниця»

Поблизу Арсенале триває виставка мультимедійних робіт Зінаїди Лихачової «Без жінок» під кураторством Пітера Дорошенка — проєкт присвячено локальній культурі карпатських вівчарів. У галереї Vizione Altre на Канареджо відкрилася персональна виставка Ірини Озарінської «Трансформація спадку Соні Делоне», а поруч у Palazzo Mora — «Воскресіння» Петра Сметани. Невдовзі в університеті Ca’ Foscari запрацює виставка фотографій Олександра Чекменьова «Обличчя України», а в рамках проєкту «Павільйон Їдишланд» відбувся перформанс об’єднання «Нове єврейське мистецтво» (Микола Карабінович і Гаррі Краєвець).

Фото: LB

Однак, мабуть, найцікавішим перформативним майданчиком стала територія Російського павільйону. Цього року російські художники, на знак солідарності з Україною, відмовилися від участі в бієнале, тож павільйон стоїть порожній. Поруч із ним постійно присутня охорона, оскільки будівля приваблює митців і відвідувачів, які бажають висловити своє ставлення до злочинних дій Росії. Наймасовішим став флешмоб, запущений українським куратором Борисом Філоненком, який повторив жест із серії Ай Вейвея «Fuck Off», де художник демонструє середній палець репресивним символам влади (імператорському палацу в Пекіні, Білом дому, Ейфелевій вежі). Тепер соцмережі заповнені відповідними фотографіями з Російським павільйоном.

Акція Аляксея Кузьміча
Фото: Дмітрій Волчек (RFE/RL)
Акція Аляксея Кузьміча

Поруч із павільйоном провів протестну акцію білоруський художник Аляксей Кузьміч: він написав Belo на стіні павільйону та гучно вигукував Heil Hitler! Акцію перервала художниця із сусіднього, скандинавського павільйону — антивоєнний протест заважав їй проводити запланований перформанс. Пізніше невідомий чоловік у масці Путіна закликав перехожих до павільйону, де обіцяв показати «справжнє мистецтво», та озвучував цитати диктатора. Хочеться сподіватись, що українські художники підхоплять цю спонтанну ініціативу і до кінця бієнале запропонують власні актуальні висловлювання на цій території. 

***

Інсталяція в музеї Коррер
Фото: LB
Інсталяція в музеї Коррер

З цього опису може скластися хибне враження, що бієнале цілком зосереджена навколо української теми — звісно, ні. На виставці зібрано актуальне мистецтво багатьох країн, від гіпернасиченого хай-теку Корейського павільйону до надзвичайно лаконічного Німецького. У павільйон Греції стояла величезна черга — до нього майже нереально було потрапити без попереднього запису. Зрештою, жодної бієнальної нагороди Україна не отримала. Та й у житті самого міста зовсім не відчутна війна, що розгортається на відстані доби машиною. Утім української присутності у Венеції направду стало більше — це виражається і в блакитно-жовтих прапорах на венеційських балконах, і у випадковому українському стенді незрозумілого авторства на виставці в музеї Коррер, і в лайтбоксах Stop War в аеропорту. Ці знаки обіцяють нам: Європа спроможна зрозуміти, що наша війна, як і наше мистецтво — не локальні. Вони стосуються всієї Європи та зачіпають увесь світ. Але головне, що ми самі нарешті це зрозуміли. 

Аеропорт Тревізо
Фото: LB
Аеропорт Тревізо

* Оновлення 02.05.2022 09:00 - додана інформація про виставку Петра Сметани.

Ксенія БілашКсенія Білаш, редакторка відділу "Культура"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram