Ви раніше були саундпродюсеркою Dakh Daughters, а тепер завершуєте про них фільм. З чого все починалося?
Одного разу Соломія Мельник, з якою давно товаришував мій чоловік (Сергій Стеценко, він же виступив оператором фільму — прим. автора), сказала, що вони придумали гьолз бенд і їм потрібен звукорежисер, теж дівчина. Так я почала працювати з Dakh Daughters.
Ми їздили в тури, записали альбом, а далі я перемкнулася на фільм і була щаслива передати роботу саундпродюсера комусь іншому. Мабуть, відчула, що звукорежисура — це класно, але є щось ще цікавіше.
У документалістиці завжди складно зрозуміти, коли фільм має закінчитися. Як ви знайшли точку для вашої історії після п’яти років роботи над нею?
Це фільм-портрет Dakh Daughters без закінченої історії. Але є ще один персонаж, точку в історії якого ми чекали, зняли її і так закінчили зйомки. Це скульптура, яку зробив французький художник П’єр Сассон. Він познайомився з дівчатами на «ГогольFEST», надихнувся і вирішив створити подарунок для Майдану. П’єр втілив одну з учасниць Dakh Daughters — Zo — в образі молодої дівчини України, яка підіймається з води на поверхню. У цієї скульптури складна доля. Вона пережила революційні події, зникла з Майдану... далі не буду розповідати, чим закінчилося. Це така маленька канва.
У колективі цілих сім учасниць, і якщо ви знімаєте не лише концерти, а й їхні особисті історії, у вас має бути доволі складна логістика для зйомок. Як ви розв'язали цю проблему?
Практично весь час зйомок я була частиною цих подій, тому не виникало складнощів. Складно розриватися між двома професіями: бути саундпродюсеркою і якось керувати оператором. Але завдяки тому, що він багато років знає Dakh Daughters, усе складалося.
Відділити окремо кожного з персонажів неможливо. Тому фільм — це скоріше колективний портрет, з якого відтінками виділяється кожна дівчинка. Є жінка-мати, жінка-феміністка, є просто амбіції художника, є ставлення до Влада [Троїцького]. Це образ жінки в мистецтві, сім відтінків можливості бути собою в мистецтві й бути з собою взагалі, переживши те, що ми пережили разом.
У процесі зйомок фільму Dakh Daughters давали багато інтерв’ю, й один такий проєкт мені просто віддали. Мені навіть на думку не спадало брати в них інтерв’ю. Це було б кумедно, тому що ми дуже близькі люди, і серйозно говорити за допомогою камери просто неможливо.
Журналісти віддали вам ці інтерв’ю просто так?
Є така волонтерка, яка після революції покинула IT сферу і почала дослідження українського соціуму через призму культури. Пізніше Катя [Хоптинська] організувала школу людинознавства, де вчила знаходими мову з іншими людьми та з самим собою. А тоді вона просто побачила дівчат на Майдані і захотіла поговорити з ними не як з групою (бо це всі роблять), а як з окремими особистостями – хто вони, навіщо це роблять, що це все для них значить? Бо вважала, що подібна музика є своєрідною психотерапією для соціуму.
Катя не журналістка, тож не знала що робити із цим проектом далі. Згодом десь прочитала у фейсбуці, що запускається наш проєкт, знайшла мене і віддала записи. Я була їй дуже вдячна.
Чи не заважає знімати близьке знайомство з героями? Не з’являється самоцензура?
Звісно, заважає. На якомусь етапі я зрозуміла, що мені потрібно штучно віддалитися, незважаючи на те, що ми дуже близькі люди, а з деким тепер навіть родичі. Але довелося відсунути це все вбік і довго працювати над собою. Це нормальні робочі процеси.
В мене немає нічого, що показало б Dakh Daughters із поганої сторони. Вони дуже бережуть свій колектив, а всі неприємні та складні моменти вирішують. Тому що вони театр-сім’я і самі про це весь час говорять.
А те, що оператор — ваш чоловік, не ускладнює роботу й особисті стосунки після?
Все це є і це потрібно долати. Не лише на зйомках: фільм монтувався вдома. Двоє дітей виросли під цей монтаж, і, звісно, це все нестерпно. Хочеться прийти додому і зняти лати, а тут — знову працювати.
Ти мусиш зробити вибір: ризикувати чи не ризикувати. Ми ризикнули, тому що це наша професія і любов. Звичайно, були такі моменти, коли «нічого знімати не буду, не той сьогодні настрій», чи мені так погано, що я не можу поставити задачу. Це реальність, ми живі люди.
«Рози. Фільм-кабаре» здебільшого знімався без залучення державних коштів, але ви ніби проводили краудфандинг?
Так, ми збирали на монтажку. Це була велика підмога, частину фільму ми зібрали на цій монтажці, поки не згоріла материнка — не витримала творчий процес.
А як ви розв’язували технічні питання запису відео та звуку, не маючи фінансів?
Оскільки ми з чоловіком документалісти, у нас була своя техніка. Щось додатково діставали з власної кишені, орендували об’єктиви, хтось допомагав. Звісно, ми не знімали на Arri Alexa.
Залучалися всі друзі оператори. Багатьом ми зіпсували нові роки, 8 березня й усі інші свята зйомками концертів Dakh Daughters.
Щодо звуку — робота саундпродюсеркою Dakh Daughters дозволяла записувати та накопичувати всі концерти. Матеріал альбому, у створенні якого я брала участь, теж увійшов до фільму.
Потрібна дуже велика впевненість і віра у проєкт, щоб 5 років займатися фільмом та ще й вкладати свої гроші.
Дівчата зробили зі мною дивовижну річ: вони ткнули пальчиком на моє місце у житті. Перше, що я від них почула: «З нами можна все». Тоді я звідусіль звільнилася і почала з ними робити все, що завгодно.
Це момент чистої творчості: спочатку безстрашно набиваєш гулі, після школи Буковського всього боїшся, а потім знову немає страху. Ти розумієш, що хоча і складно, але тобі дико подобаються всі складові процесу. Ти втомився та помер, але отримав енергію для того, щоб воскреснути завтра наново і знову вкласти туди цю любов.
Зазвичай режисери не полюбляють порівнювати свої фільми з іншими, але, можливо, ви б могли назвати якісь референси, які показували монтажерам, щоб пояснити структуру картини?
У фільму трошки дивна форма, тому ми назвали його фільм-кабаре. Мабуть, дуже віддалено він нагадує «Кабаре» Боба Фосса. Я жодним чином їх не порівнюю, але вийшло, що це так само портрет — там акторки кабаре, у нас таких сім — на тлі політичних подій у країні, і спостереження як це зіставляється та відбивається на особистості.
Ще «Весь цей джаз» (теж робота Боба Фосса — прим. автора) трошки схожий за формою. Там теж деякі сцени відбуваються всередині поставленої танцювальної композиції. Я побачила «Весь цей джаз» десь глибоко в юності та передивилася його зовсім нещодавно, коли монтаж був майже готовий. І раптом помітила, що нічого нового і немає, Боб Фосс уже все зробив.
Я бачив, як знімав Сергій [Стеценко] для Сергія Лозниці («Майдан») та Аліси Коваленко («Домашні ігри»). Який стиль бачення у вас?
Сергій зняв дуже багато гарних, повільних і довгих кадрів, але їх неможливо зосереджено дивитися. Семеро жінок друге десятиліття разом в одній гримерці, вони говорять всі одночасно і чують одна одну, але для глядача це дуже виснажливе випробовування. Це суцільний емоційний вихор, що більше схожий вже на хоум відео, а не кіно. Довелося подрібнити і відокремити, щоб склеїти в єдину думку.
Мій майстер Сергій Буковський теж був за те, щоб спостерігати, спостерігати і спостерігати. А потім я зрозуміла, що для того, щоб передати цей хаос, цю квінтесенцію різнопланових емоцій у єдиний момент часу, немає іншого варіанту, окрім як зробити монтаж таким само швидким, як і їхнє існування. Інакше глядачі просто почнуть засинати.
Фільм про Dakh Daughters — це унікальна історія, де ви вже знали героїв, була відсутня дистанція та закладений базис довіри. Чи думали ви про те, що з іншим фільмом так не вийде і, можливо, його буде значно складніше знімати?
Всі роблять кіно по-різному. Хтось пише сценарій, потім наповнює його знімальним матеріалом, хтось довго шукає духовний зв’язок із героєм і з цього народжується фільм. Комусь, як мені, пощастило потрапити в цей вихор і вирулювати. Якщо це фільм-портрет, я не вірю, що можна просто написати сценарій та зняти його і не перейматися, не боліти разом із героєм, не відчути, не втрачаючи частинки себе.
Чесно, ми з Сергієм вже три роки потроху знімаємо наступний фільм. Коли я потрапила в цю професію, то зрозуміла, що є страшна проблема і навколо всі страждають: «Як зняти другий фільм? Як зняти другий фільм?»
У мене проєкт тривалістю майже сім років і двоє дітей. Немає часу думати, як зняти другий фільм. У мене під носом виник герой, дуже близька людина. Знову ж таки, все почалося з того, що ми зняли йому концертний матеріал, у якому випадково зафільмували залаштунки. Так понеслося.
Зараз я думаю лише про те, що хочу навчитися знімати ще глибше, у відкритішому духовному контакті зі своїм «я». Дуже складно, тому що воно їде по тобі паротягом, але це нереально цікаво.
Це вже другий проєкт, який знімається без грошей. Складається враження, ніби в документалістиці можна обійтися і без фінансування.
Гроші потрібні. Поки «Рози. Фільм-кабаре» монтувався, ті зйомки більшу частину часу стояли. Там я вже не звукорежисер, у мене немає можливості швидко злити собі на диск накопичений на концерті матеріал.
На Майдані я ще не була у змозі поставити якусь конструктивну задачу, тому що не вірила до кінця в те, що я роблю, що зі мною все це відбувається. Мені хотілося б, щоб тут усе було набагато серйозніше. Хочеться платити людям гроші, хочеться камеру кращу, купити об’єктив під проєкт — цього всього немає вдома в оператора. Кожний раз орендувати — теж потрібно з якоїсь кишені дістати. А музика — це завжди багатокамерна робота, робота зі звуком, якої вона дуже потребує.
Для того, щоб таке знімати, потрібно зануритися з головою. Майже не реально працювати на комерційних проєктах для заробітку, і паралельно повноцінно знімати своє бачення.. Ні, так нічого не знімеш. Іноді у нас з Сергієм зовсім не було грошей і ми приходили на Майдан поснідати. Бутерброди з салом нас рятували.
Тоді Сергій ще й паралельно знімав для Сергія Лозниці «Майдан». Не уявляю навіть, наскільки йому складно було перемикатися між вашими баченнями.
Ненавидів мене місцями. У Лозниці дуже загальні плани, а мені потрібні дуже великі. Дві діаметрально протилежні манери зйомки. А Лозниця ще конструктивно поставив задачу, тому що він же геній, а я незрозуміло що. Паралельно Сергій знімав ще для «Вавилону», потім я у них колядувала матеріал. Dakh Daughters, слава богу, потрапляли в камери.
Один кадр нам зараз доводиться анімувати зі світлин, тому що не вистачило рук повернути камеру. Сергій зняв його швидко на мобільний телефон і побіг. Виявилося, що це такий сенсоутворюючий кадр, без якого ніяк не можна.
Талант Сергія, специфіка його зйомки — це інтимне крупне спостереження за людиною. Він синхронізується з героєм і стає його тінню. Лозниця не скористався цією манерою, бо мав іншу ідею, і для Сергія це було дуже великим переживанням. Кумедно, що він не міг просто так виконувати цю задачу і часто на Майдані знімав якихось конкретних людей, які, звичайно, у Лозниці в монтажі не були потрібні. Я була щаслива поцупити їх до себе.
Скільки годин матеріалу ви зняли за ці п’ять років?
Я не розумію, як це в годинах порахувати. Там порядку 15 багатокамерних концертів. Ми нарахували приблизно 2000 годин, але точно це неможливо порахувати.
2000 годин, які перетворюються на півторагодинний фільм? Наскільки боляче позбуватися матеріалу?
Не настільки боляче позбуватися матеріалу, наскільки боляче грамотно вибудувати цю драматургію. Весь час здається, що може працювати і це, і це, а потім виявляється наприкінці, що виходить такий «сухар». Замінив одну цеглинку, і воно раптом по-іншому говорить. Складно цей ребус розгадати. А коли ти розумієш, що страшна краса раптом стала непотрібною, ти думаєш: «Фу-у-у-ух, стало на 2 хвилини менше, яке щастя, поїхали далі».