У книжці автор уже встиг описати зумовлені пандемією зрушення в міжнародній політиці; багато які з них стосуються підриву довіри до демократичних інститутів, що на руку противникам глобалізації та ліберальних цінностей. Можливо, кардинальних переворотів з розподілу сил на світовій арені і не відбудеться, але нові тенденції розвитку та технологізація усіх сфер суспільства вже поставлені як курс на майбутнє. Навіть дипломатія тепер невідривна від інтернету, а deepfake-системи стали черговим новітнім викликом для безпеки держав.
Та головне — Сергій Корсунський пояснює, як Україні можна увійти у ці зміни з мінімальними втратами для себе, особливо враховуючи скептичне ставлення певної частки населення щодо можливостей для розвитку нашої держави у сучасних умовах.
«Дивно переконувати людину, яка себе поважає, що її думка важлива. Те саме справедливо й для держав. Існує чимало прикладів, коли не найбільші й не найбагатші країни добивалися поваги значною мірою тому, що мали власну думку, стратегії, цілі й рухалися до них, попри, здавалося б, нездоланні перешкоди».
Отже, почати варто з самоповаги. Книжка дає надію, що ми маємо шанс на неабиякий розвиток. Так, ВВП усієї нашої країни коливається на рівні особистого статку Джеффрі Безоса, але це не привід не поважати себе. Є країни, в яких менші за нашу територія і кількість ресурсів, проте вони входять у лідери серед європейських країн.
Розраховувати, в першу чергу, варто на себе:
«Уявлення про те, що «Захід нам допоможе», загалом помилкове. Основний принцип міжнародних відносин — кожна держава передусім прагне розв’язувати власні проблеми й зовсім не збирається жертвувати собою заради інших — ніхто не скасовував».
Знання про цю вимушену самостійність може додати амбіцій просуватися вперед. Так, це певна битва на глобальному рівні, коли сильнішим країнам вигідно, аби хтось почувався менш впевнено. І боротьба за нашу свідомість переходить на рівень символічного самопозиціювання, коли в інтернеті вам можуть нав’язати невигідну думку, а ви матимете враження, ніби самі до неї дійшли. Не дарма останніми роками ширяться поняття Twitter і Facebook-дипломатії — гідно представляти себе й оборонятися від ворожих меседжів тепер потрібно і в інтернеті.
Сергій Корсунський пише, що «у японських школах замість предмета «історія» запровадили предмет «майбутнє»». Можливо, в наших школах його варто було б внести окремо, відразу ж після історії, щоб зрозуміти, як наш багаж досвіду вкласти у майбутній прогрес. Через кілька років світ зовсім втратить звичні нам риси — озирніться на 10 років назад і ви пересвідчитеся, що темп трансформацій зростає у геометричній прогресії.
Минулі правила гри не працюють. Тож будемо йти вперед, пам’ятаючи, що «для того, щоб досягти результату, потрібні мрія, мета й концентрація ресурсів». І інтелектуальних ресурсів у вигляді власної якісної книжкової продукції також.