Команда громадської спілки завжди пірнає у важливі медичні теми. Ми переконані — будь-яке питання, що стосується медичного обслуговування, можна розв’язати, якщо виносити його на загал, обговорювати й вибудовувати рішення, яке влаштує як лікарство, так і пацієнтство.
«Твій сімейний лікар» за більш як три роки роботи об’єднав лікарів і лікарок з 11 регіонів України. Разом з ними команда спілки обирає вже втретє важливу медичну тему для дискусійного клубу. До обговорення залучаємо не лише лікарську спільноту первинної ланки, а представників й представниць спеціалізованої медицини, пацієнтські спільноти та експертів і експерток державних структур. Широкий спектр обговорення завжди дає результати, які покращують роботу медичної системи. Наша місія — формування здорового суспільства здорових людей.
Дискусія на тему: «Як допомогти побудувати довіру між пацієнтством та лікарством» відбулась у липні. Експерти та експертки розповіли про головні складнощі, які перешкоджають довірі на першій ланці медицини. Команда громадської спілки «Твій сімейний лікар» виокремила 6 перепон і 6 рішень, які допоможуть налагодити ці взаємини. Згуртованість і зацікавленість лікарства, пацієнтства, громадських спілок, благодійних фондів та держави сприятимуть створенню екологічних умов на первинній ланці медицини, де довіра стане головним рушієм у лікуванні й одужанні.
1 перепона: «Я боюсь брати на себе відповідальність»
Звісно, сімейний лікар чи лікарка не мають розбиратись у всіх хворобах. Але базові навички, які допоможуть правильно скерувати людину, вкрай необхідні. Аби зрозуміти зріз цієї перепони, розглянемо розповсюджений приклад. До сімейної лікарки Тамари Степанівни звертається Катерина. Вона просить рецепт на інсулін. Лікарка радить звернутись жінці звернутись до ендокринолога. Катерина каже, що була у нього, мовляв, він навіть розробив план лікування з визначеними дозами препарату, а тепер, за словами ендокринолога, саме сімейна лікарка має виписати Катерині рецепт на інсулін. Тамара Степанівна не погоджується з таким рішенням і знову скеровує Катерину до ендокринолога, бо не хоче брати на себе відповідальність виписувати рецепт на препарат. Чому ж так відбувається? Відповідь очевидна — відсутність взаємодії між ланками медицини негативно впливає на людей, які звернулись по допомогу.
Що, у висновку, відбувається з пацієнткою? Вона прийшла спочатку до лікаря, потім до лікарки, однак так і не отримала допомоги. Після таких мандрувань від кабінету до кабінету людина може зневіритись у медицині. Тож про яку довіру може йтися?
Довіра не може з’явитись нізвідки, їй передує набір факторів та емоцій: приязність, співчутливість, зацікавленість та бажання допомогти. Натомість довіру неможливо побудувати, якщо в спілкуванні присутні: агресивність, байдужість, незацікавленість, апатичність, а також страх брати на себе відповідальність. Довіряти легкодухам неможливо. Ось чому так важливо, аби лікар та лікарка мали хоча б поверхневі набори лицарської гідності для служіння й допомоги.
Як замінити вираз: «Я не хочу брати на себе відповідальність» на: «Я хочу вам допомогти, бо це моє головне завдання»?
Якщо ви лікар чи лікарка, яку мету ви ставите перед собою? Ціль — це щось більше за білий халат і диплом у шухляді комода. Мета визначає наші завдання. Скажімо, аби сімейна лікарка Тамара Степанівна мала намір допомогти Катерині отримати рецепт, то її мета продиктувала б чіткі завдання: допомогти, скерувати, підказати, вирішити. Все це допомагає сформувати довіру. Солідарна з цією тезою і Юлія Кукліна, співзасновниця громадської пацієнтської організації «Діа-дзен»:
«Сімейні лікарі та лікарки мають розумітись на питаннях, з якими до них звертаються люди. Професійне вдосконалення — це теж мета, це також допомога пацієнтам. Це допомагає більше довіряти лікарям. Навряд чи ви довіритесь людині, яка знається на важливих для вас питаннях недостатньо глибоко».
2 перепона: 15 хвилин консультації — недостатньо
Не менш важливий у формуванні довіри — час. Але його часто бракує у медичній галузі. Консультація з лікарем чи лікаркою має межі. Людей на прийомі завжди багато, а приділити усім по годині неможливо. Окрім очних прийомів є ще й віддалені, ніхто не скасовував і купу документації, яку треба заповнити, не варто забувати й про особистий час лікарів та лікарок. У них складна робота, їм треба відновлюватись.
Втім, аби формувалась довіра між пацієнтством та лікарством, 15 хвилин консультації інколи недостатньо. Особливо, коли людина приходить вперше до сімейного лікаря чи лікарки. Лише знайомство може зайняти 5 хвилин. А ще потрібно виміряти тиск, послухати легені, серце та запитати про скарги. На все це 15 хвилин і вистачить. Однак цього інколи недостатньо, аби справити враження на людину. Перша зустріч формує подальші взаємини та довіру. А це — фундамент, бо людина, яка довіряє медику чи медикині, дослухатиметься до порад та лікування. Якщо ж довіри немає, то рекомендації й терапію людина може проігнорувати, або почне їх шукати деінде.
Тривала перша консультація з сімейним лікарем чи лікаркою збільшує шанси на довіру
І це важливо, якщо говорити про розбудову успішних взаємин. Якщо слідувати за цією логікою, то перша консультація має бути тривалішою, приблизно, 20-25-30 хвилин. Не всі люди можуть швидко познайомитись, розповісти про свої скарги, згадати хвороби та стани. Приміром, до цієї категорії відносять людей похилого віку, молодих людей 18-20 років, які раніше не мали самостійного досвіду звертатись за медичною допомогою, а також людей з певними психічними розладами тощо.
Перша консультація — як співбесіда, вона має бути приємною, після неї має бути відчуття, що лікар чи лікарка отримали нову роботу. Бо так і є. Клієнт чи клієнтка вирішили вас найняти у держави, яка платить вам кошти, аби ви надали людини послуги високої якості. Якщо на це дивитись саме так, то якість обслуговування підвищиться, а, отже, й довіра також. Та для такого важливого процесу недостатньо 15 хвилин, тож перша консультація має бути тривалішою, аби закласти основи довіри. Однак, важливо робити акцент не лише на часі, каже Тетяна Дяченко, головна лікарка КНП «Вознесенський міський ЦПМСД»:
«Потрібно також чути людей. Ми маємо з ними узгоджувати лікування та профілактику хвороб. Людина має розуміти, що в цих взаєминах її думка теж важлива. Якщо ви понаписуєте за пів години кілька листків лікування, не узгодивши це з людиною, це може підвищити ризик, що вона взагалі не вживатиме ці ліки. Коли пацієнта чи пацієнтку чують і запитують їхню думку, вони починають більше довіряти. А це для нас, як лікарів та лікарок — найважливіше».
3 перепона: відсутність глибинного розуміння людей, що живуть з інвалідністю
Сьогодні це дуже важливе питання. В Україні кількість людей з інвалідністю збільшується через військову агресію росії. Нині людей, що отримали цей статус внаслідок повномасштабної війни, понад 50 тисяч. Це і дорослі, і діти. Сімейні лікарі й лікарки мають розумітися на цьому питанні, аби фахово допомагати, бо саме вони безпосередньо і постійно мають надавати послуги людям з інвалідністю.
А почати варто з основи. Багато медзакладів досі не мають пандусів. Як допомогти людині з інвалідністю, якщо вона не може фізично потрапити у заклад? Онлайн-консультування не зарадить у станах, які потребують очного огляду.
Та є й інші проблеми: інколи сімейні не володіють інформацією про безоплатні послуги та медикаменти, які мають надавати таким людям. Накульгує й розуміння щодо протезування. Де його отримати, скільки відсотків покриває держава, для кого воно безоплатне? Ці питання поки не відточені до рівня фахової майстерності. Не варто забувати й про позачергове обслуговування людей з інвалідністю — інколи в медзакладах це правило взагалі ігнорують.
Тож чи можлива довіра, якщо на всіх щаблях ви не отримуєте якісні послуги, які вам гарантує держава? Звісно, що ні, тут більше йдеться про зневіру. Але її можна уникнути за допомогою комплексних дій, і довіра знову стане реальною.
Лікарня має бути доступна для всіх, адже кожна людина має право на отримання медичних послуг
І саме на цьому мають робити акцент голови медичних закладів. Усі лікарні мають бути пристосовані для людей з інвалідністю: пандуси, ліфти, додаткові візочки, милиці, команда, що може допомогти людині потрапити до медустанови та отримати потрібні послуги. Медики та медикині повинні знатись на безоплатних послугах, які мають надавати людям з інвалідністю за Програмою медичних гарантій. Не менш важливою є допомога у пошуку реабілітаційних центрів, у знеболенні, соціалізації та психологічній підтримці. Також варто приділити увагу розумінню питань протезування. Сімейна медицина має бути готова сповна допомогти таким людям. Звісно, всі вищезгадані пункти не має виконувати сімейний лікар чи лікарка, але направити людину до установи, де їй допоможуть — завдання первинної ланки. Якщо виконати ці завдання, люди з інвалідністю відчуватимуть себе комфортніше, а це підвищить рівень їхньої довіри до медицини, наголошує членкиня організації «Група активної реабілітації» Карина Кардаш:
«Особисто мій сімейний лікар, після того, як я підписала з ним декларацію, вивчив все про травму спинного мозку, яку я маю. Це приклад залученості лікаря, який намагається допомогти й знайти рішення. Ця модель поведінки має стати нормою для сімейної медицини».
4 перепона: анульована декларація
Люди можуть самі обирати, кому з лікарів та лікарок довіряти. Але важливо навчитись робити це свідомо. Інколи люди підписують декларації, попередньо не дізнавшись про лікарський досвід роботи, відгуки, пройдені курси, кількість пацієнтів та пацієнток тощо. Є кілька причин, чому так відбувається: «не маю часу та бажання розбиратись, тож підпишу декларацію з будь-ким»; або ж: «я не знаю, де знайти відгуки та потрібну інформацію, тож обираю те, що мені радять знайомі». Є й інші приклади, але згадані вище — основні, тож на них і зупинимось. У висновку, людина несвідомо обирає лікаря чи лікарку, підписує декларацію, йде на прийом, потім ще на кілька і розуміє — це не те, що їй потрібно, тож розриває декларацію й шукає наново.
А це породжує масу проблем, які негативно впливають на імідж первинної ланки, а, отже, знижують рівень довіри до сімейної медицини загалом. Варто усвідомити, що беземоційний, але скрупульозний лікар, що не підійшов пацієнтці Варварі Іванівні, буде гуру медицини для пацієнта Петра Андрійовича. Натомість Варвара Іванівна захотіла собі іншу лікарку, яка їй посміхається, робить компліменти й міряє тиск — цього для пані Варвари цілком достатньо, саме така лікарка їй потрібна. Знайти свого медика чи медикиню, ретельно обираючи поміж різних варіантів — головне завдання пацієнтства. З цим лікарем чи лікаркою вони будуть часто комунікувати й отримувати медичні послуги, які мають бути якісними.
Як попередити анульовані декларації
Тут зарадять медичні інформаційні системи, або МІС. Їхні додатки та сайти містять інформацію майже про всіх лікарів та лікарок, що нині практикують в Україні. Також деякі медичні установи мають сайти, де розміщена інформація про їх лікарство. Все це допоможе обирати свідомо.
А як бути з людьми, які не користуються гаджетами
Про таких людей має потурбуватися керівництво медзакладів. Лікарні мають облаштовувати стенди з інформацією про лікарство біля реєстратури, аби люди могли робити свідомий вибір. Але й цього інколи недостатньо, ділиться досвідом директорка медичного центру «Сім’я» Мирослава Чубірко:
«Довіра — це двосторонній процес. Це не завжди залежить лише від первинної ланки. Люди мають вчитись більше довіряти своїм лікарям та лікаркам, а не отримувати лікування, ігнорувати його і, у висновку, займатись самолікуванням. Лікар — це не людина з вулиці. Це професія, яку здобувають довгі роки, аби лікувати й запобігати хворобам. Тож з поваги й почнеться довіра. А це попередить анульовані декларації».
5 перепона: стигматизація різних категорій населення. Як це відбувається — покажемо на прикладі ЛГБТІК+ людей
Деколи сімейні лікарі та лікарки відмовляються надавати ЛГБТІК+ людям медичну допомогу, а якщо й погоджуються, то автоматично навішують на таких людей стигму: ВІЛ, СНІД, гепатити, психічні хвороби тощо. Весь цей травматичний досвід формує недовіру ЛГБТІК+ людей не лише до первинної ланки, а й до медицини загалом. Тому вони часто розгублені й розуміють, що обмежені в отриманні якісної медичної допомоги.
За різними соціологічними дослідженнями, в Україні від 450 тисяч до 1,5 мільйона людей ЛГБТІК+. Це величезна частина населення, яка має право на юридичний захист, вільний доступ до медичних послуг й інші блага цивілізації.
Як знизити градус стигматизації, аби ЛГБТІК+ люди більше довіряли сімейній медицині
У застосунках та на сайтах, де міститься інформація про лікарство, може бути спеціальна помітка, хто з них дружній до ЛГБТІК+. Ці кроки допоможуть уникнути стигматизації. Люди ЛГБТІК+ одразу обиратимуть тих спеціалістів чи спеціалісток, які не засуджуватимуть їх, а поважатимуть і якісно лікуватимуть. Однак треба пробиратись у корінь проблеми, наголошує радник з гендерної рівності та соціальної інклюзії проєкту TCA ГО «Точка опори» Тимур Левчук:
«На базах лікарень мають проводити тренінги, як лікарям та лікаркам спілкуватися з людьми ЛГБТІК+ спільноти, аби не стигматизувати їх. Медичні команди мають вчитись поважити вибір людей й надавати їм необхідні послуги всупереч упередженням про сексуальну орієнтацію. Мета лікаря та лікарки — вилікувати, решту обставин, якщо вони не важливі для діагнозу, лікарі та лікарки мають відсіювати. Ми маємо жити в країні, де у кожного є рівні права і зокрема — право бути щасливим».
6 перепона: стигматизація людей з різними хворобами. Як це відбувається — покажемо на прикладі людей, що живуть з ВІЛ, гепатитами та туберкульозом
Й досі людей, що живуть з цими станами сімейні лікарі та лікарки засуджують. Грубий погляд, перешіптування та повчання лише нівелюють довіру до первинної ланки медицини. Лікарство також забуває про свій обов’язок первинної ланки: розповідати про ВІЛ, гепатити та туберкульоз не як про трагедії, а як про стани, з яким можна повноцінно жити, якщо лікуватись. До прикладу, якщо приймати антиретровірусну терапію (АРТ) проти ВІЛ, то вона заблокує розмноження вірусу й зміцнить імунітет. АРТ здатна зменшити концентрацію вірусу в організмі, а згодом взагалі блокує можливість передавати збудника. Саме це потрібно розповідати людям з розгорнутими станами, аби допомогти їм прийняти нову реальність і почати лікування. Там, де є турбота, завжди з’являється й довіра.
Як осуд замінити на розуміння й допомогу
Людина, що живе з ВІЛ, гепатитами та туберкульозом не має відчувати осуд з боку лікаря чи лікарки, бо це унеможливлює довіру й псує майбутнє лікування. Як каже директорка з прав людини, гендеру та розвитку спільнот благодійної організації «100% Життя» Валерія Рачинська, лікарство має також пам’ятати про наявність непоборного бажання допомогти й знайти рішення для успішного лікування чи запобігання хвороб у своїх пацієнтів, чи пацієнток:
«Люди, що працюють на первинній ланці — це не супермени чи супервумен, це люди, які можуть помилятись. Але важливо, що з цією помилкою роблять далі, виправляють чи залишають. Робота над помилками підвищує майбутню довіру людей до медицини, а невизнання помилок цю довіру у корені нівелює».
Експерти й експертки підсвітили 6 головних перепон, які заважають вибудувати довіру між пацієнтством та лікарством, а також дали рекомендації, як це змінити. До обговорення таких важливих і складних тем медична спільнота, за сприяння громадської спілки «Твій сімейний лікар», долучатиметься частіше, аби покращити свою роботу, а лікування й діагностику людей зробити комфортнішими.
Повністю подивитись «Як допомогти побудувати довіру між пацієнтством та лікарством можна тут. Ще більше корисних матеріалів від громадської спілки «Твій сімейний лікар» читайте у вайбері, фейсбуці чи дивіться у ютуб.