Як російські генерали «винайшли» «Вагнер»
Путінські найманці та їхній куратор Євген Пригожин мають окремі біографії, які в певний момент перетнулися і сплелися, як сімейна пара чи як фірма і новий директор. Тому їх треба розглядати по черзі і нарізно.
Історія армій найманців легко прослідковується буквально від початків писемної історії людства – від Давньої Греції і до наших часів. У 20 столітті білі найманці стали чумою Африки, що примусило вносити окремі поправки до Женевських конвенцій з приводу правил ведення війни й окремих конвенцій ООН, спрямованих безпосередньо на боротьбу з інститутом найманців у всіх його проявах.
Лебединою піснею африканських найманців 20 століття стала діяльність приватної військової компанії з Південно-Африканської Республіки «Executive Outcomes», яка в 1990-х роках захопила алмазні шахти в Анголі та Сьєрра-Леоне, чим законсервувала джерела фінансування громадянських війн у цих країнах. Однак 1998 року уряд ПАР ліквідував цю ПВК.
Південноафриканські найманці дуже швидко знайшли нових клієнтів і роботу в Афганістані та Іраку. В Афганістані за 20 років війни приватних контрактників загинуло майже вдвічі більше, ніж американських солдатів – 3846 проти 2448. Однак досвід і формат роботи «Executive Outcomes» здобув найбільших шанувальників серед російських генералів. Зокрема, ще у 2010 році на форумі в Санкт-Петербурзі генералам Генерального штабу РФ представили засновника «Executive Outcomes» Ебена Барлоу, доповідь якого про безмежні перспективи приватних армій в Африці негайно зачарувала їх. Він описав найкоротший перевірений шлях до мільйонних статків.
Формат приватної компанії дозволяє грати з державою в цікаві ігри: тренувати найманців на армійських полігонах, вербувати персонал серед відставних спецпризначенців, витягувати на особистих зв'язках з державного міністерства оборони кошти і найголовніше – будь-які види озброєння, а прибуток від виконаних контрактів класти собі в кишеню. Держава зі свого боку може руками ПВК вирішувати делікатні і не дуже завдання за кордоном, при цьому вдавати, що «це не ми» в разі претензій – саме це говорив Володимир Путін Емманюелю Макрону у відповідь на скарги через дії вагнерівців у Малі.
На якомусь етапі існування ПВК, коли та вже засвітилася в Україні, Сирії та Африці, операційним менеджером став Євген Пригожин. Причин було кілька. По-перше, Пригожин отримав від міністра оборони Шойгу контракти на постачання армії продовольства, що сягали аж $3 млрд. До цього часу армія РФ готувала їжу своїми силами. Передати харчування цивільним підрядникам у Росії придумав ще попередник Шойгу, міністр оборони Сердюков, але в нього були для цього свої люди.
По-друге, Пригожин вже був знайомий з Путіним, президент РФ приймав іноземних гостей, у тому числі лідерів США та Франції в пітерських ресторанах Пригожина.
З кримінальної грязі – у путінські князі
Докладна біографія Євгена Пригожина була опублікована зовсім недавно – 16 квітня цього року на сайті putinism.com.
Поруч з величезною кількістю сімейних фотографій родини і друзів Пригожина, яких до цього часу ніколи не викладали публічно, наведено головні віхи біографії путінського кухаря і його бізнес-проєкти.
Пригожин, як Венера, зродився з брудної кримінальної піни міста Ленінграда. Тоді чимало дрібних кримінальників співпрацювали з КДБ. Вони тягнули пійману здобич у руки чекістів, які взяли кримінальний світ великих міст єльцинської Росії під свій контроль. У список цих чекістів явно входив і Володимир Путін. Утім у 1990-х між Путіним і Пригожиним була ще товста прокладка з інших кримінальних одиниць, тож особисте знайомство з Путіним відбулося вже під час його президентства.
Серед напрямів діяльності Пригожина вже при дворі Путіна слід виокремити три головні.
Перше – харчування, що приліпило Пригожину найвідоміше прізвисько «Кухар Путіна». Почавши з ресторанів у Петербурзі, які російські медіа називали «першими по-справжньому елітними в місті», Пригожин увійшов до кола обслуги російського президента. За що згодом отримав монополію на постачання харчування у російську армію, школи Москви та низки інших великих регіонів.
Друге – керування і фінансування машини брутальної дезінформації і пропаганди у вигляді фабрики тролів і медіахолдингу на чолі з Федеральним агентством новин (РИА ФАН), що Пригожин роками заперечував, але не так давно нарешті визнав. Цю діяльність у жодному разі не слід применшувати. За нею стоїть ціла машина зі спеціалістів усіх російських спецслужб, які займаються не тільки інформаційно-психологічними операціями, але й формують публічний образ самого Пригожина. Кожного разу, коли ви бачите Пригожина в кадрі, на камеру дивиться не кухар і не командир найманців, а саме троль. Список свідомо провокативних публічних заяв Пригожина дуже довгий і давно класифікується саме як тролінг. І за цим стоїть не особистий гумор кухаря, а колективна робота великої машини спеціалістів з дезінформації і пропаганди. І не забуваймо, що саме ці спеціалісти доволі успішно змогли втрутитися в американські вибори й організовували живі акції протесту у США.
Третє – ПВК «Вагнер». Пригожин є головним і єдиними публічним обличчям «Вагнера». Власне, формальний засновник компанії Дмитро Уткін – офіцер спецпризначення ГРУ і фрік-нацист з татуюваннями SS, який, як і його кумир Адольф Гітлер, обожнював музику і погляди Вагнера – непублічна особа. У мережі є лише кілька його фотографій, у тому числі з Путіним. Він ніколи не спілкується з пресою і не дбає про власний піар. Це також дає привід вважати, що керують «Вагнером» повністю непублічні чинні та відставні офіцери ГРУ. На відміну від згаданих «Executive outcomes», які системно працювали з пресою і формували позитивний імідж, писали мемуари-бестселери, Пригожин спілкується саме як провокатор і брутальний троль.
Цілого світу замало
Географія діяльності ПВК «Вагнер» охоплює чотири паралельні театри – Африку, Сирію, Латинську Америку (переважно Венесуелу) та Україну.
В Африці в першу чергу слід відзначити Лівію, де російські найманці діють на 80% території, крім власне столиці, Триполі. «Вагнер» там працює з фельдмаршалом Халіфом Хафтаром – головним клієнтом Кремля.
Загалом в Африці присутність «Вагнера» фіксують у 25 країнах. Найбільша – у ЦАР, Судані, Малі, Буркіна-Фасо, Мозамбіку, ДРК, а також Зімбабве. Ще у 2010 році Барлоу заявив у Петербурзі, що «приватні військові компанії із Заходу та зі Сходу наповнять Африку – і там, і там є люди, які шукають влади, впливу та контролю ресурсів». Так і сталося.
Російські найманці справді наводнили Африку, але слід зауважити, що вони пішли не зовсім шляхом південноафриканців, радше повністю перекрутили їхню модель.
Спеціалісти з ПАР прославилися в першу чергу як пілоти і оператори бронетехніки, яку їм надавав уряд Анголи. Завдяки чому з грудня 1994-го по січень 1996 року вони провели кілька стратегічно успішних операцій проти бойовиків УНІТА з мінімальними втратами. У Сирії та Україні бойовикам «Вагнера» була відведена роль майже виключно легкої штурмової піхоти.
Саме на Африканському континенті ПВК «Вагнер» перетворилася у велику бізнес-імперію. Приблизна схема виглядає так: росіяни домовляються з місцевою владою чи компаніями про охорону об’єктів з видобутку корисних копалин, за що отримують частки від прибутку. Далі господарі «Вагнера» вкладають гроші в розвиток інфраструктури шахт і логістики, встановлюють озброєння. У Центрально-Африканській Республіці, до прикладу, на золотому руднику Ндасіма розмістили російські артилерійські системи. До слова, тільки в ЦАР ПВК щороку заробляє близько мільярда доларів.
Нерідко «вагнерівці» переходять певні червоні лінії на континенті – вони намагаються атакувати об’єкти інших держав, щоб потім узяти їх під свою «охорону». Так сталося в березні в тій самій ЦАР: бойовики «Вагнера» напали на золоту копальню, яка належала Китаю. Тепер їх підозрюють у вбивстві дев’яти громадян КНР.
У Сирії «Вагнер» з'явився у 2015 році – напередодні офіційного втручання РФ і прибуття її регулярних частин. На кінець 2022 року загальна кількість бойовиків склала приблизно 3 тисячі людей. Особливого розголосу набула неймовірно жорстока страта «вагнерівцями» сирійця Мухаммеда Тага Ісмаїла. Усі учасники вбивства входили в 4-ту штурмову групу, їхні особи встановлені, але жодного покарання вони не зазнали.
У Сирії у «вагнерівців» теж намалювалася цікава бізнес-схема. Спочатку вони охороняли родовища нафти та газу, які російські корпорації почали розробляти за домовленістю з Асадом. Далі вже компанії з орбіти Пригожина – «Євро поліс» і «Меркурій» – отримали власні нафтові об’єкти в Сирії. Вони звільняли підприємства, які захоплювали бойовики терористичної організації ІДІЛ, і забирали їх собі.
У лютому 2018 року «вагнерівці» разом з бійцями Асада вирішили знищити курдів, що перебували на газопереробному заводі, який колись збудувала американська компанія «Conoco». У найманців, очевидно, були свої плани щодо цього об’єкта, крім того, він розташований недалеко від великого газового родовища біля міста Дейр-ез-Зор. Проблема була в тому, що це підприємство перебувало в зоні відповідальності сил США, які боролися з терористами ІДІЛ. Американці тоді застосували протитанкові системи, артилерію та винищувачі, в результаті чого знищили кількасот «вагнерівців». Російські офіціали традиційно сказали, що «нас там нет».
Водночас потрібно зрозуміти, левова частка прибутку з африканських і сирійських заробітків «вагнерівців» належить російським силовикам, частково ці кошти витрачають на фінансування війни Росії проти України.
У Латинській Америці ПВК «Вагнер» вербує найманців з числа бійців наркокартелів чи збройних угруповань. Звісно, найактивніше працює у Венесуелі. «Вагнерівці» охороняли місцевого диктатора Ніколаса Мадуро під час стихійних протестів проти його режиму у 2019 році. Крім того, брали участь у збройних протистояннях на боці венесуельських сил на кордоні з Колумбією – тоді допомагали зачищати наркокартелі та силовиків, що за ними стоять. Утім ПВК «Вагнер» намагається співпрацювати і з Колумбією, а також з Бразилією, Аргентиною та іншими державами регіону.
На території України «Вагнер» уперше засвітився на початку 2014 року в Криму, куди бойовики прибули слідом за російськими спецпризначенцями і де блокували військові частини ЗСУ. У боях уже на Донбасі саме найманці ПВК знищили Іл-76 над аеропортом Луганська. Вони також брали участь у боях за Дебальцеве. Водночас ліквідовували представників російських бандформувань, до прикладу, «ЛНР».
Загалом СБУ зібрала дані про 1570 бойовиків «Вагнера». Власне, один загін бойовиків очолював той самий Дмитро Уткін, який саме в Україні взяв собі позивний «Вагнер».
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну одним із завдань ПВК «Вагнер» були диверсії, теракти та вбивства вищого керівництва України. Представники угруповання також готували найманців з Білорусі для участі у війні. Разом з російськими військовими знищували та катували жителів Бучі, Маріуполя, Бахмута, інших українських міст. Убивали дітей. Розстрілювали цивільних на окупованих територіях. Страчували військовополонених.
М'ясні штурми
Від початку діяльності головна база «Вагнера» розташована в містечку Молькіно Краснодарського краю, упритул до тренувального полігону 10-ї окремої бригади ГРУ, в/ч 51532.
До осені 2022 року відбір у «Вагнер» був суворим і схожим за вимогами на селекцію контрактників у російській армії. Вимоги – вік від 22 до 50 років, добре здоров'я, відсутність хвороб і залежностей. Кандидати також мусили видалити свої дані та облікові записи з усіх соціальних мереж, здати на КПП смартфони, пройти перевірку та поліграфі. Окремо не допускали тих, хто мав друзів чи знайомих серед журналістів та офіцерів ФСБ.
Однак коли почалася битва за Бахмут, Пригожин особисто взявся вербувати бойовиків серед повністю забороненої категорії – зеків у виправних колоніях. Це повністю протизаконна практика, як і саме юридичне оформлення існування ПВК «Вагнер» – вона існує над законом. До речі, курсують чутки, що Путін секретними указами оголошує помилування цій категорії найманців, поки органи ФСВП хапаються за голову, як їм вести звітність щодо вибулих в'язнів.
Водночас тільки набір зеків дозволив застосувати характерну практику м'ясних штурмів. Загалом втрати «Вагнера» оцінюють у 20–30 тисяч загиблих, тоді як уся чисельність контингенту сягає 50 тис., про що кажуть дані британської розвідки.
Відповідальність за такі втрати Пригожин переклав на Шойгу, який десять років тому зробив його мільярдером.
Водночас після так званого заколоту Пригожина Путін публічно повідомив, що діяльність групи «Вагнер» повністю фінансували з російського бюджету. Безпосередньо на виплати найманцям з травня 2022-го по травень 2023-го витратили 86,3 мільярда рублів, ще 110,2 мільярда за той самий період становили страхові виплати ПВК, а 80 мільярдів – сума контрактів для компанії Євгена Пригожина «Конкорд» із Міноборони на постачання харчування військовим. Разом понад 276 мільярдів рублів.
Хто стоїть за Пригожиним
Зараз багато хто розповідає про можливу заміну Шойгу на губернатора Тульської області, колишнього охоронця Путіна й ексзаступника міністра оборони РФ Олексія Дюміна. Він дійсно давно намагається зайняти цей пост. Під час так званого заколоту його запрошували у Кремль для перемовин. Він же нібито вів переговори із самим Пригожиним.
Дюмін справді певним чином підтримував «Вагнер» і самого кухаря Путіна. Він з династії військових. Його батько входив у найближче оточення ще міністра оборони Грачова. Це допомогло йому потрапити в управління президентського спецзв’язку за часів Єльцина. Пізніше він став охоронцем Путіна і порученцем з делікатних, навіть політичних завдань. Глава Кремля вніс Дюміна до групи тих, хто охороняв його під час «транзиту» з Медвєдєвим.
Однак не варто примітивізувати російську систему: як і Пригожин, Дюмін – елемент і також інструмент у руках системи, що змішала в єдине ціле силовиків, бізнес-клани і навіть кримінал.
***
Доля ПВК «Вагнер» поки що остаточно невідома, ніхто не знає, що станеться з командирами, без активної участі яких заколот Пригожина просто не відбувся б, і їхніми найманцями як на території Росії, так і Білорусі. Конфлікт Пригожина та Шойгу, врешті-решт, серйозно вдарив по позиціях самого Путіна. А тому продовження обов’язково буде. Адже марш на Москву – лише початок.