За час підготовки масовий протест проти підсумків виборів президента Білорусі став такою самою сторінкою політичної історії, як і всі попередні протести проти підсумків виборів – хіба що зараз Лукашенку довелося відстоювати свою владу за допомогою куди більш запеклого застосування сили, та й протест явно набув загальнонародного характеру. Але не зміг при цьому вплинути на стійкість диктатури, яка із самого початку ґрунтувалася саме на силі, а не на народній підтримці. І в цьому, звичайно ж, головна особливість протесту 2020 року – те, що його учасники нарешті зрозуміли, що сила Лукашенка – у силовиках і підтримці з Кремля, а не в народній любові. І що мирний протест здатний, звичайно ж, пошарпати владі нерви, але аж ніяк не може призвести до відставки Лукашенка або хоча б до діалогу з опозицією.
Тому чергові Всебілоруські народні збори зовсім не виглядали спробою нагадати суспільству про «легітимність нелегітимного». Лукашенко був упевненим у собі, продемонстрував, що у відставку не збирається, ніяких змін у країні допускати не буде, ніякою владою зі зборами ділитися не збирається. І це при тому, що ще в грудні він називав Всебілоруські народні збори органом, якому готовий навіть – косметично, зрозуміла річ – передати якісь там свої повноваження. «Якщо ми знімаємо деякі обов'язки з президента, їх же треба кудись передавати. В уряд і парламент ці повноваження не годяться. Куди їх пересувати? Треба шукати такий орган. А в нас є Всебілоруські народні збори...»
Але тепер Лукашенко, схоже, про це просто забув. Ще одним доказом його впевненості у власних силах стало успішне повернення до гасел про суверенітет Білорусі – незважаючи на те, що білоруський диктатор у своїй війні із власним народом готовий стояти спина до спини з російським диктатором, ніякими повноваженнями він поступатися не має наміру і на користь Кремля.
Цікаво, що це фактично визнав і сам Володимир Путін, який під час зустрічі з головними редакторами російських медіа досить ухильно відповів на питання про російсько-білоруську інтеграцію і дав зрозуміти, що не буде ніякого «удосконалення» Союзної держави Росії і Білорусі.
Можна сказати, що Путін у своїх відносинах з Лукашенком опинився в парадоксальній політичній пастці. Він зобов'язаний підтримувати правителя сусідньої країни в його сутичці з народом, тому що повалення Лукашенка – навіть якщо на місце диктатора прийде проросійськи налаштований президент – стане небажаним прецедентом для самої Росії. З кремлівської точки зору, влада на пострадянському просторі може передаватися тільки «по-єльцинськи»: від правителя – спадкоємцю, від Єльцина – Путіну, від Назарбаєва – Токаєву і так далі. А участь у цьому процесі обуреного народу – це очевидний непорядок, ось чому Путіна завжди так дратували українські Майдани. Але після того як білоруський правитель захищає свою владу, він знову згадує про незалежність – не стільки білоруську, скільки власну й починає захищати її з подвоєною силою.
Що й відбувалося на Всебілоруських народних зборах, які перетворилися на безглуздий і непотрібний навіть самому Лукашенкові ритуал. Ритуал, що нагадує про те, що білоруський президент сприймає свою країну як великий радгосп, у якому він постійно наводить порядок на власний розсуд. Тільки після народних протестів і розуміння того, що більшість білорусів більше не підтримує Лукашенка і змушена поки що просто змиритися з грубою силою, яку режим кидає на громадян, це вже не просто той пересічний сірий пострадянський радгосп, яким Білорусь була всі лукашенківські роки.
Це озброєний до зубів радгосп без масок.