Як потрапити в руки ОМОНу
За три дні по всій країні затримали близько семи тисяч людей ― після 12 червня ця хвиля спинилася. Щоб потрапити до білоруської в’язниці, їм не обов’язково було приходити на протест ― достатньо було посигналити.
11 серпня Ніна і Петро змінили звичний маршрут ― замість кільцевої дороги поїхали центром міста. По всій країні вже кілька днів майже не працював інтернет, а дівчина хотіла дізнатися, що відбувається в Мінську. Вони їхали майже порожніми дорогами, і в центрі вирішили посигналити на підтримку протесту. Два гудки ― цього виявилося достатньо для того, щоби вони потрапили до пекла.
Міліція наказала спинитися. Петро подивився у дзеркало заднього виду ― до авто бігли омонівці. Хлопець одразу заблокував двері, Ніна почала знімати все на телефон.
― Омонівці почали виламувати дверні ручки, кричали «Виходьте нахуй з машини, суки!» ― пригадує Ніна. ― Ми намагалися не провокувати, просили їх пояснити, що сталося і представитися. Один з них дістав молоток і почав вибивати скло. Виходити з авто було рівнозначним самогубству.
Петро здав назад, щоб об’їхати омонівців. Ті почали стріляти в авто і кинулися в погоню. Ніна знепритомніла й отямилися, коли її через розбите вікно витягував омонівець. Руки відразу заламали, одягнули пластикові стяжки. У цей час побитий Петро вже був на землі.
Так само з машини витягнули ще одну нашу героїню ― медсестру-пенсіонерку Наталю, коли вона з колегами їхала допомагати протестувальникам. Їм просто перегородив дорогу автобус ОМОНу.
Затриманий Базиль, як і Наталя, не встиг долучитися і зробити бодай щось. Прийшов до Стели в центрі Мінська, як сам каже, «битися з тими манкуртами», сів покурити ― і ззаду на нього накинулися двоє омонівців.
― Мене били руками ― у них спеціальні рукавиці з пластиковими вставками. Я закривав голову, скручувався, щоб її сховати, тому мені відбили нирки. Коли вдарили в потилицю ― знепритомнів, ― розповідає чоловік.
Та найдикіше виглядає затримання перехожих, яким було не до протестів узагалі. Наприклад, Юра йшов додому з роботи разом зі своєю дівчиною. Вони не планували долучатися до протестів, але про всяк випадок зібрали простеньку аптечку ― бинти, перекис водню, зеленку. Споночіло, міський транспорт не працював ― нічого не лишалося, як іти через місто пішки.
Біля світлофора до них підійшов омонівець. Юра вирішив бути ввічливим і спитав, чи можна їм тут перейти дорогу. Силовик попросив показати вміст сумок. Побачивши перекис, спитав, чи це не коктейль Молотова ― і Юра зрозумів, що нічим хорошим ця ніч не завершиться.
Дівчину лишили в спокої, а його схопили під руки і потягнули під міст. Далі ОМОН пішов за улюбленим сценарієм: поставити під стінку, розсунути ноги – і бити.
― Вони порпалися в моєму листуванні і кричали, ― розповідає Юра. – Я казав, що нічого поганого не зробив і мене немає за що забирати. Але мене тільки вдарили в печінку, скрутили і потягнули в автобус.
Пекло на колесах
Побиття у транспорті не припинялося. Когось одразу садили в автозак, як Базиля ― він опритомнів, коли його закинули поверх решти затриманих. Він, дорослий чоловік, лежав поверх 29 інших, що стогнали і кричали від болю.
Іноді затриманим щастило. Наприклад, Наталію ― чи то через стать, чи то через вік ― лише допитувалися, хто ж їй платить за допомогу протестувальникам. Взагалі це питання ― «хто вам платить?» ― повсякчас лунало і від міліціянтів, і від омонівців. Вони не могли повірити, що люди здатні безкорисливо допомагати і виходити на площі й вулиці за переконання, а не за гроші.
Іноді авто силовиків спинялося, затриманих виводили, били ― а відтак продовжували рух. Лежати в транспорті можна було тільки обличчям у підлогу, іноді при цьому ставили на коліна і били. Затриманим погрожували ув’язненням на кілька років. Ніна пригадує, що її хапали за волосся і били головою об коліна, кричали, що вона сяде, а її хлопця вже вбили. Та вона могла думати тільки про крики Петра, що долинали з авто.
Інший метод силовиків ― «покатати» затриманих містом. Так трапилося з Юрою ― у звичайному міському автобусі йому влаштували демоверсію того, що очікувало далі: поставили на коліна, били по спині, по голові. Автобус їздив містом і збирав інших перехожих ― такий собі «хапун». Юра до останнього думав, що полякають і випустять ― не можуть же вони переловити пів міста. Можуть.
Третє коло. РУВС
У повному циклі тортур від силовиків РУВС був ніби третім колом пекла. Тут затримані чекали на автозак до ізолятора. Переважно стояли під стінкою або лежали обличчям униз. Зрідка могли покласти голову на бік, переважно ж мусили впиратися в асфальт чи підлогу носом ― за будь-який рух жорстоко били ногами чи палицями по ногах і сідницях. Якщо не влаштовувало те, як розставлені ноги, чоловіків били в пах так, щоб звести разом ноги вони вже не могли.
Ніна розповідає, що її поставили на коліна у спортивному залі Фрунзенського РУВС і вперли головою об підлогу. Руки були зв’язані.
― Я весь час падала, а мене ставили назад. Один важкий омонівець сів на спину і почав копатися в моєму телефоні. Видаляли всі відео, фото.
Коли Ніну викликали на допит, її посадили на підлогу і переконували зізнатися, що вони з Петром збили омонівця. Щоразу, коли Ніна відмовлялася підписувати протокол, її били палицею по ногах. Постійно повторювали, що вона нікчема, повинна готувати борщі і народжувати дітей, а не протестувати. Та, врешті, повернули назад у спортзал. Згодом її перевезли в Центральне РУВС ― там наглядачі непристойно жартували, називали дівчат «тьолками». Дехто з ними фліртував у надії на краще ставлення. Коли Ніна різко відповіла на запитання «як справи?», її вивели у двір мерзнути. Там вона побачила побитого Петра ― і їй було байдуже до холоду, тільки б бачити, що він живий.
Відтак її з іншими дівчатами перевели в карцер ― бетонну коробку без вікон. На 13 людей дали одну пляшку води ― і лишили так до ранку. У той час хлопців на вулиці в холод примушували співати гімн, який починався зі слів «Ми ― білоруси, мирні люди». При цьому їх лупцювали палицями ― за те, що тихо співали і не співали. Спів державного гімну був одним з видів тортур ― слова про мирну націю і любов до вітчизни не надто пасували до кийків і електрошокерів.
У тому ж спортзалі лишилася Наталія. Вона чотири години простояла обличчям у підлогу і бачила, як б’ють чоловіків. Особливо жорстоко ― жінки. Дівчат також били ― найдужче тих, на кому лишили помітки фарбою.
― Я змогла ніби «законсервувати» себе ― намагалася не слухати і не сприймати страх. Багатьом було складніше, ― пригадує Наталія.
Її так само примушували підписати сфальшований протокол. Чи не всі затримані згадували про цей епізод. У протоколах переважно вказували неправильне місце і час затримання, усі в цих документах «чинили спротив при затриманні, дебоширили».
Найбільше тортур і зазнав, і побачив Юра. Його з пів сотнею інших чоловіків привезли в РУВС вночі, поклали обличчям вниз в асфальт і побили. Хлопець не знає, чи то було навмисно, але в їхню сторону пускали вихлопний газ з автобусів. Потім затриманих примусили лягти на траву під парканом ― усім забракло місця.
― Була глибока ніч, ― пригадує Юра. ― Хлопця поруч трусило від холоду, я аж чув його дрижаки. Весь час когось били. Ми стали на коліна і вперлися головою в землю ― так було тепліше і нам було навіть… кхм, приємно, чи що… змінити нарешті положення тіла. Через кілька годин наказали стати обличчям до стіни. Весь час руки були стягнуті за спиною. За розмови чи прохання зателефонувати адвокатові жорстоко били.
На світанку затриманих перевели до іншої стіни ― там палило сонце. З нічного холоду вони потрапили в серпневу спеку. Воду дали тільки в пообіддя. Стяжки на посинілих онімілих руках послабили через 12 годин. Коли Юра зміг роззирнутися, побачив навколо побитих людей, іноді з шматком м’яса замість обличчя. Усі були обліплені засохлою кров’ю.
Затримані ще сподівалися в таких умовах на суд, тож переживали не встигнути ― наближалася п’ята година вечора, кінець робочого дня. Так само сподівалися на чесні протоколи. Та це було марно ― врешті їх по-одному почали виводити в автозак, б’ючи дорогою.
Людяність?
РУВС було останнім місцем, де затримані могли сподіватися на бодай трохи нормальне ставлення ― в ізоляторах такого вже не було.
Наталія пригадує, що деякі наглядачі у Фрунзенському РУВС давали воду і дозволяли вийти в туалет. Інші ж не давали пити, а замість туалету пропонували пляшку з-під води. На вулиці в Окрестіно деякі міліціянти приносили воду, груші, спальники і воєнні плащі. Деякі військові тихцем просили в дівчат номери телефонів близьких, щоб повідомити, де вони.
Базиля в Кастриченському РУВС не били взагалі ― тільки фотографували для документів. Лише раз пустили через «коридор» омонівців: чоловік каже, що порівняно з усім іншим ― просто палицею зачепили. Речей не займали, стяжки на вже посинілих руках зрізали.
У РУВС Юра бачив, як побитому босоногому хлопцеві силовики дали взуття, щоб він менше мерз. Наглядачі пропонували воду ― щоправда, зі спільної пляшки чоловіки пити не ризикнули. А іншому хлопцеві, у якого стався незрозумілий напад, таки викликали «швидку». Проте іншому, хворому на рак, не дали таблеток ― так само непритомного відправили на «швидку». При цьому наглядачі намагалися фліртувати із затриманими дівчатами.
У Центральному РУВС, за словами Ніни , дозволили піти в туалет, сидіти, а не лежати на підлозі і дали води. Після допитів Петра поклали на подвір’ї обличчям в асфальт, а її поставили до стінки, проте це ставлення дівчина описує просто: «По-людськи».
Та справжня підтримка була між самим затриманими. Петро пригадує, що вони стали як рідні брати за кілька годин ― буквально фізично підтримували один одного, щоб не впасти від безсилля й побоїв, дихали один на одного, щоб зігрітися. Кисню бракувало, серед них був дідусь, що задихався, тож хлопці домовилися по черзі робити один вдих на 30 секунд. Схоже, білоруські силовики, самі того не бажаючи, тільки укріпили віру людей у тих, хто поруч на площі ― або ж у карцері.
«Хлопці аж верещали, що люблять ОМОН». Ізолятор
За останні кілька днів назва «Окрестіно» стала синонімом тортур режиму Лукашенка. У цей Центральний ізолятор правопорушників, де зазвичай відбували адміністративне покарання, звозили людей з РУВСів усього міста.
Приїздили до Окрестіно в автозаках. Сам автозак ― це кілька комірчин на одну-дві людини. Цього ж разу в них ногами утрамбовували по 6-7. Юра розповідає, що дорогою вони задихалися, непритомніли, а на скарги отримували удари ногами.
― Одяг можна було викручувати від поту, дихати було неможливо, нас трусило. Я намагався підбадьорити хлопців, але у їхніх очах був відчай: думали, що я довбень. У автозаці охоронець увімкнув «Перемен» Вікторія Цоя (символ протестів у Білорусі ― ред.).
З автозака затриманих випхали ногами. До ізолятора вони мусили бігти через «коридор» ― з обох сторін били кийками по сідницях. Так опинялися в бетонному приміщенні з ґратованою стелею. Це був прогулянковий двір для вісьмох людей ― туди запхали 124. Молодь, дорослі, старші люди різних професій ― у них було мало спільного. Та на наступну добу цим спільним стало затхле повітря і пляшка з-під води замість туалету.
Наглядачі постійно обіцяли принести їжу і воду, але це виявилося обманом. Так само обманом була обіцянка скоро відпустити Юру ― його вивели і сказали, що оскільки він не має серйозних порушень, відправлять додому. Зрадівши, хлопець розповів про це в камері. Решта чоловіків кинулися просити його повідомити рідним, де вони. Втомлений, Юра не міг запам’ятати номери. Один хлопець хотів написати на кросівку номер кров’ю, та його вчасно спинили ― вишкрібали камінцем. Так само писали номери на устілках. Юра віддав куртку, щоб інші могли зігрітися ― бо ж думав, що скоро відпустять. Проте минали години, він млів від голоду і спраги, наближалася холодна ніч ― а його все не відпускали. Чутно було, як у сусідніх камерах чоловіків катували і примушували кричати «Я люблю ОМОН». Він аж верещав.
― Ми не думали, що вийдемо з ізолятора живими, ― пригадує Юра. ― Якось сіли один одному між ніг, майже всі вмістилися. Раз дали 12 пляшок води ― це по три ковтки. Вкинули кілька буханок хліба і котлет, які ми розірвали ― а від них ще більше пити хотілося. Мріяли потрапити на суд і в Жодзино ― казали, там є камери, де можна лягти.
Нарешті чоловіків вивели з камер, примусили бігти, знову поставили під стінку, примушували підписати протокол. У цій ситуації підписали вже всі.
― Речей нам не віддавали, ― каже Юра, ― Ми казали, що не можемо потрапити додому без ключів. Силовики кричали: «У тебе що, немає друзів?! Ти що, не виїбав пів міста і не маєш куди піти?!» Тоді про нас ніби забули ― і почали бити наступних, поки не прийшли інші омонівці ― нас поставили під стінку і били палицями, потім примусили лягти і били ногами.
У Жодині, про яке так мріяв Юра, врешті, опинився Базиль. Там дійсно були вільніші камери і не били: тільки раз вдарили кийком, у восьмимісній камері було 36 людей, яким дозволяли попити, поїсти і піти в туалет. Щоправда, їхали туди затримані сім годин 57 кілометрів ― на них забули документи, і мінські силовики, які порушили базові права людини, побоялися порушувати бюрократичні правила системи. Довелося чекати в душній кабінці автозака і задихатися.
До жінок ставилися переважно краще. Наталія пригадує: 12 серпня, у першу ніч в Окрестіно постійно прибували автозаки. Всіх тримали на подвір’ї і били за будь-який рух. Згодом жінок перевели у прогулянковий дворик ― чотири бетонні стіни і небо в клітинку. Вони мерзли, грілися одна об одну і спали по черзі по 15 хвилин.
― У камери перевели вночі, ― розповідає Наталія. ― Моя камера №9 розрахована на чотирьох, але там було 36 людей. Дівчат годували раз на добу, дозволяли пити з-під крана. Ніби крізь туман я слухала їхні розповіді, кого і як затримували. Вночі декого викликали на допити, з вулиці постійно долинали крики від побоїв, кричали в коридорах. Постійно звуки ударів, зойки і лемент ― цілу ніч, цілий день.
Колег Наталії шантажували проблемами на роботі, але її це не могло налякати ― вона вже пенсіонерка. Молодших дівчат погрожували «пустити по колу», якщо не підпишуть протокол. Наталія і таких погроз не чула. Вона працювала в дитячій онкології, тож надивилася на страждання ― і тепер змогла опанувати себе і підтримувати інших.
Ніна з Петром також потрапили до Окрестіно. У чотиримісній камері було 40 жінок. Ніна перераховує: 60-річна пенсіонерка; онкохвора; хвора на цукровий діабет, якій не давали ліків; мама 11 дітей; дівчина в піжамі, яка вийшла в під’їзд нагодувати кота; медсестри; директорка IT-компанії, яку схопив ОМОН, коли вона попросила провести її через оточену вулицю; бізнес-аналітикиня, яку затримали, коли вони з чоловіком шукали затриманого раніше 14-річного сина.
Умови були не набагато кращими, ніж у чоловіків ― той самий сморід, та сама дірка у підлозі замість туалету. То мерзли на вулиці, то задихалися в камері. Зранку на цілу камеру дали один батон ― от і вся їжа. Під вікнами хтось час від часу вигукував день і годину ― щоб затримані хоча б трохи орієнтувалися в часі. Чутно було крики катованих чоловіків. Пізніше Ніна дізналася, що на них лишали помітки: жовта фарба ― бити що є сили, червона ― досить, уже побили.
― Але ж там не били, ― каже Ніна, ― там убивали.
Петро говорити не хоче, але невдовзі після звільнення давав інтерв’ю каналу «Белсат». Говорив, що їм пропонували помочитися у відро, щоб потім випити свою сечу. Що замість їжі принесли відро риб’ячих відходів ― і від дикого голоду їх змели за лічені секунди. Били по спині, сідницях, ногах, затягували стяжки до дроблення кісток. У Петра саме від цього перелом руки. А ще черепно-мозкова травма і кульове поранення під ключицею. Через те, що він постійно блював від побиття, хлопця відвезли в лікарню.
Повернення на волю
Ніну випустили о 2 ночі наступного дня після Петра. За парканом на неї вже чекали волонтери та волонтерки, що дали плед і відвезли додому. Її речей не знайшли. Судмедексперти зараз не працюють, дівчину не прийняли в поліклініці і лікарні, де лежить Петро. У приватній спитали, чи знає її мама і чи буде вона виходити на мітинги:
― Я буду ― бо після такого вже нічого не страшно, ― каже Ніна.
Наталію відпустили 14 серпня. Вона провела в неволі 48 годин ― каже, що слідчі, які відпускали, були шоковані тим, що з ними зробили. Речей їй теж не віддали.
Базиля відпустили через добу. Він забрав свій наплічник ― навіть телефон не розбили.
Юра перед звільненням чув крик дівчини ― кликала на допомогу, бо вбивають. На прощання його ще раз побили і сказали бігти через парк, щоб не наздогнали ― останнє знущання над людиною, на якій не лишилося живого місця. Він провів в ізоляторі ледь більше доби, а здавалося ― вічність. Він біг через парк, його здалеку кликали волонтери і волонтерки, що привезли воду і їжу, а він думав, що це переодягнені омонівці:
― Я вам не вірю! ― кричав і тікав.
Урешті спинився. Повірив. Йому дали води.
***
«Я не вірю», ― це те, що проситься сказати, коли чуєш ці історії. І так само не хочеться вірити, що такі злочини лишаться непокараними, виконавці продовжать одягати щоранку погони, а Лукашенко лишиться президентом Білорусі на рекордний шостий термін.
