Ідеальний партнер
Кілька тижнів по тому, як Придністров'я на початку 2025 року залишилося без газу, угорський міністр закордонних справ Петер Сійярто зідзвонився з російським віцепрем'єром Олександром Новаком. Він розповів Сійярто про «жахливу гуманітарну катастрофу», що насувається на регіон й закликав знайти рішення. Потрібно було знайти механізм, який дозволив би продовжити доставляти газ до Тирасполя, не порушуючи санкційного режиму, але зберігаючи позиції Москви.
Угорщина як посередник підійшла ідеально: країна-член ЄС, ще й без жодних моральних упереджень щодо Москви. Врешті, Сійярто провівши усі раунди перемовин, знайшов компанію, яка погодилась «транспортувати природний газ до Придністров'я». Молдова не заперечувала, оскільки Тирасполь без газу означав електроенергетичний колапс і на правому березі й, відповідно, дестабілізацію напередодні парламентських виборів.
Угорсько-дубайський експрес
ЄС до того моменту вже пропонував €60 млн для підтримки Тирасполя, але де-факто влада Придністров’я пропозицію відхилила: умовою пакету було поступове підвищення тарифів для споживачів, що означало б кінець моделі «безкоштовного газу». Натомість угорська компанія MET Gas and Energy Marketing AG розпочала поставки до Moldovagaz, який переправляв газ далі до Тирасполя. Фінансовий бік питання взяла на себе дубайська JNX General Trading за рахунок кредиту від Росії.
Ключовий маршрут цих постачань так само залежить від України: через газопровід «Ананьїв – Тирасполь – Ізмаїл», частини українського транзитного коридору на Балкани, який входить до Молдови через станцію «Гребеники» і фактично пронизує все Придністров’я і, повернувшись на українську територію, виходить до Румунії через станцію «Орлівка». Таким чином навіть альтернативний шлях через «Турецький потік», Болгарію, Румунію – в своїй останній ланці проходить через українську територію.
Таким чином конфігурація порятунку Придністров’я у 2025 році склалася наступним чином: Угорщина (як трейдер), Румунія (як мимовільний транзитер), Росія – кредитор і Україна, яка продовжила забезпечувати необхідний коридор, без якого схема не спрацювала б.
Угорська точка входу
Десятиліттями «Газпром» постачав газ до Придністров’я, борги Тирасполя за спожитий газ, при цьому, Кремль виставляв Кишиневу, а не самому Тирасполю. Водночас Молдавська ДРЕС, яка розташована в місті Дністровськ (територія Придністров’я. – Ред.), генерувала з цього газу електроенергію, яку купував Кишинів для підконтрольного берега, закриваючи до 80 % своїх потреб.
За рахунок цієї хитрої схеми Придністров'я отримувало валюту, Кишинів дешеву електроенергію, а Росія – важіль впливу. Схема трималась десятиліттями й остаточно була згорнута не в останню чергу через зупинку транзиту з боку України (хоча й Кишинів до цього часу здійснював кроки в напрямку забезпечення своєї енергонезалежності).
Паралельно розгорталась інша історія, нафтова: 27 січня 2026 року російський дрон пошкодив інфраструктуру нафтопроводу «Дружба» біля хабу Броди у Львівській області. Орбан, перебуваючи майже на піку передвиборчої кампанії, одразу скористався моментом і звинуватив Київ у навмисному саботажі, надіславши Зеленському відкритого листа.
Прем’єр Угорщини пригрозив зупинкою експорту газу до України і зв'язав це з вимогою відновити транзит російської нафти. Пізніше угорська влада оголосила, що до відновлення транзиту Будапешт блокуватиме €90 млрд кредиту ЄС для України.
Партнерство, що пережило своїх засновників
У березні 2020 року Віктор Орбан прибув до Кишинева і підписав декларацію про стратегічне партнерство й на додачу надав $100 млн кредиту для Молдови і пообіцяв підтримувати євроінтеграцію країни. Угода про стратегічне партнерство була, втім, досягнута із проросійським урядом на чолі із прем’єр-міністром Іоном Кіку. Сусідня Румунія на це тоді відреагувала вкрай гостро, звинувативши Орбана в легітимізації тогочасної проросійської влади в Кишиневі.
Нині ця конфігурація може заграти інакше. Санду і її «Дія та солідарність» шукають безболісний шлях до врегулювання придністровської проблеми – вона загрожує стати перепоною на шляху до ЄС. Мадяр, якому вкрай потрібні €18 млрд замороженого фінансування і репутація надійного партнера, має для цього і мотивацію, і можливість. Робочий канал між Будапештом і Кишиневом уже існує – попри те, що старі еліти розбудовували його очевидно для інших цілей.
Брюссель поспішає
Саме зараз почав змінюватися і дискурс навколо Придністров’я. Після того як молдовська партія «Дія та солідарність» восени минулого року виграла парламентські вибори, ЄС змінив підхід і до болючої проблеми лівого берега, переставши оминати увагою цю чутливу тему.
Кишинів і сам почав проявляти більше ініціативи у цьому напрямку. Так у березні 2026 року молдовські урядовці представили комісарці з розширення Марті Кос в Брюсселі концепцію реінтеграції. Як згадується в ЗМІ, до підготовки документа був залучений спеціальний представник з України, а також румунський дипломат і голова місії ЄС в Молдові Космін Дінеску.
У документі, який згодом був опублікований, йшлося, що формат «5+2» вважається дисфункціональним, розглядається міжнародна цивільна адміністрація на перехідний період, пропонується демілітаризація під міжнародним наглядом, а також вступ Молдови до ЄС без очікування повної реінтеграції, з тимчасовим призупиненням дії права ЄС на лівому березі.
Попри те, що Угорщина ніколи не була центральним гравцем у придністровському врегулюванні і не входила до жодного з форматів, часом її участь була критичною, як от у 2025 році. Тож останнім часом роль Угорщини в Молдові полягала в легітимізації російських газових схем, які утримували Тирасполь, а відповідно і всю Молдову, у фінансовій залежності від Москви і знімали з нього будь-яку відповідальність за розхитування ситуації в країні.
Перезавантаження влади в Угорщині відкриває для придністровського кейсу кілька конкретних можливостей.
По-перше, новий угорський уряд під тиском ЄС цілком може переглянути угорську-дубайську схему й переведе ці поставки на прозорі ринкові рейки – наслідки для Тирасполя будуть невідворотними, а сценарій «дипломатичного врегулювання», яке в Кишиневі всі ці роки називали єдиним можливим, набуває сенсу.
По-друге, молдовська (чи молдовсько-україно-румунська?) концепція реінтеграції очевидно потребуватиме міжнародної цивільної адміністрації і тиску на Росію щодо виведення військ. Обидва елементи вимагатиму консенсусу в ЄС, який за Орбана був би неможливим. Звісно, Мадяр не є автоматично союзником, але у ролі блокувальника майбутній прем’єр точно не зацікавлений через власний намір отримати заблоковане ЄС фінансування.
По-третє, угорсько-молдовське стратегічне партнерство тепер може працювати в іншому напрямку – не як прикриття для проросійського балансування, а як реальний канал залучення Будапешта до підтримки молдовських реформ і навіть економічної інтеграції Придністров’я.