Затоплений рай
— Коли я писала заяву, поліцейський спитав: “У яку суму ви оцінюєте свої збитки?” Я кажу: “Мій будинок коштує $100 тис. І всередині в ньому не менше”. Він здивувався сумі. “Що, мені так і писати?” — “Так і пишіть”, — переповідає той діалог Ольга Цілинко.
Її будинок устояв. “Дякувати Богові, він у мене міцний. Ще коли купувала його, знала це”, — каже Ольга.
Але зараз це просто коробка — мокра і холодна.
Напередодні Ольга висаджувала квіти у дворі. Тільки відцвіли іриси, сортові, величезні.
— Я їх обожнюю. Кожен сорт має свій неповторний аромат, — розповідає вона.
Уже почали квітувати троянди всіх можливих відтінків. Її чекали посилки з цибулинами тюльпанів і саджанці хризантем. Бо “будуть квіти — буде життя”. Так вона завжди міркувала.
Свій рай Ольга Цілинко створювала 17 років. Будинок у Забалці купила у 2005-му. Робила ремонт, облаштовувала. 50 метрів від річки, великий тихий внутрішній двір.
— 80 м²! Городу я не саджала. А от квіти були з березня і по самі холоди. Тут ми щоранку пили каву, а ввечері і до самої ночі лускали насіння, — розповідає вона.
Тут вона із сином Назаром і з донькою Софією пережила окупацію й обстріли Херсона.
— Річ у тому, що ми, попри все, розуміли, які ми щасливі. А зараз це страхіття, — каже вона. — Одна знайома із Закарпаття говорить мені: “Пожежу можна загасити. Воду ти не зупиниш”.
6 червня Ольга прокинулась о 6-й ранку. Уже за звичкою схопилася за телефон погортати новини і побачила пропущений виклик від знайомого. Передзвонила. "Що трапилось?" — "Підірвали ГЕС". Вони ще з жовтня читали, що греблю замінували. І тут чомусь у пам’яті спливла інформація про те, що піку підйому води слід очікувати за 5–6 годин після підриву.
— Усі ми, хто живе біля річки, звідкілясь знали це. Не могли ж ми колективно з’їхати з глузду? Сусіди говорили: от зараз до 9-ї, нехай до10-ї чекаємо, і це буде пік, — пригадує Ольга.
Дітей відправили на річку. Нічого загрозливого вони там не помітили. Якщо води немає, то, може, вона пішла на лівий берег?
— Мене, приміром, дивувало: “А де ж поліція? Чому нічого не пояснюють”, — каже Ольга.
О 10-й у телеграм-каналах з’явилися перші повідомлення про евакуаційні автобуси, що мали вирушати з Корабельної площі. Десь тоді і почала підніматися вода.
— У нас є будинки нижче від рівня вулиці, то старожили розповідали, що їх колись підтоплювало під час паводків. Ми думали, що цього разу трапиться так само, — розповідає Ольга.
Тому її донька Софія, яка щойно закінчила водійські курси і ще навіть не встигла отримати права, сіла в дев’ятку і разом з іншими сусідами вивозила стареньких з їхніми собаками і котами з тих будинків до евакуаційних автобусів.
А потім вони і самі стрибнули в машину і поїхали в центр міста, де розташований офіс Центру реабілітації для дітей з інвалідністю “Софія”, в якому працює Ольга. Просто перечекати. Тоді вода до будинку ще не дійшла. Ольга зі знайомим, який на цьому і наполіг, встигла повернутись додому, щоб про всяк випадок підняти на цеглини морозильну камеру, пралку. Тоді ж вони позакладали вхідні двері мішками з піском. Наступного разу вона потрапила в будинок за 12 днів.
— Ми майже нічого не взяли зі собою. Бо й гадки не мали, що все буде настільки погано. Це навіть не через шоковий стан. Шок — це коли людина не розуміє, що відбувається. А ми були впевнені: нічого страшного не станеться. За 5–6 годин після підриву буде пік води, потім вона почне сходити, а через 2–3 дні її вже не залишиться. У нас двоповерховий будинок, ну хай на першому поверсі на підлозі щось підніметься, хай води буде по коліна, але другий поверх залишиться сухим, — каже Ольга. — Тому, зрештою, ми й опинилися всі голі-босі-простоволосі.
Тільки коли люди, що живуть вище, почали скидати відео, Ольга усвідомила, наскільки стрімко пішла вода. З одного відео, в яке потрапив її будинок, вона зробила стоп-кадр. Вода сягала вже рівня підвіконня на другому поверсі.
— Зупинилася посередині вікна, якщо дивитися по слідах на будинку. Це десь 5 м. Тому нічого і не залишилось, — каже вона.
Далі суцільні хроніки затоплениці, як Ольга сама це називає.
“Кожного дня приїжджаємо і вичищаємо його. Замулені речі, посуд, продукти”
— Коли туди приїжджаєш, то енергетика там, як на цвинтарі. Суцільне величезне горе. І, перебуваючи в цьому горі, тобі треба зробити купу всього. Телефонуєш у поліцію, щоб вони прийняли заяву про скоєння злочину — затоплення будинку. А там не розчули назви твоїх провулків і вулиць. Потім необхідно прийти в райвідділок поліції і забрати витяг про те, що заява внесена в Єдиний реєстр досудових рішень. І дай боже, система не дасть якогось збою. Інакше починай все наново.
Далі ЦНАП, щоб там зафіксували, що ти затонув. Люди приходили, стояли в черзі по 2–3 дні, а потім з’ясовували, що в реєстрі нерухомого майна є лише ті домоволодіння, які оформлені після 2013 року. І ти мусиш йти з оригіналами документів, приміром, до нотаріуса і вносити їх до реєстру. А це коштує 1300–2000 грн. Я боюся думати про тих, хто втратив оригінали документів, бо БТІ в нас не працює. Можливо, відновлять роботу з 1 липня. Або про тих, хто за кордоном. Вони взагалі як відрізані.
Тепер треба, щоб будинок оглянула комісія, яка засвідчить, скільки всього затонуло, і зробить оцінку. А це окрема історія. Ніхто ще жодного акта в очі не бачив. Я інтуїтивно порадила сусідам не викидати принаймні техніку. І хоча б фотографувати меблі. 200 тис. грн, про які говорять, — це ж смішно...
Ви собі уявити не можете, який там сморід. У нас немає каналізації, а тільки вигрібні ями. У будинку стояв вішак, на якому висіли кофти, щоб увечері накинути і вискочити на вулицю. На цих кофтах, вибачте за деталі, позасихали шматки нечистот. Нам кажуть: не чіпайте, комісія має прийти і все це побачити. Але що там буде, коли вона дійде? І чи дійде?
У нашому виконкомі влаштували кабінет, у якому співробітники реєструють людей на цю комісію. Але я приїхала раз, приїхала два – безрезультатно. Багато людей, багато літніх. Процес рухається дуже повільно. Я не можу собі дозволити стояти в черзі по 2–3 дні. Мені ж ще треба працювати. У мене два склади з гуманітаркою, яку я маю роздавати людям. А ще є будинок, який маю розчищати. Це якесь знущання. Тому я написала заяву на виконком — прошу прислати до мене комісію. Довелось подолати квест з її подачі, бо ж категорично не хотіли приймати її в такому вигляді.
Як не відтягуй цей момент зустрічі, але треба йти в будинок. Коли вперше заходили, то покликали поліцію. Вона має оглянути місце злочину, раз я написала заяву, провести відеофіксацію. Наряд приїхав. Ми відчинили двері. А там усе завалено гіпсокартоном. Поліція заходити відмовилася. “Почекайте, ми розчистимо дорогу". — "Ні, не будемо". — "І що нам робити?" – "Розчищайте, а потім знову телефонуйте в 102". Я зрозуміла, що вже не додзвонюся до них. Коли вдалося розчистити прохід, то випадково побачила поліцейських у провулку, вони там періодично ходили щось знімали. Я до них: “Коли прийдете оглядати місце злочину?" — "Коли прийде ваша черга". Просила, вмовляла, лаялась. Врешті-решт майже шантажем затягнула їх до себе.
Усвідомлення того, що відбувається, прийшло відразу, коли ми побачили, якими темпами ллється вода. Але ж психіка — така цікава штука. Спочатку як запобіжник спрацював: емоційну частину мозок приглушив, щоб ми дахом не поїхали на перших етапах. А зараз емоційно страшніше.
Я завжди розмовляла зі своїм будинком, як з людиною. У ньому відчувалася душа. Тепер він – як склепіння. Там усе треба робити наново, починаючи від проводки й опалення. Бо все забите, все вивалене, штукатурка посипалась, гіпсокартон обвалений, натяжні стелі порвані. Там коробка. І ще ж її треба висушити. До того ж ми ще до кінця його не вишкребли.
Кожного дня приїжджаємо і вичищаємо його. Замулені речі, посуд, продукти. Найстрашніше — це речі. Не знаю як, але воно все мандрувало по будинку. Тумбочка з гардеробної з одного кінця дому припливла до мене в кімнату в інший кінець. Усі ці ковдри, рушники, простирадла плавали. І врятувати їх неможливо. Занадто довго речі були у воді, точніше в нечистотах. Це все вигрібаємо вилами, лопатами. Працюємо в гумових чоботах і рукавицях по лікоть.
Перші три дні разом із сусідами винаймали машину, яка вивозила сміття, тому що я не могла чекати. Але це занадто дорого. Тож вирішили, що, як і всі, будемо складати на вулиці в купи. Воно, звісно, смердить. Але з центральної вулиці ці купи вже почали вивозити комунальники. Сподіваюсь, і до нас черга дійде.
Ми вже все основне вивезли. Зараз з будинку виносимо консервацію. От вона збереглася. Виставляємо на вулицю, будемо перемивати. Фотографій, на жаль, немає. Ну, почнемо спочатку жити.
Ще є муляка на підлозі. Чекаємо, коли вона вийде. Метемо, метемо, обсипається штукатурка. У дворі граблями і лопатами зішкрібали засохлу кірку. Ми працюємо з сином і донькою. А допомагають нам ще два татусі з родин, з якими я працюю.
Хтось своїми силами все це робить, хтось винаймає людей. Бабусі ходять і плачуть. Це той момент, коли ми фізично не можемо одне одному допомогти. Якщо я всю окупацію підгодовувала свій провулок, то зараз не можу нічого зробити. От привезла їм сорочки і літні сарафани. Роздала одяг. Тягну в наш район гуманітарку, нещодавно фуру матраців привезла, щоб люди могли спати. А фізично допомагати тим бабусям вичищати, вигрібати я не можу. Деякі люди вже живуть на горищах. Мої сусіди ночують у своєму будинку на другому поверсі. Коли ти на місці, то гребешся до ночі. Але ж у нас немає ні світла, ні газу. Це ускладнює роботу.
Попри все, є ця віра, що вдасться повернутися у свій дім. А як без неї жити? Ми ж пережили окупацію. Ми наслухалися історій, як люди виїжджали, а потім минав час і вони не знали, що робити далі. Я націлена залишатися вдома. І боротимусь за свій будинок. У мене немає іншого виходу.
Подолати порожнечу
— Дістала в завалах будинку Тохиного улюбленого робота, Базза Лайтера, з його улюбленого мультика, — радіє Таня. — Не думаю, що працюватиме. Але помила, відвезу його. Це ж він у Діда Мороза замовляв.
Ніби просто річ, а потрапила до рук – і ось уже спогад перед очима. За подарунком вона прийшли на пошту разом із сином. Там для Антона влаштували цілу виставу. Хлопець-співробітник одягнув шапку Діда Мороза: “Тохін, дивись, що тобі привезли!” Тоха щасливий бігав відділенням з Баззом Лайтером, поки Таня тихенько розраховувалась за іграшку.
Він не може осягнути весь масштаб того, що за останній місяць відбулося з його родиною. Проситься додому. Ходить і каже: “Мамо, пом, мамо, пом”. Пом — це дім. Таня пояснює: “Поїду, подивлюсь, і потім вирішимо”. Антон заспокоюється. Мама поруч, один брат теж – тож так треба.
Минулого разу з Тетяною Куткіною ми розмовляли три тижні тому. Вона була з дітьми в Одесі, де родина знайшла прихисток після того, як їхній будинок затопило. Тоді Тетяна казала: “Одна річ – ти мозком розумієш, що там, а інша — коли зійде вода і ти на власні очі побачиш усе. Отоді будуть істерики. Тому що в багатьох під воду пішло ціле життя. Приміром, у мене все, що є — це мої діти і будинок".
Тож коли сусіди почали писати, що вода з її двору пішла, Тетяна щодня казала дітям: “Треба їхати, треба їхати”. А сама ніби вклякла. На відстані, в Одесі, можна було мріяти, що якимось чином, якимось дивом дім зберігся. І триматися за цю мрію хотілося якнайдовше.
Але відкладати поїздку додому неможливо безконечно.
— Думаю, поїду подивлюсь. Якщо сухо, то викликатиму поліцію, хай складає акт, — каже Тетяна. — Прийшла. Води нема. І взагалі нічого нема.
Саманні стіни не витримали.
“Надія є. На себе і на дітей, а там як Бог дасть”
— Глина вся лежить. Стелі, стіни, все лежить долу. Між кімнатами – дірки, стирчать колоди. Можна, до речі, тепер побачити, як будували наш будинок: спочатку колоди, потім між ними закладали комиш і його вже закидували глиною.
Я подзвонила в поліцію в понеділок, щоб вони приїхали і склали акт. Тільки після цього можна заходити в будинок, щось діставати. Потім ще сама пішла в райвідділок, кажу: “Я ж не можу тут довго чекати, у мене діти в Одесі залишились”. Вони говорять: самі зробіть зйомку, а потім заходьте і беріть те, що вам треба. Коли буде поліція і, тим паче, комісія, яка має обстежити будинок і видати висновок, чи придатний він для ремонту, чи ні, ніхто не знає. Аргументують тим, що багато людей потопило, черга велика. “Чекайте”. Сусіди кажуть: "Ти йди, пиши заяву на комісію, може, за пів року побачимо”.
Усе організовано так, що треба стояти в чергах, бігати, збирати документи, робити ксерокопії. Черг багато. Там такий бардак, навіть щоб ту одноразову грошову допомогу отримати. Працівники не поспішають, приймають, дай боже, щоб по пів сотні людей на день. Учора моя сусідка записалася 145-ю, сьогодні — триста якась. І це вона зранку приходить, о 7:30. Вона порахувала, що в кращому разі потрапить у кабінет за кілька днів. Люди приїжджають чимраніш, не дивлячись на комендантську годину. А приїжджати треба, щоб відмітитися в цій черзі, бо якщо не відмітишся, то тебе з неї викинуть.
І це зараз так, коли все ще воно на слуху. А мине час, усе буде ще більше розтягуватися, заминатися. Є такий страх. Скільки я з сусідами розмовляю, люди не бачать перспектив. Самотужки відновлювати будинки немає змоги. А комусь же 80–90 років. Люди зараз намагаються вигребти всю багнюку з хат і хоча б щось собі там зробити. Бо ну дали тобі пожити на квартирі місяць-два. А далі? Потім зима. Люди в такому стані, що ніхто нічого не знає.
Я вже три дні гребусь у будинку. Витягла холодильник, витягла пралку, помила, поцілувала. Подивилася, яка вона гарна. Це ж не значить, що вона працює. А всі фото, всі портрети — воно там поховане під купою глини. Велотренажер Тохи не дістала — не добралась до нього. Шафу боюся чіпати, бо на ній стеля тримається. Почнеш тягнути, все завалиться.
Дивлюсь на свій будинок і розумію, що повертатися нема куди. Все, ти на вулиці. Таке відчуття, що якщо і повернусь сюди, то дуже нескоро. Намагаюсь не думати про те, що треба починати все з нуля. Купувати? За які кошти? Будувати? Де? Все життя тягати дітей по чужих квартирах? Мій Антон — дитина з інвалідністю. Він звикає до свого місця, до своєї кімнати, його не можна туди-сюди смикати. І я не вічна. Куди його? В інтернат? Це його дорога? Усе навалилось одразу. Хоч я не та людина, що опускає руки, але всередині — порожнеча.
Волонтери пропонували мені винести глину з будинку. Але я зараз не бачу такої необхідності. Там ще мокро, в ній прогрузаєш по коліна. Хай воно підсохне, щоб хоча б не падало на голову. Не хочу наражати людей на небезпеку.
Що змогла, те врятувала: білизну, куртки, посуд. Поскладала в сумки, приїду в Одесу, там буду вже відмивати, прати. Якісь продуктові запаси були — їм гаплик.
А розгрібати все інше я не маю права. Це люди, в яких хоча б поліція була, то вони можуть. У них є акт на руках. Чайковського вся була завалена диванами, кріслами, шухлядами, що навіть проїхати неможливо було. Зараз уже потроху почали вивозити. Але це ще не все сміття. Хтось у дворах збирає, а ще ж по провулках не їздили. А на останній перед річкою вулиці взагалі вода стоїть. Її відкачують помпами. В основному з цим допомагають волонтери.
Поки люди миють-вичищають, Херсон бомблять від ранку до ночі. Учора на Забалці над нами такий свист стояв, що тільки дивишся, куди воно летить. До нас почали возити обіди, бо ж нема ні газу, ні світла. А світла не дадуть, тому що будинки мокрі. Волонтери привозять ковдри, ліжка, працюють волонтерські центри. Люди бігають по гуманітарках. Таке ось життя.
Поки в мене небагато варіантів, житимемо в Одесі. Люди нам донатили гроші, і я перевела їх на окремий рахунок, щоб не чіпати їх. Вони чекатимуть на свій час. Буду вирішувати все з документами. Якщо земля залишиться (бо в нас уже ходять чутки, що так близько до ріки не дозволять будувати), то як стане тихо, все гребтиму, підніматиму двір. Поставлю триметрові колони, зверху на них будинок. (Сміється).
Ванька (син. — lb.ua) мені каже: “Мамо, Каховки немає, то так уже топити не буде”. А я: “Все одно”. Старший Сергій говорить: “Спочатку треба уявити, що ти хочеш”. Я відповідаю, що вже уявила і в мене навіть фото будинку є, який я хочу.
Уявлення є. Надія є. На себе і на дітей, а там як Бог дасть. А я думаю, що все він дасть добре.
