"Поки я стояла в черзі за хлібом, на моїх очах викрали людину"
До 24 лютого Орися працювала в туристичному бізнесі. Під час окупації знайомі запросили її на роботу в магазин Apple-техніки.
"Коли були проблеми зі зв’язком, усі бабусі і дідусі йшли до нас – у них була паніка, бо вони втрачали зв’язок з рідними, а ми допомагали налаштовувати VPN, розповідали, як ним користуватися. Ну і продовжували ремонтувати техніку, продавати кабелі, аксесуари, бо людям потрібен зв’язок, а ми одні з небагатьох, хто далі працював у місті в цьому напрямку", - розповідає дівчина.
На роботі вона вперше і зіштовхнулася з окупантами.
"Першого свого руського я запам’ятаю на все життя. Того вечора я затрималася на роботі. Ми зазвичай з напарником працюємо, але його вже не було. Тоді в магазин прийшов чоловік – спочатку зайшов сам, почав запитувати, що є. Потім дав відмашку – і з машини вийшов ще один у військовій формі. Я так розумію, це був його охоронець, тобто він був з непростих", – пригадує Орися.
У дівчини яскраво-рудий колір волосся. Це, каже, часто привертало увагу. Знайомі навіть радили їй перефарбуватися, але Орися вирішила, що просто збиратиме волосся в пучок. Саме через колір окупант тоді і завів з нею розмову.
"Почалося: "А правда, что все рыжие страстные в постели? А рыжих у меня еще не было". Я стояла перелякана і нічого не могла сказати. Швидко набрала напарника, він, на щастя, недалеко відійшов. Попросила підійти. Це мене врятувало", – розповідає дівчина.
Надалі в магазині, каже, з окупантами виникали інші конфлікти – тим не подобалося, за яким курсом рахували вартість товару: "Либо считаете по такому курсу, либо в связи с военным положением мы забираем и уходим". Але працівники намагалися згладити гострі кути. І конфлікти минали без наслідків, каже Орися.
Щоб уникати загострень, роботодавець попросив увесь персонал перейти в магазині на російську. Але за межами роботи дівчина далі розмовляла українською.
"На вулиці, в магазинах. Навіть коли окупанти стояли біля мене. Мій чоловік мене навіть у боковину штурхав, щоб я тихіше говорила", – пригадує Орися.
Атмосфера в місті, каже, була напружена. На початку окупації – дефіцит продуктів. На вулицях – як у бандитських фільмах.
"Пам’ятаю, стояла дві години в черзі за хлібом, неподалік окупанти розганяли мітинги. І тут бачу, як під’їжджає машина, звідти вибігають люди в балаклавах, хапають когось із натовпу і їдуть. Просто на моїх очах викрали людину. Я в ступорі стою в цій черзі, не розумію, що мені робити, поскаржитися нікому. Але я відстояла ті дві години, взяла дві булки хліба і, вийшовши з магазину, почала плакати", – ділиться Орися.
Потрапив до окупантів і її знайомий. Чоловіка тримали три дні: били струмом і всім, чим тільки можна було.
"А потім вони зрозуміли, що це не та людина, яку вони хотіли взяти – просто збіглися ім’я і марка машини. Просто "ой, перепутали", – пригадує дівчина.
Покинути Херсон, каже, було реально, але не варіант для неї з чоловіком: на лівому березі живуть батьки Орисі і лежача бабуся.
"Тут я могла шукати і передавати їм ліки, підгузки на село. Ми зустрічалися на нейтральній території: я на катері пливла з Херсона в Голу Пристань, там гуляли декілька годин, і знову кожен їхав у своєму напрямку. А зараз у мене і такої можливості немає, бо там ідуть бої", – ділиться вона. Тому чекають визволення і тієї частини області.
Орися пригадує, як змінилася поведінка окупантів, коли до Херсона підступали ЗСУ. Росіяни нахабніли ще більше, п’яними чіплялися до людей, грабували. До них у магазин окупант приніс крадений комп’ютер, хотів продати, не розумів навіть, як той вмикається.
"Я все життя працюю з людьми і розумію, яка людина була забезпечена, а на яку гроші звалилися з неба. Коли приходить росіянин, від якого тхне за кілометр, але на ньому цепура золота на три пальці, усі пальці в перстенях, він хоче купити айфон і питає, де у нас одяг брендовий продається – єдине, що хотілося порадити, щоб пішов помився", – розповідає Орися.
Про те, що в місто вже зайшли українські військові, дізналися з чуток. Коли вдалося впіймати зв’язок – на телефон посипалася купа привітань. Дівчина не могла повірити, поки на власні очі не побачила військових на площі.
"Розревілася, як мала дитина. Підійшла до зсушника, кажу: "Можна вас обійняти?" – сміється Орися.
До щоденних ворожих ударів по місту, каже, вже звикли.
"Ми усвідомлюємо, в яких умовах живемо, як і всі, хто залишилися – кожен несе відповідальність сам за себе. Люди не виїжджають не від гарного життя: у когось не було коштів, хтось вважає, що їх там не чекають. Якщо говорити про моїх батьків – у них п’ять корів, купа кролів, курей, качок, 15 котів, куди це все дівати? Нікуди, бо ти все життя наживав це, кожну цеглинку клав власноруч", – додає дівчина.
«Я знав, що мене рано чи пізно здадуть». Історія письменника Володимира Вакуленка, вбитого росіянами
"Мене тицяли носом у фото з нашими військовими і випитували, хто це"
Тетяна (ім’я змінено через побоювання героїні за власну безпеку і безпеку близьких) вже не перший рік допомагає українській армії разом з іншими волонтерами. 25 лютого, коли бої йшли на Антонівському мосту, вони забирали звідти поранених бійців.
Коли окупанти вже були в місті, Тетяна з волонтерами ще працювали і допомагали місцевій теробороні: в’язали сітки, передавали коктейлі Молотова. Виходили на мітинги. Допоки їх не вирахували росіяни.
"Мене вони спіймали біля брами з іншого боку будівлі, звідки ми виносили коктейлі нашим хлопцям. Накинули мішок на голову і зв’язали скотчем, кинули в машину", – пригадує Тетяна.
У місті багато зрадників, які здавали активістів, каже вона. Жінка зрозуміла, що окупанти готувалися до її викрадення, коли побачила на допиті свої фотографії з військовими. Росіяни роздрукували їх і розклали на столі.
"Мене тицяли носом у ці знімки, випитували, хто це. Ножем розрізали одежу, били шокером. Коли я непритомніла – кидали в підвал. Коли приходила до тями – продовжували допит. Це тривало вісім днів", – пригадує Тетяна.
На дев’ятий день росіяни викинули жінку непритомною в парку. Там вона отямилася вже перед світанком. Тетяна переховувалась у людей в підвалах. Додому не йшла, бо знала, що її шукатимуть.
Коли вдалося підлікуватися, жінка долучилася до місцевих партизанів: вони розвішували по Херсону жовті стрічки, здирали ворожі брошури, натомість клеїли на підтримку української армії - "ЗСУ вже близько, тримаймося, нас скоро звільнять".
Тетяна наразі боїться відкрито говорити про їхню діяльність.
"Я знаю, що зрадники вже побігли до влади. Багато волонтерок, з якими я спілкуюся, не хочуть нічого розповідати, поки СБУ не опрацює кожного і цих людей не посадять", – розповідає жінка.
Так само обережно розповідає, що відбувалося в катівні, бо вважає, що це може нашкодити тим, кого росіяни вивезли зі собою.
"Наші хлопці ще сидять у катівнях, а вони досі чинять звірства над ними. Окупанти забрали їх спочатку у Крим, і знаємо, що вивезли до Росії. Ми вже підготували списки на обмін", – пояснює Тетяна.
Жінка далі має проблеми зі здоров’ям – хвора спина, а через регулярні обстріли часто доводиться бігати до підвалу. За гуманітаркою в черзі, каже, стояти не може.
"У місті також багато покинутих інвалідів. Тому треба активізуватися з допомогою цим людям", – вважає Тетяна.
Закликає також допомагати пораненим бійцям і їхнім дружинам.
"Блюз в окупації"
Із трьох учасників місцевого гурту "Криголам" після 24 лютого в Херсоні залишилися двоє – гітарист, автор пісень Вовчик і басист, вокаліст Костик. Третій – барабанщик – виїхав з міста.
Сірі дні і страх – таким пам’ятає початок окупації Костик.
"Русня, як мурахи, забігли в місто, і було страшно виходити з дому. Поступово звикали до цього і розуміли, що якийсь час доведеться так жити", – пригадує вокаліст.
Вовчик ділиться, що триматися позитивно допомагав похід на базар.
"Там збиралося багато людей, гривня жила завдяки йому. Рубля я й не бачив в очі і не тримав у руках. Було багато молоді, підтримували одне в одному оптимізм", – розповідає музикант.
Обоє чоловіків працюють онлайн, тому роботу вдалося зберегти, поки був інтернет, хоч і російський: вмикали VPN і так працювали. У вільний від роботи час збиралися в Костика на квартирі і репетирували. Згодом з’явилася ідея записати пісні, створені за цей час.
"Це допомагало перенести психологічне навантаження від того, що відбувалося в Херсоні", – пояснює Костик.
Над акустичним альбомом "Блюз в окупації" працювали близько 5 місяців. Увійшло в нього 17 блюз-синглів. Записували просто у квартирі, зі студійним мікрофоном, монтував Костик на своєму комп’ютері.
Їхні пісні – сатиричні твори про росіян, Москву та байдужих співгромадян. Тому записувати слова було найскладніше. Точніше найризикованіше. У будинку вокаліста, у квартирі під його житлом, поселилися чи то колаборанти, чи то окупанти – їх привозила машина з написом V. Костик бачив, як нові сусіди заходили у квартиру. Тому старалися писати в обідній час, сподівалися, що тих немає вдома.
"У деяких піснях чути, що слова проспівані пошепки, бо голосно не міг. Вхідні двері завішував ковдрою, щоб у під'їзд менше звуків доносилося", – розповідає Костик.
Ще однією небезпекою було зберігати пісні, каже він. Телефон мав бути "чистим" – нічого, що могло б видати проукраїнську позицію. Тому треки завантажували тільки в хмарне сховище.
Про визволення Херсона, кажуть, не знали до кінця, тільки чули, що хтось бачив українських військових. Уже потім вийшли на центральну площу і побачили це свято.
"Був епізод, коли місцеві поклали прапор України на землю і почали цілували його, стоячи на колінах. Без сліз не згадати. Це була казка. Особливо, якщо порівнювати з тими виродками (росіянами. – LB.ua), які ходили тут розхристані, недолугі. Ніхто їм навіть не хотів в очі дивитися і спілкуватися з ними. Гидко було від того всього", – пригадує Вовчик.
Хлопці планують відновити гру з барабанщиком, доробити альбом, що почали писати до 24 лютого. Уже є матеріал для наступного. Хочеться згодом відновити і виступи.
"Ми не просто пісеньки грали-записували, поки окупанти таке творили в місті, катували людей. Це був один з інструментів і способів вижити для нас. Ми робили те, що вміємо, і те, що нас підтримує. І ми вдячні нашим героям, які визволяють землі, волонтерам, які допомагають, і віримо в Україну. Перемога обов'язково за нами", – додає Костик.
