Субота, 27 квітня, 21:55. На руках у мене дворічка донька, якій дуже зле. Ми тиснемо на дзвінок біля дверей інфекційного відділення Другої дитячої лікарні Києва на вулиці Навої.
Це за 25 км від нашого дому. Перша дитяча лікарня на вулиці Богатирській лише за 7 км, утім її евакуювали через загрозу ударів з Білорусі.
25 квітня голова КДБ Білорусі Іван Тертель заявив, що в дитячій лікарні на Богатирській — українські військові. Фактично він оголосив заклад мішенню атаки.
За добу до нашої госпіталізації, 26 квітня, весь його персонал і дітей перевели до інших лікарень. Друга дитяча — одна з них, у ній ми й опинилися.
Хто тут живе?
«Ви хто? Самозвернення? Заходьте! Звідки приїхали? А, то ви мали бути на Богатирській. Зараз».
Оглядає нас уже евакуйований лікар. Тільки дізналися ми про це вже пізніше.
«Наша», — каже він про мою доньку медсестрі. Так ми опиняємось у стаціонарі Першої лікарні за адресою Другої.
Нас поселили в палату до мами з донькою, приписаних до тутешніх медиків. Тож днями в режимі реального часу ми спостерігали, як медики двох лікарень мучаться через таке сусідство.
Здавалось би, пацієнти мали б бути у виграші — аж дві медичні команди на зміну, подвійна поміч! Хрін там.
«Де в них тут усе?»
Нас лікує медбригада Першої лікарні, евакуйованої. Для якої ці стіни й порядки чужі.
Перша ніч — слід поставити катетер доньці. Медсестрі потрібно знайти в маніпуляційній, чим його прикріпити. Вона каже, що найкраще спрацює звичайний бинт. Та ніде не знаходить його: «Де в них тут усе?».
Шукає. Донька запухла, плаче. Медсестра зрештою чіпляє багато пластиру. Просить пробачення. Зітхає, що «там» було все ясно і під рукою. Йдемо в палату.
«Нам сказали до вас не підходити»
У доньки сильне зневоднення через відмову пити будь-що, тож нас чекають перші 12 годин крапельниць.
Наша (з евакуйованих) медсестра лишає номер телефону для зв’язку й іде. Посеред ночі крапельниця перестає працювати, медсестра на дзвінки не відповідає. Можливо, зайнята, можливо, виснажена, задрімала.
Місцева медсестра заходить до своїх пацієнтів. Прошу її глянути до крапельниці. Чую: «Нам сказали, що не можна до вас підходити, у вас є свої, вибачте».
«І що мені робити?» — питаю. Третя ночі, хвора дитина. Здається, інтонація сказала все. Крапельницю медсестра ставить і каже, що їй важко не підходити, якщо вже зайшла в палату. Тож однаково часом допомагає. А згодом й наша медсестра заходить на перевірку.
Розділили повністю навіть меню
Ранок. Розносять сніданок. Спочатку окрема команда роздає їжу своїм пацієнтам, тобто нам, «з Богатирської».
Десь за пів години місцева команда починає розносити сніданок тутешнім пацієнтам. І це інша (!) їжа. І так буде всі дні: усі сніданки, обіди й вечері.
«Де наші? Тут чи не тут? Які наші? Ви наші? Нє? А чиї? Який дурдо-о-ом!» — я чую ці шматки фраз від медперсоналу обох лікарень усі дні перебування в стаціонарі.
Хто має прибрати в якій палаті, де пацієнтки з двох різних лікарень? Хто має винести сміття? Куди, в біса, поділася стара швабра? (Це не жарт. Нас цим питанням задовбали).
Якось зайшла до нас у палату молодша медсестра, рукою спробувала ганчірку — волога. Нею прибирали дитяче блювотиння. З фразою «А, я тут уже прибрала» вийшла і більше не поверталася, хоч як не гукали.
«Я думала, що в нас, на Богатирській, погано. Але ту-у-у-ут!» — не стрималась у приватній розмові одна евакуйована медпрацівниця.
«А добиратися як? У нас є люди, яким сюди дуже далеко їхати. Коли нас вернуть? Нічо не кажуть. Не знаємо. Я нині зранку вже плакала», — урвала розмову й побігла далі у справах.
«Дурдом» — слово, яке найповніше характеризує все, що ми спостерігали всі ці дні.
Навіть знайти звичайний термометр у перші дві доби шпиталізації була ще та проблема. Просиш — ідуть шукати. Нема пів години, часом годину. Приносять. Просять пробачення. Аж допоки не сказали, що є один на медсестринському посту, можна брати й приносити.
У перші дві доби було квестом знайти медсестру в коридорі. А знайти свою медсестру — як виграш у шоу «Форт Буаяр»! Хотілося кликати Паспарту й вимагати ключ до золота.
Нас відправляли шукати свою, «з Богатирської», по двох поверхах допотопного відділення. І щоразу це була гра з перепонами. Чи то їх переселяли, чи не могли нормально відразу кімнати виділити, чи Меркурій з Венерою посварився в ці дні, але пацієнти нічого не знаходили й поверталися з тих одіссей втомлені, розчаровані, з хворими дітьми на руках.
Стало зле дитині в палаті (тутешній чи з Богатирської, байдуже) — помучтеся, матусі, додатково, адже якщо знайдете не ту медсестру, не з тієї бригади, то вона не зреагує сама, а шукатиме потрібну вам фахівчиню, котра ще, якщо необхідно, мусить віднайти лікаря.
От посадили медсестер з Першої в одну кімнату на першому поверсі. Вони сказали нам, що можна шукати їх там. Приходимо ввечері, бо доньці зле. Стукаємо у двері:
«Ма-а-а-а-мочка! Альо! Ви куда? Ви що там забули?» — на весь коридор кричить місцева медсестра. Намагаюся поспілкуватися спокійно, пояснюю, що тут мають бути наші» медсестри, — марно. Коментарі про те, що розмовляти так з батьками хворих дітей не ок, проігнорувала. Зустріла медсестру зі своєї лікарні — каже, наших медсестер уже пересадили.
Зробили їм пост за дверима, десь у кутку.
Щойно на третю добу нашого перебування з’явилася окрема кімната із самописною табличкою, що медики з Першої — тут. Так ми нарешті зрозуміли, куди йти.
Та стрес і втома від сусідства двох лікарень в одному приміщенні нікуди не зникла. Четверта доба перебування тут. Гуляємо з донькою парком. Іде місцевий медперсонал, чую уривки фраз, мовляв, коли ж звідси Першу заберуть.
«Коли вже всюди стоятимуть тут кушетки й на них місця не буде», — відповідає одна з них.
П’ятий день стаціонару. Знову в парку. Доходимо до головного корпусу. Зустрічаються двоє знайомих медиків:
«О, здоров! Вас що, теж сюди евакуювали?» — питає один.
«Та кошмар!» — усі емоції написані на обличчі другого. Розбіглися.
Коли лікарню нарешті повернуть у рідні стіни і видихнуть обидві медкоманди?
У департаменті охорони здоров’я КМДА повідомили LB.ua, що точної дати повернення евакуйованих працівників і пацієнтів на Богатирську немає. Рішення про це ухвалять відповідні служби, коли вирішать, що небезпека для медзакладу точно минула.