«Є вже цілі бригади, які забезпечені саме фондом “Повернись живим”, чим ми дуже пишаємось»
Ви є відомою науковицею, культурологинею та експерткою, професоркою Національного університету імені Т. Шевченка, академічною директоркою британської бізнес-школи, а з початком війни доєдналися простою волонтеркою до фонду “Повернись живим”. Як так сталося?
Часто зорі сходяться дивним чином. На початку війни мене попросили допомогти вивезти родину з маленькими дітьми з Києва. Я могла їхати за кермом, в мене був повний бак бензину - і ми рушили на захід країни. Виявилося, що ця родина пов’язана з фондом “Повернись живим”, і я привезла їх до західноукраїнського хабу фонду. Колись моя дочка, Марія Назарова, професійний тактичний медик - combat medic англійською - теж працювала в “Повернись живим”. Я теж мала справу як викладач з одним з проєктів фонду - командою Invictus Games ("Ігри нескорених", міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі, засновані принцом Уельським Гаррі. - С.К.), яка ось щойно поїхала в Гаагу (де проходитимуть змагання. - С.К.) і буде гідно представляти український ветеранський спорт. Так от, виявилося, що я не чужа людина фонду, на другий день війни вони запропонували «посидіти трошки на телефоні», відповідати на дзвінки. І з 26 лютого я маю честь бути волонтеркою фонду “Повернись живим” - відповідаю на дзвінки на гарячій лінії. Так усе випадково-невипадково виявилось у моєму житті.
Для себе я це вже якось сформулювала і навіть написала у фейсбуці: таке враження, що все моє попереднє життя - академічна діяльність, багаторічне викладання, експертна діяльність, в тому числі волонтерство у сфері культури - готувало мене до того, щоб я була «пані на гарячій лінії»: брала слухавку і намагалася слухати і чути, адекватно відповідати, коректно пояснювати і приймати запити і передавати їх далі в роботу. Це, напевно, найважливіша робота в моєму житті.
З початком війни фонд збільшив штат - потреб стало більше, рук не вистачає? Як ви зараз працюєте?
Не все, очевидно, можна розповідати, проте фонд дещо збільшив кількість працівників, найбільше штат збільшився за рахунок волонтерів, які раніше працювали з фондом, мають професійний досвід і довіру. Сьогодні фонд працює як «напіввійськова» організація. Вислуховую велику кількість пропозицій, і це одна зі зворушливих частин роботи, коли люди телефонують і кажуть, що «приїхали з Маріуполя/Києва/Чернігова, дітей розселили і от хочуть у чомусь допомагати», бути волонтерами. Люди пропонують час і руки, машини, домівки, можливості у сфері логістики чи it-технологій тощо. Дякуючи за бажання бути корисними, відзначу, що фонд досить обережно підходить до можливості співпраці.
Найбільший капітал фонду – це репутація і довіра суспільства , а ще – людський капітал, колеги і однодумці. Неможливо зіпсувати довіру, почавши працювати з неправильними постачальниками, з неправильними логістами. Українці і іноземці довіряють фонду свої останні гроші, свої перші гроші, свої душі, свої зусилля і свої надії - і все це спотворити нам неможливо.
Ви сказали, що опрацьовуєте заявки. Які саме, як це відбувається? Я так розумію, що є певні запити від військових, є пропозиції від людей. І ваше завдання - потребу і можливість скоординувати?
Так це виглядало б в ідеальному світі. Фонд “Повернись живим” працює на рівні командирів батальйонів і бригад. Є спеціальний телефон для військових, який вказано на сайті (до речі, це не зупиняє всіх інших людей на нього телефонувати, тому в мене відбувається ціле віяло дуже цікавих розмов).
Насправді за цим телефоном мають дзвонити люди, які відповідають у батальйонах за забезпечення, і формувати за дуже простою - не бюрократичною формою - запит, окреслюючи, що підрозділу потрібно. Фонд визначив пріоритети – це в першу чергу технологічно складне військове обладнання: тепловізори, прилади нічного бачення, квадрокоптери, приціли, рації, спеціальне обладнання для артилеристів, ну і шоломи, бронежилети. Без цього сьогодні неможливо здійснювати захист країни. Військові і тероборонівці після спілкування з нами на гарячій лінії формують просту заявку за підписом командира батальйону, з контактом людини, яка за це буде відповідати. Заявку вони відправляють спеціальними каналами у фонд, а я ці заявки приймаю, перевіряю і передаю далі. Перевіряю просто з погляду здорового глузду - чи все відповідає формі, і передаю далі військовим логістам, військовому відділу. У військового відділу - я розказую тільки те, що є у відкритих джерелах - є спеціальний план, так званий оперативний план, вони його узгодили з Міністерством оборони (фонд і міністерство діють у тісній співпраці), за яким військовий відділ визначає, в якій послідовності, скільки і чого йде на підрозділи, на батальйони. Є вже цілі бригади, які забезпечені саме фондом “Повернись живим”, чим ми дуже пишаємось.
Розумієте, в Україні вичерпуються запаси техніки, багато чого закуповуємо і постачаємо з-за кордону. Низько вклоняємося нашим співробітникам, волонтерам, постачальникам і логістам, юристам, водіям і аналітикам, всім, хто здійснює складні процеси допомоги армії. Частково спорядження виробляється в Україні, але багато чого завозиться з-за кордону, і поки що запити досить серйозно перевищують ресурси. Але ми всі разом справимося.
«За місяць Збройні сили України, включно з теробороною, збільшилися практично у 2,5 рази»
У “Повернись живим” колосальний досвід з забезпечення армії з 2014 року. У 2014-му кожен другий тепловізор на фронті був куплений фондом. Зрозуміло, що відтоді армія змінилася, як і логістика, і інфраструктура, але без “Повернись живим” українська армія сьогодні не була б такою ефективною.
Просто уявімо, як люди невійськові, що за місяць Збройні сили України, включно з теробороною, збільшилися практично у 2,5 рази. Якщо я й помиляюся у цифрах, то не дуже сильно, бо повторюю їх за своїми колегами. Усіх цих людей треба озброїти, захистити, надати їм спеціальні технологічні засоби, з якими вони працюють.
Тероборона сьогодні - це також Збройні сили України. А це - люди, які нічого не мали до війни. Тому, звичайно, у підрозділів величезний запит. Багато робить Міністерство оборони, інші організації, які за це відповідають, фонд, як і інші фонди і волонтерські організації, просто підставив плече державі в цій складній ситуації. Але виявилося, що треба тисячу плечей, тисячу рук, тисячу голів. І тепер команда фонду намагається усе систематизувати і надати цьому чіткість і послідовність.
Ви сказали, що приймаєте дзвінки не тільки від військових, але й від звичайних людей, які хочуть допомогти. Розкажіть про це детальніше.
Це надзвичайний рух, сповнений любові, теплоти, відповідальності. Якщо говорити про це як про серйозне соціальне явище, то горизонтальна організація в українців, вона надзвичайно розвинена: люди допомагають одне одному, об’єднуються, при цьому немає єдиного вертикального центру, ієрархії чи червоних директорів - лише бажання допомогти.
Насправді дзвінки бувають надзвичайно зворушливі, інколи дуже серйозні, інколи дуже цікаві. От беру слухавку: “Добрий день, фонд “Повернись живим”. А чоловік на тому кінці дроту каже: “Добрий день, я священник, отець Олександр з Володимирського собору Києва, шукаю бронежилети для 72 бригади”. Я розумію, що зараз почну витирати сльози, але збираюсь і кажу: “Так, отче Олександре, ми спробуємо вам допомогти, принаймні ми оформимо заявочку”.
Дуже болючим є, коли дзвонять молоді жінки, і поки ми оформлюємо з ними заявку, на тлі нашої розмови я чую дитячі голоси, це проникає в саме серце. Коли дитина говорить: “Мамо, це ти з татом розмовляєш? Я теж хочу поговорити з татом”. Мама замовкає, і я замовкаю, бо нам обом треба проковтнути сльози - родина чекає на тата.
Є й смішні речі. Телефонує якось пан і просить надіслати йому NLAW. Я кажу, що фонд не займається зброєю, у нього інші пріоритети. Він каже: “Знаєте, хто я? Я той, хто збив літак (NLAWом. - С.К.), по мені вже є наказ - орденом нагородять”. А я не розумію, мені сміятися чи плакати. Людина так сильно радіє тому, що збила літак і хоче нову зброю, щоб продовжувати бити загарбника.
Є дуже зворушлива історія. Телефонує пані, по голосу я розумію, що у дуже поважному віці, і говорить:
- А ви можете перевірити, я попросила надіслати 5000 гривень для фонду ”Повернись живим”.
- Кого ви просили? - запитую.
- Ну, повз мене йшла пані, я дала їй гроші і попросила відправити. Нічого про неї не знаю, тільки що звуть її Олена, - каже літня пані.
Я йду до фінансистів, вони в нас абсолютно святі, бо витримують оці мої приходи з проханнями перевірити. Звичайно, вся звітність є на сайті, але я розумію, що ця пані сама перевірити нічого не може. Ми шукаємо переказ за днем і сумою і розуміємо, що “невідома жінка”, яку звати Олена Володимирівна, перерахувала 5000 гривень. Повертаюся, кажу:
- Пані Ганно, ваші 5000 знайшли. Ваша невідома помічниця передала все до копійчини. А скільки ж вам років? - питаю.
- 91, - відповідає пані Ганна. - Я живу в інтернаті під Ржищевом. Ще грошиків зберу, обов’язково вам перекину.
Я розумію, що в країні величезна кількість чесних, відповідальних людей, які готові докладати будь-яких зусиль, аби країна перемогла.
Багато запитів на гуманітарну допомогу, фонд зараз активніше працює з гуманітарним напрямом, у першу чергу медициною. На початку ми попросили наших колег, друзів з Українського католицького університету у Львові створити штаб гуманітарної допомоги, туди ми перекидаємо дзвінки щодо одягу, засобів гігієни, продуктів харчування.
Наприклад, одна з найвідоміших французьких компаній, яка займається елітними морепродуктами, вирішила надіслати два кораблі морепродуктів для біженців в Україні. Мої пояснення, що Львів - не морське місто, кораблі будуть важко йти, не зупинили пана Мануеля, прізвище не буду називати. Він думав-думав, потім написав мені, що, окей, це будуть не кораблі, а рефрижератори, які привезуть елітні морепродукти. І він так щиро, від чистого серця пропонує цю допомогу Україні, хоче, щоб наші біженці - діти і мами, які змушені були залишити свої домівки - смачно і корисно їли. Така підтримка дуже зворушує.
Або телефонують мисливці із Сумщини, кажуть, що їм потрібні фотопастки. А я не знаю, що це - пішла до військового відділу. Керівник розсміявся, сказав, що фонд їх не закуповує. Ми перед мисливцем вибачилися, що не можемо допомогти. А за два дні вони знову телефонують і кажуть: “Ми вже й без фотопасток ворогів настріляли”. Це так важливо, що кожен знаходить для себе спосіб бути корисним, працювати на Україну, на спільну перемогу.
«З України більше переказують кошти»
У перший день війни “Повернись живим” зібрав більше коштів для армії, ніж за попередні сім років. Скажіть, звідки надходить більша допомога: від українців, які перебувають за межами України, чи тих, хто залишився в країні?
Чіткої статистики в мене особисто немає, можу спиратися тільки на відчуття. До того ж я на гарячій лінії не одна, є ще мої прекрасні колеги. Отже, за нашим спільним відчуттям, ⅔ - це допомога людей і бізнесів з України і ⅓ - з-за кордону.
Це можуть бути дуже різні суми: від 100 доларів до 10 тисяч доларів, є перекази на 100 тисяч доларів. Дуже багато допомагає український бізнес - є перекази і по 200 тисяч, і по мільйону.
Закордонні українці теж шукають різні цікаві формати. Якось телефонує пан Станіслав з Галіфакса, Нова Шотландія, і каже, що вони придумали івент, протягом якого збиратимуть гроші на українську армію і потім їх перерахують до фонду “Повернись живим”. Моя колега надала необхідні документи. Через день Станіслав знову телефонує і каже, що під час свого івенту вони хочуть роздавати людям, які жертвують гроші, футболки чи сумки з відповідним брендингом. І чи знаю я якихось українських художників, які готові віддати або продати свої авторські права? Я пообіцяла подумати і, до речі, нагадала йому, що він дзвонить на номер телефону, біля якого великими буквами написано: “ТІЛЬКИ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ”. Але це нікого не зупиняє.
Наступного дня мій колега, прекрасний піарник, заходить в офіс з якимсь чоловіком і каже мені: “Пані Наталю, це знаменитий художник, графік, людина, візуальні образи якої знає вся країна - Нікіта Тітов, познайомтеся”. Я так кинулась до Нікіти, що здається, він навіть трохи злякався. “Боже, я вас так шукала!” – і розповіла йому про Галіфакс. У Тітова був великий проєкт з “Повернись живим”, і він саме прийшов обговорювати подальшу співпрацю. Я зв’язала його з українською діаспорою в Галіфаксі, і тепер там відбудеться івент, на якому, сподіваюсь, будуть футболки з надрукованими образами, створеними Нікітою Тітовим.
Знаєте, краплина до краплини, копійка до копійки.
Українці за кордоном, до речі, дуже допомагають. Значна кількість пропозицій - з Польщі та Чехії. У Чехії навчається багато студентів. У мене десятки дзвінків і пропозицій записано в табличку. Коли людина питає, як він/вона може перерахувати свою фінансову допомогу чи стипендію, ми покроково щоразу пояснюємо шлях, хоча на сайті всі рахунки зазначені.
«Більшість з нас розуміє – це гра в довгу, тривалий процес»
Ми не знаємо, скільки триватиме війна, щось прогнозувати дуже важко. За той місяць з гаком, що ви займаєтеся волонтерською діяльністю, чи змінився характер потреб військових? Чи все ж кожен день схожий на попередній?
Ви знаєте, структура запитів змінилася. Якщо на початку повномасштабного вторгнення - бо війна в нас вже 8 років - запити були більше щодо бронежилетів і шоломів, то наразі таких запитів трохи поменшало, хоча, безумовно, є. Зараз велика потреба в денній і нічній оптиці, тепловізорах, прицілах, квадрокоптерах. Це якраз те, що є пріоритетом фонду «Повернись живим» і в чому колеги накопичили значну експертизу. Рації, спеціальні ноутбуки, спеціальні планшети для артилеристів і авіації. Я не можу детально про це говорити.
Тобто запит став більш технологічним, складнішим. Сьогодні і війська, і тероборона, наскільки я розумію, краще забезпечені бронежилетами і шоломами. Не скажу, що добре, але набагато краще. Активно працюють Міністерство оборони, волонтерські організації. Усі разом ми, крок за кроком, продовжуємо задовольняти запити військових частин і тероборони.
Велику справу роблять невеликі волонтерські організації. Якщо ви дозволите, я низько вклонюся і передам найтепліші слова громадським і волонтерським об’єднанням, де люди роблять неможливі речі, от просто неможливі. Це невеликі поставки, де 20-30 бронежилетів, 30 шоломів, 30 розгрузок, 100 якихось тактичних рукавичок, наколінників, налокітників тощо. Фонд “Повернись живим” працює з великими партіями, закуповує тисячу-дві-три. Крім того, ми не працюємо з таким спорядженням, як окуляри, ліхтарики абощо. Це все допомагають придбати волонтерські організації якимсь дивом. Вони динамічні, гнучкі, безстрашні, працюють, використовуючи особисті зв’язки і персональну довіру, купують і привозять усе в країну і передають конкретним підрозділам і частинам.
До речі, відзначу, що така низова самоорганізація є нашою культурною і політичною традицією (військові ватаги часів Київської Русі, братства і братські школи епохи Відродження, міське самоврядування 16-17 століть, козацький рух, мережі осередків «Просвіти» та «Громади» в 19 столітті, діяльність УПА і партизанський рух часів Другої світової, дисидентські організації, зрештою, Майдан і Революція Гідності), що варте окремої розмови. Такі горизонтальні зв’язки створюють потужні мережі і роблять нас незламними, бо кожний і кожна бере на себе відповідальність і працює в доступний йому/їй спосіб на спільну Перемогу.
Я надзвичайно рада, і це велика перемога здорового глузду і державної політики, що Рада ухвалила законодавчі ініціативи, які дозволяють кваліфікувати вантажі «подвійного призначення» як гуманітарну допомогу. Тепер за спрощеними процедурами можуть завозитись і техніка, і шоломи, і бронежилети. Лобістом цих змін до законодавства були в першу чергу фонд “Повернись живим” і значна кількість інших волонтерів. Допомагали депутати Верховної Ради, частина міністрів, пані Верещук, наскільки я знаю (вибачте, якщо я не всіх назвала). Сьогодні волонтери, перебуваючи в легальному, прозорому полі, можуть завозити необхідну армії і теробороні амуніцію, спорядження, прилади. Доти вони це робили часто-густо на свій страх і ризик. Не знаю всіх секретів, але це були просто героїчні дії. Сьогодні все прозоро, офіційно, відкрито. Мені видається це потужною синергією: своєю гнучкістю, окремими зусиллями вони закривають ті точкові запити, які фонд “Повернися живим” - через особливості логістики - закрити не може.
Із запитами зрозуміло. Чи змінився останнім часом характер пропозицій?
Пропозиції змінилися, більше стало пропозицій власного виробництва і гуманітарної допомоги. Мені видається, що більшість з нас - і тих, хто залишається в Україні, і тих, хто перебуває за кордоном і підтримує Україну - розуміє, що війна, хоч як боляче це звучить, - це гра в довгу, що це тривалий процес.
Я, звичайно, не військовий аналітик, просто керуюсь досвідом і здоровим глуздом, тому знаю, що навіть коли активна фаза війни закінчиться, потреби озброєння, амуніції, обладнання все ще будуть актуальними. А далі почнеться відбудова країни і сформуються нові нагальні запити.
Мені видається, що зараз люди відійшли від початкового шоку і розраховують свої сили. У перші тижні в усіх месенджерах і каналах зв’язку був вал несистематизованих, неопрацьованих пропозицій: волонтер десь у Чехії, Німеччині чи Румунії знаходив склад з військовою амуніцією, у стані збудження телефонував зі словами, що все це вони можуть закупити і привезти, не уявляючи, як формується логістика, як працює законодавство і чи можемо ми працювати з тим чи іншим постачальником через його репутацію. Такі пориви надзвичайно цінні, але вони не можуть реалізовуватися. Сьогодні пропозиція стала більш виваженою, більш системною. Ми домовилися, що всі, хто хоче пропонувати допомогу, висилають контакти постачальників, наші закупівельники їх перевіряють, бо, як я вже казала, репутація - наше все, ключовий капітал. Тому важливо, з ким ти працюєш, які терміни постачання, скільки це коштує, чи не є це якоюсь непрозорою схемою. Мені здається, що цей місяць нас усіх трохи загартував, систематизував. Тому і постачання, і закупівлі, і запит, і пропозиція сьогодні мають більш системний характер. Не скажу, що зовсім системний і ідеальний, але більш виважений. Нагадаю, що це думки волонтера, я не представляю офіційну позицію фонду, просто ділюсь з вами своїми відчуттями і рефлексіями. Напевно, так.
Ви правильно зазначили, що попереду на нас чекає довгий період відбудови. Я особисто впевнена, що за декілька років ми збудуємо нову потужну країну, яку завжди хотіли бачити. Надто велику ціну за це вже заплачено. Безперечно, у цьому процесі братиме участь і фонд “Повернись живим”. Чи плануєте ви надалі волонтерити, чи це тимчасова історія, на момент активної фази бойових дій?
Я буду мати за честь, якщо зможу працювати з фондом, волонтерити на гарячій лінії й надалі. Мені ця робота видається дуже важливою. У мене вистачає терпіння. Навколо мене в основному молоді люди, зовсім молоді. Більшість людей з військовим досвідом, є колеги з окупованих територій і складним травматичним досвідом, воєнним минулим, а значить - з особливими реакціями. Я ж маю інший досвід, я більш спокійна, виважена, як мені видається, готова пояснювати і повторювати (ось вона, викладацька навичка!). Я вислуховую людей, співчуваю, можу пояснити їм, як відбувається процес. Ви ж сама – людина слова, правда? Ви ж розумієте, що слово має надзвичайну силу впливу.
Іноді навіть сильніше за зброю.
Я собі поставила за мету, що буду говорити з людьми не тільки про функціональні речі, а й намагатимуся дати їм якусь надію. Я не лінуюся щоразу кожному солдату, капітану чи майору, який телефонує, звітувати, які частини вже отримали забезпечення. Для них це важливо, коли є конкретні факти, конкретні цифри, вони знають, що оця бригада, батальйон чи дивізіон мають забезпечення. Для них це відчуття справжності процесу підтримки.
Чи буду я волонтерити? Київський національний університет імені Тараса Шевченка, де ми з вами маємо честь і радість працювати, відновив навчальний процес, і час від часу я буду просто переходити з приміщення фонду “Повернись живим” в сусіднє, щоб дистанційно читати лекції. У мене великий курс для політологів першого і другого курсу, курс історії української культури. Я вже уявляю собі, про що ми будемо з ними говорити – про національну і культурну ідентичність, про культурні практики низової самоорганізації, про становлення нації і націосвідомості, про героїку подвижництва і культуру повсякдення, про українське бароко і модерн. Дуже люблю свою роботу і свій предмет! І сьогодні він видається мені найважливішим, адже варто розуміти - фронт проходить по лінії цивілізаційного розлому, де закривавлені розриви нашої культури оголюють жахливе нелюдське.
Значна кількість студентів філософського факультету волонтерять у Києві, в інших містах, частина воює. Наші випускники на війні, ми знаємо їх, ми їх підтримуємо. Частина моїх друзів, колег з університету і співробітників бізнес-школи зараз у лавах ЗСУ або тероборони, тому для кожного з нас війна має дуже особистий характер. У нас у всіх є втрати, у нас у всіх є особисті рахунки з війною. Я думаю, що ця можливість говорити зі студентами про українську культуру в умовах війни набуває зовсім нової якості, нового значення для мене. Але решту часу я буду волонтером на гарячій лінії. Це надає сенсу моєму сьогоденню і звільняє від дуже непростих думок. Адже моя дочка в Києві, вона, як я сказала, тактичний медик, працює з військовими, зі Збройними силами України, з теробороною, навчає їх домедичної допомоги, рятує поранених, якщо поруч з ними відбуваються якісь воєнні дії.
Звичайно, як кожна мама в цій країні, дуже хвилююся, бо всі наші діти під загрозою. І великі діти, і маленькі діти. А коли я розмовляю з лейтенантами, полковниками, головами сільрад, волонтерами, мамами, дружинами, я якось відриваюся від своїх особистих думок, відчуваю, що життя наповнене потужною енергією, бажанням перемоги, відчуттям віри в те, що за нами правда, за нами справедливість, з нами світлі сили, і ми будемо це світло захищати. Це рятує.
