У пошуках травми
На одну з центральних вулиць Тбілісі, де вже пожовтіли платани, виходить балкон на другому поверсі Літературного музею. Між раритетними виданнями у книжкових шафах, що тягнуться до старих високих стель, загубилися новіші. Стіни завішені старими мапами Грузії, картинами, ескізами ― і поміж них лише одне фото.
На чорно-білій світлині між квітів двоє юнаків у гострокомірих сорочках і піджаках ― це поети Тиціан Табідзе і Валеріан Гапріндашвілі. Чи то через погану якість, чи то справді так, але їхні очі чорні. Через це й підпис на звороті оригінального знімка ― «П’яні від гашишу декаденти». Ця фраза, колись написана опонентом юнаків, стала назвою циклу літературних читань листів, віршів, прози грузинських провокаційних письменників 20-30-х років, згодом репресованих. Фото стояло в залі під час усіх виступів, а тепер висить на стіні кабінету директора Літмузею Лаші Бакрадзе.
Лаша очолив музей понад 10 років тому. Тоді ж він співзаснував SovLab. Поштовхом стала конференція від Фонду ім. Гайнріха Бьолля, де він розповідав, як у школах Грузії вивчають радянський період. Виявилося, тому часу присвячували буквально кілька сторінок, а головним наративом було не згадувати пережите. Вирішив це виправити.
― Було написано, що це час тоталітаризму й авторитаризму, але що це таке, не пояснювали, ― пригадує Лаша. ― Загалом інтересу до минулого в країні було дуже мало ― виходили викривальні статті, але суспільство не надто за ними слідкувало.
Минуле було невідомим: Лаша пригадує, як у дитинстві його мама, що працювала на телебаченні, робила сюжет про приватну фотоколекцію і відсканувала світлину партизана 1920-х Какудзе Чулахашвілі. Через це фото їхня квартира перетворилася на «музей» ― приходили, щоб хоча б побачити цього діяча. Так само ніхто не помічав, що нібито втрачений бюст Ної Джордані, голови незалежної держави 1918-1921, з’являється у знаменитому грузинському фільмі «Незвичайна виставка», який пройшов цензуру й отримував радянські нагороди.
― Аж до такої міри ми не знаємо наше минуле, ― говорить Лаша. ― Радянська окупація Грузії тривала 70 років, і врешті не лишилося тих, хто пам’ятав би короткий період незалежності. Історія ніби розщепилася.
Лаша вважає, що радянський багаж досі тяжіє над Грузією. Наприклад, у країні немає чіткого уявлення про справедливість і прозорість, окупацію досі пом’якшено називають «совєтизацією», а тепер уже російська пропаганда нарощує неприязнь до умовного «Заходу», продовжуючи традиції радянської. Лаша каже, що без знання минулого і його інструментів впливу неможливо побудувати демократичну Грузію тепер ― непроговорені звички й світогляд передаватимуться новим поколінням.
Це доводять дослідження психотравми: тоталітарна травма досі впливає на політичний вибір, громадянську позицію, стосунки в родині. Час, коли люди були в ролі “жертви”, “злочинця” або “споглядача”, вкоренив у суспільстві відчуття беззахисності, безпомічності, страху й водночас бажання мати сильного лідера. Часто нащадки “ворогів народу” були особливо старанними “радянськими громадянами”, а уявлення про добро й зло в суспільстві ставало нечітким. Намагаючись упоратися з тиском, люди обирали захисні стратегії виживання, що досі впливають на Грузію і конфлікти на її території. Суспільна травма тоталітаризму ані не усвідомлена, ані не відгорьована.
Зарадити могла б суспільна дискусія, та її немає. Частину документів КДБ спалили під час громадянської війни або вивезли до Росії, інші наказав спалити президент Гамсахурдія. Поширена відмовка від пошуків й осмислення: нащо обговорювати події 80-річної давності, якщо є зараз. Та Лаша вважає: треба знати, якою була система.
― Легко говорити, що ми були «хорошими, а до нас прийшли російські поганці». Але ж була велика за масштабом колаборація! ― каже Лаша. ― Ми повинні запитувати у своїх батьків, бабусь і дідусів про те, що вони робили в радянський час. Звісно, це боляче, бо бабуся може здаватися прекрасною людиною, що готувала нам у дитинстві оладки, а насправді була частиною тоталітарної системи. Але без цих відповідей і конкретних імен ми не зможемо впоратися з нашою історією.
Дідусь Лаші з боку мами був ідейним комуністом, що в 70-80-ті ностальгував за «старими добрими часами справжнього комунізму». Натомість батьки тата були антирадянськими ― дідусь навіть просив Лашу прийти на його могилу й розповісти, що комуністи пішли. Тато, Акакій Баркадзе, був «майже дисидентом» ― керував Театром Руставелі, читав лекції, писав книги. Його праця «Дресирування літератури» про тиск на митців була заборонена радянською владою. Мама Лаші надрукувала на машинці кілька екземплярів, і це був один з небагатьох грузинських самвидавів 80-х. Партквиток він викинув 9 квітня 1989 року, після розстрілів демонстрації.
Книга, перевидана з фотографіями, як і мріяв батько, тепер на столі в Лаші. На чорно-білій обкладинці ― привітальна демонстрація під пам’ятником Сталіну, що відбулася вже після розвінчання культу вождя в 1956 році. Лаша вважає, що її проведення було великим соромом, але жорстокий розгін і смерті в багатьох знищили віру в комунізм. На зміну старій ідеології прийшов цинізм. Лаша каже, звичка до лицемірства і наслідки морального розпаду відчуваються у грузинській політиці й досі. Так само лишилася й примара Сталіна. Лаша вважає, що за ним у Грузії стоїть не ідеологія, а грузинське походження. Про нього досі згадують як про видатного співвітчизника й не засуджують.
― Це якесь травмоване мислення: пишатися тим, що ми були колонією Росії, але імперією керував «наш хлопчик з Горі», або «Сосо», ― каже. ― Сталін особливо жорстоко знищував старих грузинських комуністів. Він не хотів, щоб його пам’ятали як «хлопчика з Горі».
На прощання Лаша нарікає на нереформований Музей Сталіна в Горі й розказує історію з дитинства. Пригадує, як з батьком гостював у дисидентів, що повернулися з ГУЛАГу. Один колишній в’язень був там у день смерті Сталіна.
― Він розумів, що щось відбувається, але керівництво табору мовчало, ― пригадує Лаша. ― За кілька днів в’язнів зібрали на подвір’ї і повідомили, що «великий Сталін помер». Вони почали плакати, кидалися головою в замети. І той чоловік теж. Він переповідав, як думав: «Чому я плачу? Я ж усе життя хотів, щоб цей сучий син помер!» Це був психоз. Одній людині дуже складно йти проти всього суспільства, для цього потрібна неймовірна сила волі і впевненість у власній правоті. Не всім дано це протистояння.
― І ви теж зараз заплакали, ― помічаю я сльози в кутиках очей.
― Так, став такий емоційний!.. ― сміється Лаша й поправляє окуляри.
«Сталіну, Європо, вклонися»
У Горі єдиний у світі проспект Сталіна веде до єдиного у світі державного музею Сталіна. Ця двоповерхова мармурова будівля з вежею ― чи не найошатніша в усьому Горі. Заснований у 1937 році музей працює з 1951. Шестиметровий пам’ятник Сталіну поруч знесли тільки 11 років тому. Вночі, щоб не було протестів.
Портрети Сталіна різного віку на чашках, термосах, тарілочках, магнітах, футболках, блокнотах, запальничках, ручках, пляшках вина заполонили сувенірну крамничку. У касі поруч мені відмовляють в екскурсії, тож я ходжу килимовими доріжками сама. Зрештою, пояснень не потребую ― між 40 тисячами експонатів і так усе зрозуміло.
У першому залі ― особисті речі. Протерте шкіряне крісло, піаніно, іменна шабля, старі сигари, чорна лискуча попільничка, маршальська шинель. Наступні зали розповідають про життя Сталіна. Портрети батьків, мамина синя порцеляна, макети дому. Юнацька поезія «Ранок», портрет вчителя математики і картина про відрахування з духовної семінарії. Детальна карта арештів і втеч. Старі плакати з цитатами партійних діячів про «вождя». Повні тексти промов. Спільні фото з Леніним, ткані настінні килими з їхніми портретами. Членський квиток Академії наук і «наукові праці» Сталіна. Його книги спогадів, портрети з дітьми, карта промислових об’єктів СРСР. Доповідь про «кризу світового капіталізму». Переклади його книг ― від китайської до білоруської. Вітальні телеграми на честь перемоги у війні, укази й плакати, карти воєнних операцій і фото Параду перемоги. Радянські листівки з фотографіями Сталіна. В передостанньому залі ― одна з 12 копій посмертної маски.
Цілий зал присвячено цитатам про Сталіна, витканим килимам з його портретами і панно з підписами на кшталт «від трударів Білорусі». Поруч книги «Сталіну, Європо, вклонися» і «Генералісимус». В іншому залі подарунки Сталіну: порцеляна з його портретом, портрет на ліванському кедрі, порцеляна з ним і Мао, інкрустована шкатулка, кальян, баян, глеки, шуба з ондатри, двометрова декоративна ваза з портретом Сталіна і рисове зерно з Індії з вітальним гравіюванням.
Чого в житті Сталіна, схоже, не було, то це репресій.
― Внизу, біля сходинок направо, ― знехотя відповідає на моє запитання про зал репресій сонна працівниця.
Зал ― зовсім не зал, а дві тісні кімнати. В одній з них ― приклад нар і старі сукні. На стіні іншої ― три речення про те, що в СРСР були політичні репресії й ГУЛАГ. Поруч ― цитата Леніна: «Що більше представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться розстріляти ― то краще». Слова «Великий терор» вжито раз. На столиках кілька експонатів, подекуди без перекладу й підпису. На червоній тканині пришпилено кілька папірців з написами грузинською, так само без пояснення.
― Імена частини репресованих, ― відповідає на моє запитання світловолоса й сіроока Ніно, працівниця музею.
― А чому їх так мало? ― розумію, що питання радше риторичне.
― Ну, це ж музей Сталіна, а не репресій, ― говорить.
― Але ж репресії ― це якраз велика його складова.
― Так, я знаю. Ми знаємо. Я прийшла, й уже так було.
Згадую цитату Сталіна на стіні першого залу: «Людина не вічна, і я помру. Яким буде суд народу й історії? Помилок було багато, але ж були й досягнення? Помилки, звісно, припишуть мені. На мою могилу нанесуть купу сміття, але настане день і вітер історії безжалісно її розвіє».
Схоже, у деяких місцях вітер історії гуляє протягами.
Нова система
― О, так, музей абсолютно не змінився з радянського періоду! ― говорить Русіко Кобахідзе, наливаючи каву на кухні. ― Ніщо не виказує, що Сталін був тираном.
Офіс SovLabу ― це квартира у старому домі на одній з головних вулиць Тбілісі. У цьому районі жила й Русіко, поки в 90-ті не переїхала на околицю ― громадянська війна, криза, бідність. Корені теперішнього ставлення до радянського минулого варто шукати в ті часи, коли страшно було вийти на вулицю, світло в столиці давали кілька годин на добу, опалювали печами, а сама Русіко три роки не їла м’яса, виховуючи дев’ятьох дітей. Не впоралися б без свекрухи, що продала свої коштовності і мала зиск з лікарської справи.
― У юності моє оточення мало антирадянські настрої. Та це не означає, що ми не були радянськими людьми, ― пригадує Русіко й каже, що настрої змінилися після відновлення незалежності. ― Люди розчарувалися, що з країни деградуючого соціалізму не перенеслися відразу у Швейцарію. І не знали, як жити в новій системі.
Років до Революції троянд вистачило на зародження ностальгії за СРСР ― у 2017 році 42% грузинів і грузинок вважали, що від розпаду СРСР було більше шкоди, ніж користі. Відсутність розуміння, чим був СРСР, також є наслідком закритих архівів репресивних органів. Формально документи доступні, проте посилаючись на закон про персональні дані, їх не видають. Позиція влади ― захищати приватність можливих нащадків.
― І ми нібито не повинні вивчати через це історію! ― обурюється Русіко і показує скан документа, де замальоване чи не кожне слово. То мусили б бути адреси німців, що повернулися до Грузії після виселення. Через цей документи SovLab пішла до суду, програла три інстанції: ― Держава не видає ці документи через слабкий запит від суспільства. Нащо нас враховувати, якщо нас мало?
У SovLab ― семеро людей. Попри це, вони видають книги про Грузинську Демократичну Республіку, проводять експедиції, збирають твори мистецтва, старі фото, книги, техніку, щоденники й листи, створюють карти репресій і проєкти усної історії.
До SovLab Русіко отримувала PhD з класичної філології, вивчала давньогрецьку й візантійську літературу. У 2013 зрозуміла: очікування правди про минуле стало марною надією. Тепер вона працює тут, а у шухляді її робочого столу ― портфель її діда, старого відданого більшовика, який лишив онуці зошити з міркуваннями й теоріями. Важливе підкреслено червоною хвилькою. На портфелі одна з найвідоміших панорам Тбілісі ― гори, фунікулер і церква. Русіко каже, що тепер саме проросійська церква Грузії ― один з форпостів ностальгії за СРСР і Сталіним.
Жінка ховає альбом, і ми йдемо до однієї місцини за пів години пішки від офісу SovLab. На фасаді непримітної будівлі ― чотири дощечки.
― Це наш проєкт «Остання адреса» про репресованих, ― пояснює Русіко.
На стіні помітні отвори-заготовки для п’ятої таблички, яку так і не встановили через заборону міської влади. Місто обурила згадка про більшовика Михайла Левандовського, очільника армії, яка в 1921 окупувала Грузію. Згодом убитий соратниками.
― Ми хотіли показати масштаб репресій, ― пояснює Русіко. ― Викидаючи більшовиків зі списку репресованих, можна применшити злочин радянської влади. Адже Левандовського розстріляли за сфабрикованими звинуваченнями, а не за те, що він був окупантом. Не треба думати, що з поганими людьми можна чинити несправедливо.
Повернення до людяності
Старі речі оточували Іраклі Хвадагіані з дитинства. У 90-х більшість часу він проводив у батьківському селі, де з розваг були хіба що радянські книги й газети. Згодом вступив на факультет журналістики й писав на історичні теми. Архіви виявилися незвіданим океаном. Тож не дивно, що зараз його робочий стіл ледь помітний поміж старих знімків, книг, брошур, фотоапаратів, альбомів і плакатів. Інтерес до перших років окупації переріс у роботу в SovLab, куди Іраклі запросив Лаша.
― Насправді ми майже нічого не знаємо про нашу справжню історію, ― говорить він.
Дізнатися про неї було простіше у 2010, на початках SovLab ― закони Грузії стосовно архівів були більш ліберальними. Тепер же Національний архів, де зберігають більшість матеріалів, не видає документів від 1946 року нібито через «чутливу особисту інформацію». Натомість в Архіві КДБ й Партійному архіві дороге копіювання ― 1 євро за сторінку. Для досліджень потрібні сотні сторінок. Таких грошей організація не має.
― Бути істориком у Грузії це ще й громадянський акт. Ми проводимо кампанію за скасування такого підходу до архівів, проте це не допоможе, ― каже Іраклі. ― Спершу ми думали, що справа в бюрократії, але після невдалої спроби лобіювати зміни в парламенті зрозуміли, що це політичне рішення. Влада боїться, що відкриті архіви поставлять питання люстрації.
Іраклі розповідає, що у 90-х склалася думка, нібито люстрація в Грузії неможлива через знищені архіви. Цей міф зруйнує доступ до мільйонів документів, що можуть стосуватися сучасної влади ― у ній досі лишаються колишні партійці та кадебісти. Іраклі каже, що в Грузії вважають, нібито радянські злочини вчиняв хтось інший:
― Досі основною одиницею зла уявляють якого немісцевого агента КДБ. У 90-х пізню радянську еліту відновили, і вони не могли дозволити, щоб центр відповідальності змістився із силовиків на партійців. Це досі працює за інерцією. А ми хотіли б показати минуле сучасних політиків.
Іраклі пояснює: попри реформи, колишні партійці, силовики і кримінал, що був у симбіозі з компартією, лишаються у владі. Прийнята у 2010 році Хартія свободи не зарадила, адже частину пунктів неможливо було виконати, інші ж оскаржили через конституційний суд. Закон про тоталітарні режими зашифровує інформацію не тільки про злочинців, а й про жертв і реабілітованих. А про роботу з документами 80-90-х, що стосуються і війни в Абхазії, немає й мови.
― Ніхто з колег навіть не торкався тих документів. Поки ми боремося в судах за документи 50-х, історія 80-х переміщається далі, стає менш близькою. Але якщо ми програємо цей період, програємо й наступні. Ця історія важливіша, ніж героїзовані 2 чи 12 століття, бо впливає на нас. У 90-х на антирадянських протестах говорили про відродження Давньої Грузії Давіда Будівничого і Тамари у 12 столітті. Про це сказали навіть під час підписання Акта про відновлення незалежності. Хоча модерну, багатоетнічну й демократичну Грузію створили у 1918-1921 роках.
Іраклі каже, що Грузія не вивчила уроків 20 століття. Інтерес до новітньої історії так і не з’явився. Тепер він, ніби слідчий, займається її віднайденням. Знаходить живих свідків репресій 30-х і 50-х. Мемуари, що не пропустила в друк цензура. Відео з протестів у 80-х. Колекції єврейського музею у Тбілісі, закритого у роки сталінізму. Записку до рідних від репресованого троцькіста. Унікальний альбом особистого фотографа Гітлера зі світлинами підписання пакту Молотова-Ріббентропа, вивезений у 1945 з Берліна. Усе це він знаходить у букіністів, героїв і героїнь своїх досліджень, у старих магазинах. Жодна написана історія не розкаже стільки, як вони. Розшифровуючи їх значущість, «слідчий Іраклі» перетворюється на глибоко вражену людину:
― Коли я випадково побачив той альбом, серце ледь не спинилося. Там є знімки, що більше ніде не знайти ― наприклад, після підписання пакту Ріббентроп у літаку схиляється над картою, де вже є нові кольорові кордони. Дивишся на це ― і вже знаєш, що буде далі зі Східною Європою.
І якщо за кожним документом намагатися розгледіти людину, можна повернути їй голос, обличчя та гідність. Можна повернути голос самій історії ― і дозволити іншим врешті її почути.