ГоловнаСуспільствоЖиття

Забуті. З якими проблемами живуть у сучасній Україні радянські політв'язні та дисиденти

19 травня Кабмін затвердив нове положення щодо виплати компенсацій або відшкодування реабілітованим жертвам політичних репресій часів існування СРСР. Це означає, що репресовані матимуть можливість повернути втрачені будівлі, майно й отримати грошову компенсацію ― одна мінімальна зарплата за один місяць у неволі. 

Як реалізовуватимуть цю постанову на практиці, звісно, поки що невідомо. Проте вже зараз до самої ідеї є численні зауваження: Український інститут національної пам’яті готує листа до Кабміну з проханням не реалізовувати положення.

LB.ua розповідає, як працює Закон України від 2018 року, що удосконалив процедуру реабілітації жертв комуністичного тоталітарного режиму, і як впливає на життя реабілітованих і дисидентів зокрема.

Історія Миколи Матусевича

6 квітня журналістка і телеведуча Дарія Гірна написала на своїй сторінці Facebook про те, що її другові, 74-річному дисиденту Миколі Матусевичу, відмовили у разовій матеріальній допомозі. Співзасновник Української Гельсінської групи мешкає в місті Васильків Київської області й відмову отримав саме від тамтешньої місцевої влади. 

Микола Матусевич
Фото: texty.org.ua
Микола Матусевич

Миколу Матусевича визнали в’язнем сумління. Його відрахували з КНУ як «неблагонадійного». У 1978 він був ув’язнений на 12 років за «антирадянську агітацію і пропаганду». За голодування, страйки та звернення з в’язниці він сумарно провів 10 місяців у карцері. Зараз його пенсія ― 1700 гривень, ще 2000 гривень він отримує як президентську стипендію. 

У одноразовій соціальній допомозі Васильківська міська рада Миколі Матусевичу відмовила ― мовляв, він не надав довідку про склад сім’ї. Зазвичай сума одноразової допомоги ― тисяча гривень. 

Після розголосу ситуація змінилася: Микола Матусевич отримав від Васильківської міськради одноразову виплату - 5 тисяч гривень. За добу після публікації допису Дарії Гірної для Миколи Матусевича зібрали «подяку» ― 65 тисяч гривень. Через місяць ― уже 100 тисяч. 

Ширше коло

Випадок Миколи Матусевича аж ніяк не є унікальним.

Орина Сокульська скромно називає все це «складною ситуацією». Вона ― голова Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, дружина поета та дисидента Івана Сокульського, сестра дисидента Ярослава Лесіва.

Орина Сокульська
Фото: np.pl.ua
Орина Сокульська

З 2002 року в Україні існують довічні президентські стипендії для людей, що постраждали в часи існування СРСР через свою правозахисну діяльність. Таких стипендій призначили близько 200. Сума стипендії ― 1 прожитковий мінімум, у 2021 році це 1769 гривень.

Інший механізм фінансової допомоги ― доплати до пенсій. Та Орина Сокульська розповідає, що, попри звернення до Мінсоцполітики та Верховної Ради з проханням гідних пенсій для політрепресованих, суми незмінні: 

― Це смішні суми. 54 гривні 40 копійок доплачують до пенсії політрепресованим, а членам їхніх родин ― 43 гривні 52 копійки. Більші доплати залежать від місцевої влади. 

Зорян Попадюк, 2020 рік
Фото: istpravda.com.ua
Зорян Попадюк, 2020 рік

Прикладом слугує Тернопіль ― раніше місто доплачувало 1000 гривень, щоправда, тепер уже 800 гривень. У районах області доплачували 500 гривень. Також доплати є у Дніпрі, Львові. Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров пояснює, що рішення про додаткові виплати від місцевої влади не охоплюють усіх постраждалих, навіть коли йдеться про одне місто. Як приклад наводить Львів: 

― У Львові за рішенням місцевої влади є стипендія для жертв політичних репресій ― 5 тисяч гривень. Але, наприклад, Мирослав Маринович та Ігор Калинець її мають, а Зорян Попадюк ― ні. При цьому Обласний пенсійний фонд не зараховує йому років заслання в стаж роботи, хоча, за законом, один день у неволі рахується за три. Нічого не вдається з цим зробити, ми навіть обмудсмана підключали. А у Зоряна хворе серце, я вже й боюся говорити з ним про це. 

Ще одна історія, яку розповідає Євген Захаров, стосується дисидента Василя Овсієнка, що разом із президентською стипендією щомісяця має 4 тисячі гривень: 

― Василь дуже скромний, тому мовчить про це, але мав інсульт і доброякісну пухлину, після видалення якої пережив клінічну смерть. Відтоді він уже не може працювати. Схожа ситуація у багатьох, більш-менш кращі обставини ― винятки. Наприклад, вищу пенсію мали депутати. 

Василь Овсієнко показує свою тюремну робу
Фото: istpravda.com.ua
Василь Овсієнко показує свою тюремну робу

Закон передбачає компенсацію за перебування в неволі або втрату майна. У 1991 році, відразу після прийняття першої версії закону, це було 140 рублів за місяць перебування в неволі. Але через швидку кризу ці кошти знецінилися. 

― Ще гірше ― компенсація за майно, ― говорить Євген Захаров. ― Наприклад, якщо в кримінальній або адміністративній справі проти розкуркуленої родини є перелік вилученого майна, можна домогтися експертизи і компенсації за сучасним курсом. Інакше видають 118 гривень. Це просто смішно, жалюгідно, принизливо мало. Я знаю людей, що просто відмовляються від таких коштів.

Орина Сокульська каже, що зараз у Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих ще менше можливості допомагати чи говорити про проблему публічно, адже для отримання фінансування треба проходити бюрократизовані конкурси, що людям у віці 80 років уже тяжко. 

Так само виникає проблема з отриманням президентських стипендій. Орина Сокульська розповідає історію Раїси Лиші. За часів СРСР вона була головною редакторкою газети «Наша віра» та, попри переслідування, не була ув’язненою, тож тепер не може отримати ніякої фінансової підтримки. Тепер вона й чоловік-дисидент Юрій Вівташ мають на двох 3 500 гривень, проблеми зі здоров’ям, заборгованість за квартиру і не мають карток чи рахунків. Тож Орина Сокульська навідує їх і допомагає самотужки, просить про це небайдужих.

Юрій Вівташ і Раїса Лиша (справа)
Фото: facebook/Yuri Vivtash
Юрій Вівташ і Раїса Лиша (справа)

Якщо раніше, за часів президентства Порошенка, у Товариства був контакт з АП через Валерія Шерстюка, то тепер в ОП такої людини немає. 

― Зараз до нас ніхто не звертається. Не до нас, ― говорить Орина Сокульська. ― Чесно кажучи, ми вже не дуже активні в політиці. Але бачимо, що відбувається у країні, і в нас самих деколи рука не підіймається звертатися до влади по допомогу. 

Тож вирішити проблеми на рівні законодавчому складно, подібної ініціативи немає. Перелік пільг для реабілітованих жертв політичних репресій діє ще з 1991 року. Серед них ― оплата 50% вартості комунальних послуг, безкоштовний проїзд у транспорті та одна на рік безкоштовна поїздка «Укрзалізницею». Євген Захаров зазначає, що доречною є хіба що оплата комунальних послуг, адже політрепресовані через вік не часто користуються транспортом. На його думку, натомість варто було б впроваджувати стипендії для жертв політичних репресій: 

― В Україні це було б потрібно, адже ці люди ще під час існування СРСР були репресовані за виборювання права на незалежність, хоч і не завжди це усвідомлювали. Люди були в таборах, і вони просто не могли через це працювати, тому й мають дуже маленькі пенсії. І прожити на ці гроші не можуть, як і будь-які пенсіонери. Так, звичайні пенсіонери мають ті самі проблеми. Але річ у тому, що держава має моральний обов’язок підтримати цих людей, ― говорить Євген Захаров.

Проблема визнання 

Орина Сокульська каже, що наразі немає точних списків жертв політичних репресій або дисидентів ― останні подібні переліки укладали в 90-х, але з того часу багато з них померли. Наразі вона формує списки по областях. 

Орина Сокульська
Фото: dniprograd.org
Орина Сокульська

― Очевидно, ми вже нікому не потрібні, ― говорить вона. ― Я стараюся допомогти, де можу, пишу звернення, але ось така ситуація… Наші люди потерпають. 

Наразі в Україні діє ЗУ «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», змінений у 2018 році.

Саме через формулювання у законі ще донедавна у жертв політичних репресій була й інша проблема ― визнання й реабілітація. До 2018 року не могли бути реабілітованими, наприклад, бійці УПА та члени ОУН, що брали до рук зброю під час визвольної боротьби. Простіше кажучи, в Україні вони вважалися справедливо засудженими злочинцями. «Невидимими» для закону були люди, засуджені через релігійні погляди (наприклад, відмовлялися від служби в армії), а також ті, хто зазнав психіатричних репресій, тобто «примусового лікування» для здорових. Так само до 2018 року не визнавали політичними репресіями примусові депортації (наприклад, Акція-51, операція «Вісла»). 

У 2018 до закону прийняли зміни, що передбачили реабілітацію для цих категорій. Щоправда, для багатьох людей це виявилося запізно ― за 30 років, поки держава вважала їх злочинцями або просто не помічала, багато з них померли, і тепер реабілітацію можуть отримати посмертно. Також у цьому законі вперше потерпілими визнали родичів репресованих. 

Євген Захаров
Фото: facebook/Kyiv Dialogue
Євген Захаров

― Більшість з людей, кого стосується цей закон, уже відходить, ― каже Євген Захаров. ― Наймолодшим ― 70 років. По всій країні реабілітованих жертв політичних репресій ― близько сотні, а нереабілітованих ― невідомо. Я особисто знаю до 10 історій тих, до кого застосовувалися психіатричні репресії, і нікому з них не вдалося отримати статус реабілітованого. Але насправді ці люди є жертвами незалежно від статусу «реабілітованого», тому питання про реабілітацію треба ставити, поки вони ще живі. 

Як може спинитися процес реабілітації

Національна комісія з реабілітації розглядає заяви самих жертв репресій або ж їхніх родин і надає або не надає статус реабілітованих після вивчення звернень від обласних комісій ― саме вони вивчають документи спецслужб, свідчення очевидців, матеріали кримінальної справи, пояснення самих репресованих. Реабілітація означає, що людину визнають невинно засудженою, тобто «очищують ім’я».

Володимир Бірчак, секретар Національної комісії з реабілітації, розповідає:

― Насправді перший закон, прийнятий ще в УРСР у квітні 1991 року, був більш-менш ліберальним. Але в 1993 році з подання комуністів внесли певні пункти до тлумачення закону. Наприклад, відтоді люди, що брали до рук зброю (УНР, УПА, ОУН, повстанці проти колективізації і Голодомору), вважалися злочинцями. Більшість із них так і не реабілітували тоді, і це найбільша проблема. Ще у 90-ті та нульові було багато кого реабілітувати, були живими курінні і сотенні УПА. У 2018 році це виправили, але переважно посмертно. 

Володимир Бірчак
Фото: Facebook/Центр Досліджень Визвольного Руху
Володимир Бірчак

За словами Володимира Бірчака, комісія регулярно розглядає заяви на реабілітацію ― засідання відбуваються раз на місяць, і може опрацювати близько сотні заяв. Часто це посмертна реабілітація, заяву на яку подають родичі. Хоча під час першого засідання комісії реабілітували Івана Мирона, учасника визвольної боротьби, який один з небагатьох провів у таборах повні 25 років, не потрапивши під амністії. Він живий і досі. 

Іван Мирон
Фото: facebook/Реанімаційний Пакет Реформ - РПР
Іван Мирон

Проте нова постанова може паралізувати процес реабілітації, вважає Володимир Бірчак. За цією постановою, розслідування того, скільки, коли і якого майна вилучили в репресованих, переходить до Національної комісії з реабілітації, яка вже зараз не встигає розглядати заяви на реабілітацію через обсяг роботи; питання виплат переходить до місцевої влади, яка може банально не мати коштів для цього.

― Уже зараз ми маємо в черзі 1500 заяв на реабілітацію. В УІНП працюють три людини, які впорядковують для нас ці документи, і ми не встигаємо розглянути більше від ста заявок щомісяця. Нам уже зараз телефонують і просять визнати реабілітованим якнайшвидше, бо передчувають швидку смерть, ― пояснює Володимир Бірчак. ― Якщо ми будемо ще й розслідувати, коли, як і яке майно вилучили в реабілітованих, ми взагалі нічого не будемо встигати. Так само з постанови не зрозуміло, що робити людям, реабілітованим за старою редакцією закону до 2018 року. Ця постанова у теперішньому вигляді ― катастрофа.

Володимир Бірчак вважає, що треба допрацювати розмір компенсації і нарешті дивитися на ситуацію не з позиції 1991 року, а з позиції 2021, враховувати теперішню економічну та соціальну ситуацію, покращити соціальний пакет. Зарадити може КМУ, але відповідну постанову орган не видає. Що ж до змін у законі, додає: 

― Цим законом велика кількість людей нарешті отримала право повернути собі чесне ім’я. Вважати злочинцем в Україні людину, що боролася за Україну ― це нонсенс. Тепер ми вважаємо злочинним тоталітарний комуністичний режим, і ті, хто боровся проти нього в різній формі, заслуговують на реабілітацію.

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram