ГоловнаСуспільствоЖиття

Повернена історія. Як для всіх відкривають документи НКВД, вивезені у 90-х з України до Росії

Зазвичай про архівні документи спецслужб згадують, коли знаходять у них якусь цікаву історію. Але це інший випадок. Адже сама можливість прочитати архів Внутрішніх військ НКВД вже є тією самою історією. Оригінали зберігають у Росії, а копії лежали в українських архівах майже 30 років, допоки Центр досліджень визвольного руху не купив спеціальний сканер і не отримав фінансування на їхнє опрацювання. Ці плівки ― свідчення чи не єдиного випадку повернення вивезених до Росії документів радянських репресивних органів, тобто реституції. 

1

Документи публікують на сайті електронного архіву ЦДВР. Один з перших доступних ― перспективний план використання Внутрішніх військ НКВД на території УРСР і сусідніх держав. Карта заходу України, поруч Угорщина, Чехословаччина, Польща, Румунія. Між накреслених ареалів і кордонів різним відтиском олівця можна знайти знайомі міста: Ковель, Львів, Кам’янець-Подільський, Шепетівка, Рівне, Дрогобич. Тут вони означають не так місця, де живуть люди, як точки для дій зі знищення людей. 

Окрім карти, є ще сотні документів: креслення криївок, доповідні й звіти НКВД, повідомлення й донесення, довідки про бойові сутички. Та поки що саме карта має найбільше переглядів ― 457. Це звучить мізерно, допоки не розумієш: ще кілька місяців тому про існування цих плівок знав заледве з десяток людей.

Фото: Оксана Расулова

2

Одним з небагатьох, хто бачив оригінали, був Анатолій Кентій. 

Сторінка у Вікіпедії дає зовсім мало інформації ― історик, прожив 72 роки, 44 роки присвятив архівній справі. Один з провідних дослідників національно-визвольного руху. З єдиної фотографії дивиться старенький сухенький чоловік. 

― Він і був «сухар», у хорошому значенні цього слова, ― говорить Олександр Вовк. 

Олександр познайомився з Анатолієм Кентієм у 1991 році. Розпався Радянський Союз, Олександр був студентом-істориком у КНУ ім. Шевченка, а Кентій ― заступником директора в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, що тоді був Центральним партійним архівом. Непоказний, низенький, подекуди затинався, не любив виступати на публіку і не прагнув високих посад. 

Олександра першого прийняли в архів без довідки з компартії. Почав працювати охоронцем фондів. Переважно виносив справи на запит, але все ж мав доступ до документів, які більше ніхто в державі майже й не бачив. 

Анатолій Кентій бачив. І саме через це він і Олександр порозумілися ― він цікавився визвольним рухом. Кентій читав ще засекречені документи на цю тему, та мало кому розповідав про це. По-перше, тоді на такі теми не говорили, а по-друге: 

― Він був замкненою людиною, ― пригадує Олександр. ― Мало кому подобався, бо контролював, наприклад, щоб не спізнювалися на роботу. З ним мало хто сходився, а мені вдалося. Ми багато розмовляли, і він сіяв масою цитат зі світової історії й тоді невідомої і забороненої історії України. Він пройшов усі щаблі архівної справи. Був для мене знахідкою, Вчителем.

Анатолій Кентій досліджував радянський партизанський рух на території України, згодом почав вивчати і визвольний рух. Як йому це вдалося за часів СРСР – Олександр не знає. Проте саме це визначило його роль у 90-х.

Після розпаду СРСР в Україну приїхав Євген Штендера з канадського видавництва «Літопис УПА». Він, Кентій, Вовк, останні керівники УПА і дослідники сформували групу для віднайдення документів, що стосуються національно-визвольного руху.

― Ми проходили процес трансформації, комуністична ідея була мертва, національна приходила на світ… ― згадує ті часи Олександр Вовк. ― Ми були родом з радянської дійсності і починали шукати в собі українців ― наприклад, вчили мову. Треба було видавлювати з себе раба і працювати з такими самими людьми. Кентій теж був радянським партійцем, але працював на українську справу. 

Як це поєднувалося зі знанням того, що насправді ховається за офіційною історією СРСР, ми вже не спитаємо ― він помер у 2010 році. Проте саме Кентій домігся повернення в Україну копій вивезеного до Москви архіву Внутрішніх військ НКВД.

Фото: Оксана Расулова

3

Документи, про які йдеться, стосуються 1943-1955 років. Це близько 450 справ з фонду Внутрішніх військ НКВД Київського округу. Вони були на подвійному обліку ― тобто записані і в Києві, і в Москві. Їх лишили при місцевому командуванні. Спершу зберігали в приміщенні, де зараз МВС, потім частину перевезли в КҐБ. У 1990 році, коли стали відчутними прийдешні зміни в СРСР, вийшли два накази про зміни термінів зберігання документів КҐБ ― це був завуальований наказ знищувати справи. Тоді ж деякі документи надсилали з республік у Москву. Так трапилося і з архівом Внутрішніх військ. Не виконати цей наказ було неможливо.

― Анатолій Кентій знав про це. Він швидко зініціював процес копіювання документів у 1994 році, ― каже Олександр Вовк, один з небагатьох свідків процесу. ― Ще через кілька років ми нічого не змогли б отримати. 

Головне архівне управління скерувало в Москву делегацію. Так учений отримав доступ до вивезених документів і запропонував їх скопіювати. Росіяни дали вибіркову згоду: копіювати лише документи, що стосуються частин і їхньої діяльності, без списків особового складу Внутрішніх військ, що складали близько третини із 450 справ.

Кабінет Міністрів України виділив близько 30 мільйонів гривень, які й заплатили Росії за створення плівок. З негативів зробили ще три копії на кошти канадського «Літопису УПА»: для них, для Центрального державного архіву вищих органів влади та управління і для Інституту археографії. Знайти документи, що підтверджували б цей процес, як і копії в ЦДАВО, наразі не вдалося.

Фото: Оксана Расулова

10 коробок з бобінами діаметром близько 40 сантиметрів так і лишилися неопрацьованими. У Канаді історики мали сканери, тож згодом у 38 томі «Літопису УПА» частину документів опублікували ― наприклад, креслення криївок, дані про депортацію 1947 року «Захід». А от в Україні обладнання не було.

Схема підземної криївки
Схема підземної криївки

ВВ НКВД проти українського визвольного руху 1944–1945
Фото: З архіву НКВД
ВВ НКВД проти українського визвольного руху 1944–1945

― У нас були дитячі фільмоскопи, які нагрівалися і плавили плівку, ― пригадує Олександр Вовк. ― Якість була жахливою, після двох годин читання просто випадали очі. 

Та й було не до пошуку коштів ― винахідливість скеровували на виживання. Олександр возив запчастини до телевізорів зі Львова й Білорусі, його колеги з науковими ступенями підпрацьовували на прибираннях. Головне слово, яким він згадує вже затерті в загальній пам’яті 90-ті ― «жах». 

Тож і зусилля з повернення документів були кволими. У 90-х вважалося, що Росія має надію на демократію. І це відображалося на ставленні до документів спецслужб ― порівняно з колишньою тотальною секретністю можливість їх скопіювати західним ученим або власний кабінет у будівлі ФСБ на Луб’янці тепер забороненого в Росії «Меморіалу» здавалися ознаками відкритості. Росіяни, не маючи чітких нормативів, погоджувалися на копіювання за великі на той час гроші, іноді неофіційно. Та, попри спроби Державної архівної служби, скористатися з цього Україні було складно.

― Ми мало що змогли взяти, ― говорить Олександр Вовк. ― Порівняно з іншими, ми працювали дуже примітивно. Усі країни намагалися витягти свої документи з Росії. Наприклад, польські колеги розповідали мені, як їхали у Сибір, де були польські фонди ще з 17 століття, і підкуповували місцевих: лишали як хабар у архівах копіювальну техніку. Вони отримали тисячі документів, на їхній основі вже книжки написали. Так само країни Балтики. А потім вікно можливостей закрилося. Але як показує практика, Росія нестабільна, і воно відкриється знову ― просто треба бути готовими. 

4

Плівки з копією документів Внутрішніх військ через умови зберігання на кілька років передали в київську Бібліотеку імені Олега Ольжича, яку заснував Інститут археографії. За кілька років їх повернули в Інститут, і там про неї від Олександра Вовка дізналися працівники Центру досліджень визвольного руху.

Фото: Оксана Расулова

Андрій Когут, що працював у ЦДВР, а тепер є директором Архіву СБУ, пригадує 2011 рік: 

― Ми з Олександром Вовком якось зустрілися, говорили про архівні справи. І він раптом каже, що в них є такі документи. Моя реакція була: «Вау». 

«Вау» тому, що ці документи показують, якою була боротьба між УПА і радянськими військами саме через бачення останніх. Документи охоплюють увесь період діяльності Внутрішніх військ на правобережжі України, у Молдові, Румунії й Польщі. Ці війська рухалися слідом за фронтом і мали завдання знищувати всі антикомуністичні рухи, тобто втілювали вказівки НКВД і пізніше МВД. До керівництва звіти доходили вже підрихтованими, із перевиконаними планами, а от низові дали б можливість дізнатися, як усе було насправді на локальному рівні.

Та тоді зрушити справу не вдалося. Коштів на обладнання не було, як і направду часу: Андрій і команда напрацьовували зміни до законодавства, які вдалося втілити 2014 року ― тоді в рамках декомунізаційного пакету законів українські архіви радянських репресивних органів стали відкритими для всіх. 

Повернулися до роботи над оцифруванням документів тільки цьогоріч, і ті спогади про їхнє віднайдення ― ніби з позаминулого життя. ЦДВР зібрав кошти на сканер через фандрейзинг, а Український культурний фонд профінансував їхню публікацію.

Фото: Оксана Расулова

Анна Олійник, директорка ЦДВР, каже, що знайти кошти було складно, адже архіви традиційно не вважаються частиною культури, а оцифрування ― складний процес: 

― Це не просто заголовки і зміст ― ми враховуємо технічні параметри, додаємо ключові слова, роки, авторів, розміщення. Це повноцінна архівна легенда, за якою можна шукати документ, і це, разом з особистим електронним кабінетом, спрощує життя дослідникам, яким не треба гортати сотні сторінок справи.

До кінця жовтня планують опублікувати близько 3,5 тисяч документів. Вони стосуються лише 1944-1945 років ― більше неможливо опрацювати за п’ять місяців державного фінансування.

Фото: Оксана Расулова

Фото: Оксана Расулова

Про що можна з них дізнатися? Наприклад, про дислокацію військ на заході України й протоколи допитів, і це важливо для досліджень локальної історії або пошуку інформації про рідних. Чи дізнатися про кількість повстанців з інших регіонів країни, і це вже руйнує радянський міф про маргінальність УПА. Або почитати про помилки: курйозні ― як радянські військові відволікалися на самогон чи забій свині, поки від них тікали полонені чи призначені до депортації; і трагічні ― коли «випадково» розстрілювали цивільних або своїх же.

Схема ліквідації групи повстанців у межах сіл Колець, Антонівка, Графський Курінь, Зульня ВВ НКВД Українського округу від 7 березня 1944 р.
Схема ліквідації групи повстанців у межах сіл Колець, Антонівка, Графський Курінь, Зульня ВВ НКВД Українського округу від 7 березня 1944 р.

Разом з віднайденими закопаними повстанськими архівами ці документи дають можливість для історичного аналізу й порівняння. 

― Будь-яка дискусія про минуле має відбуватися на основі архівних джерел, ― говорить Андрій Когут. ― Ці документи дають можливість верифікації. 

― Цінно, що цей архів дає змогу уявити масштаб ― не так уже й легко було приглушити «маргінальний», як подавали в пропаганді, рух опору. Він був чисельним, його підтримували місцеві, ― додає Анна Олійник. ― Боротьба тривала до 60-х, хоча цей архів закінчується у 50-х. І це не наше пояснення ― це погляд тих, хто боровся проти повстанців, і на основі їхніх же документів ми можемо спростовувати маніпуляції щодо нашої історії.

Фото: Оксана Расулова

5

У 1925 році в Харкові вийшла книжка «Архівна справа». У ній Дмитро Багалій і Василь Барвінський пишуть також і про українські фонди, що опинилися в Росії. Згадують про «малоросійські переписні книги» 1666 року, фонди сотенних управлінь, переписи полків, переписи землеволодінь і полків, переписні книги міст і містечок, справи міністерських управлінь, воєводських і провінційних канцелярій, бібліотеку Лукашевича, у складі якої є архів історика Маркевича, твори Грабянки, рукописи та листи Сковороди, військові, торгові та господарські збірники. У архіві «малоросійський актів» є церковно-історичні матеріали, свідчення про побут парафій і духівництва, історичні документи українських монастирів, документи на майно. Так само в Росії зберігають документи про організацію фортець, висилання козаків, управління, торгівлю і судочинство на території України. 

Учені пишуть, що ці матеріали в російських структурах лежать «мертвим капіталом» і цікавляться ними хіба що поодинокі приїжджі дослідники з України. Але вони «уявляють із себе дорогоцінне й майже єдине джерело для вивчення соціяльно-економічної історії лівобережної України XVII ст.», «на підставі їх можна простежити всю еволюцію відносин російського правительства до України». Пишуть, що така розпорошеність перешкоджає науковим дослідженням, але от нарешті, з приходом радянської влади, можна поставити питання про «повернення на Україну всіх її архівних скарбів».

Фото: Оксана Расулова

Майже за сотню років після публікації цих слів Багалій і Барвінський побачили б, як же сильно помилялися в надії на радянський лад. Та попри заперечення радянської влади у спадкоємності від Російської імперії, від права власності на царські архіви вона не відмовилася. А тепер у реєстрі «Архівна україніка у федеральних архівах Росії» на вивезені за часів СРСР документи припадає значна частка з усіх 900 сторінок. 

Більшість архівних фондів з України передали в перші повоєнні роки. Часто це не документували або ж робили це неналежним чином, а в архівній періодиці про це не згадували. Переміщення формально було законним, адже у 1938 році архіви перейшли в підпорядкування НКВД, а ще через три роки затвердили «Положення про Державний архівний фонд СРСР», де закріпили право НКВД керувати архівною системою. Тоді ж скасували державні архівні фонди республік, а їхні центральні архіви отримали регіональне значення. Тож визначали важливість архівів і переміщували їх на свій розсуд часто через секретні накази, іноді навіть усні. «Особливий інтерес» для всесоюзної історії, яким пояснювали вилучення документів, суперечив навіть Конституції СРСР, що нібито давала республікам широку автономію. Наукова та мистецька роль архівів поступилася агітаційно-пропагандистській, документи перетворилися на інструмент «чисток».

Сучасний дослідник Геннадій Боряк інтерв’ю не дає. Він керував Державним комітетом архівів України, у 90-х був співтворцем Інституту археографії. Одне з ключових питань у його роботі ― реституція україніки, тобто повернення до України вивезених архівів, над чим трудиться Державна архівна служба. Не так багато вчених працюють із цією проблемою, та все ж Геннадій Боряк говорити не хоче ― посилається на брак часу для такої розлогої теми. Та надсилає свої дослідження й каталоги. 

Серед іншого ― довідка про можливості реституції з Росії, яку підготували до зустрічі з міністром культури навесні 2014 року. Якби зустріч відбулася (а цього так і не сталося), то присутні дізналися б, що протягом XVIII-XX століть з України до Росії вивезли «колосальний масив архівних матеріалів». Це саме те, що називають архівною українікою. Проте претендувати на повернення більшості документів неможливо, і лише щодо частини можна довести право на повернення через незаконне вивезення. 

Зараз у російських архівах перебувають, до прикладу, Остромирове Євангеліє, Київський Псалтир та інші релігійні пам’ятки. Так само там перебувають карти й документи, що створили у ХVIII столітті під час військово-топографічного опису степової України ― території, яку зараз у кремлівській пропаганді називають «Новоросією». У Росії наразі архіви українського флоту та війська УНР, що була незалежною державою. Архіви Українського флоту вивезли до тодішнього Ленінграда 1934 року ― з Миколаєва рушили 11 вагонів з 200 фондами. Приблизно стільки ж вивезли з Криму. У той самий період вивезли адміністративні архіви УНР ― наприклад, архів Всеукраїнської надзвичайної комісії та Київської губернської надзвичайної комісії про руйнування гірничого-промислово господарства Донбасу.

Остромирове Євангеліє – одна з найвидатніших пам’яток письменства періоду України-Русі.
Фото: radiosvoboda.org
Остромирове Євангеліє – одна з найвидатніших пам’яток письменства періоду України-Русі.

В Україні немає жодного архіву жодного військового з’єднання часів Другої світової ― відразу по війні все вивезли до Подольська під Москвою. У той самий період з Чехословаччини та Польщі до СРСР привезли архіви російської еміграції, заразом захопивши матеріали й української. Вивозили мистецькі й літературні документи (наприклад, родичів Гоголя, Панаса Мирного), свідчення про предків Леніна.

Також московські каґебісти могли запитувати справи в інших архівах ― наприклад, розслідували справу про людину, чиє ім’я згадували на попередніх допитах у Києві або ж працювали над «оперативними заходами», тобто дезінформацією. Тож Київ надсилав українську справу, а Москва лишала її в себе, вважаючи цінною чи важливою. Або ж справи рухалися слідом за репресованими. Так зникли справи на діячів УПА або керівників Української галицької армії. Іноді документи вивозили з собою партійці, що перебиралися до Москви ― наприклад, Хрущов у 1949-му. 

Процес вивезення документів з України до Росії тривав принаймні три століття. Усі вони зберігаються в різних установах, серед яких ― Державний історичний музей, Російська національна бібліотека ім. Салтикова-Щедріна, Російський державний військово-історичний архів, Державний архів РФ, Центральний архів Міністерства оборони РФ. Довести, що вони мусили б бути в українських структурах, подекуди складно ― проблема в тому, що частину документів створили за часів Російської імперії і СРСР, тож форматольно переміщення можна трактувати як легітимне всередині держави. Проте матеріали все ж можуть бути предметом реституції, адже створили їх на території України. Справа за тим, щоб обґрунтувати юридичні права, а для цього і Росія повинна піти назустріч. Найімовірніше, цього не буде. 

Та в підготовленій довідці сказано: якщо Росія не хоче повертати документи, треба добиватися хоча б копіювання, що є поширеною практикою для таких випадків. Власне, саме це зробив Анатолій Кентій 25 років тому. 

6

Але навіщо взагалі повертати архіви?

Фото: Оксана Расулова

Геннадій Боряк у підготовленому документі пояснює, що значна частина архіву має наукове значення, проте важливе й інше ― політичне. Адже вивезення документів і пам’яток ― і наслідок, і частина колоніальної політики Росії щодо України, де не було місця ні окремішній історії, ні незалежності. 

Зараз якщо всі документи архіву СБУ скласти у стос, він буде сім кілометрів заввишки, і практично всі ці документи наразі доступні для будь-кого. Але й це лише частина пам’яті з минулого століття. Андрій Когут каже, що ще до 2014 року теоретично в Росії можна було отримати доступ до окремих документів з України ― це залежало від особистих знайомств і мети пошуку. Іноді документи можна було знайти в збірниках, укладених росіянами, але цілісної картини не було. 

― У Росії величезна кількість документів, які дали б можливість на іншому рівні досліджувати історію. І саме тому це важливо для росіян ― контролюючи доступ до документів, вони ніби контролюють минуле і можуть поширювати які завгодно фейки і дезінформацію. Без повного доступу неможливо зрозуміти, що є достовірним. 

Ми з Андрієм Когутом й Анною Олійник розмовляємо в кав’ярні, і у відповідь на моє запитання, чи був за часи незалежності момент надії на повернення архівів, він зітхає так, що чутно навіть поверх музики: 

― Ні. Взагалі. Хіба як Росія розвалиться, тоді можна буде щось повертати.

Фото: Оксана Расулова

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram