ГоловнаСуспільствоЖиття

Проти холоду й голоду. Як під час морозів допомагають бездомним і бідним

Цими вихідними в Києві незвично морозяно ― аж до -20℃, а за відчуттями ще більш холодно. У таку погоду на вулицю варто виходити лише в теплому одязі, а ще можна брати з собою термос з гарячим чаєм. І рухатися ― інакше швидко стає зимно. Через локдаун закриті кав’ярні та ресторани, пересидіти і відігрітися ніде ― тож на вулицях у центрі, незважаючи на суботу, зовсім не людно. 

Та ось на Майдані Незалежності по-трохи збираються люди. Великий годинник на Будинку профспілок показує вже 11:40. Офіційно до початку роздачі їжі та гарячих напоїв менше години, та почнеться вона сьогодні дещо пізніше. Бездомні ж збираються і стають у чергу завчасно, притупцюючи. 

Фото: Макс Требухов

Тим часом у квартирі в Пасажі збираються волонтери та волонтерки ― хтось вперше, для когось це вже звична частина життя, хтось впевнено керує процесом, маючи багаторічний досвід допомоги та дружби.

― Людина замерзає насмерть, якщо десь півгодини спить при такій мінусовій температурі, ― каже Ірина про різкі морози. Я недовірливо примружую очі: невже ж так швидко? ― Це непомітно для самої людини відбувається. Так ми втратили нашу подругу Мілу років 10 тому. І тепер ми щороку маємо захід, коли згадуємо її та інших, хто загинув від морозу. Ми ж постійно святкували разом Різдво, фотографувалися ― а тепер дивимося на фотокартки і розуміємо, що багатьох друзів втрачаємо: хтось помер через насильство, хтось через хвороби, а хтось через мороз. 

Спомин про Мілу

Міла мала п’ятьох дітей. Разом з ними приїхала до Києва із Закарпаття ― там не могла знайти роботу. Ромка. У Києві мала кімнатку, працювала. Близько дружила з волонтерами й волонтерками спільноти. 

На останньому різдвяному обіді Міла сиділа сумна, та про причину не зізнавалася ― так вона й сидить, пригнічено схиливши голову, на останній фотокартці, що лишилася в друзів. 

Того Різдва вона сумувала, бо орендодавець відмовився продовжувати термін проживання у кімнаті. Жінка знайшла куди поселити дітей, а сама пішла на вулицю. Було так холодно, що машини не заводилися. Міла ночувала в приміщенні поруч з Житнім ринком ― їй здалося, що зігрілася, провалилася в сон, і замерзла. То було не вночі, повз проходили люди, та її ніхто вчасно не розбудив. 

― Після цього ми почали багато говорити про те, що треба розбудити людину, яка спить на морозі, ― говорить Ірина. ― Можна дати щось поїсти, попити ― це дасть додаткову енергію. 

Фото: Оксана Расулова

Ми сидимо в офісі організації «Молодь за мир» у Пасажі, що на Хрещатику. Кожні двері в цій квартирі схожі на шафу з книги про Нарнію ― відкриваєш і потрапляєш у новий світ. Ось передпокій з великими пакунками теплого одягу, який сьогодні вже встигли принести небайдужі. Досі бракує теплого взуття ― його, як правильно, віддають поношеним, довго не служить. Ось кухня, де заливають десятки літрів чаю у великі термоси, а поруч стіл всуціль заставлений ще розібраними бутербродами. Ось вітальня, де цілу стіну перетворили на книжкову шафу. Далі ― кімната для молитви, ніби окрема капличка з дерев’яними іконами, клавішами та одинокою свічкою на високій ніжці, прикрашеній гірляндою ялинового кольору. Двері, двері, двері. Врешті за одними ― простора кімната з балконом. Світло морозяного передобіддя заливає приміщення, де на підлозі, столах, стільцях розкладені різдвяні пакунки, які ще не встигли подарувати бідним і бездомним. 

― У нас є щорічна акція «Тепла зима», ― розповідає Ірина. ― Крім днів, про які бездомні знають, ми ще «мівіну» заварюємо, беремо чай і теплий одяг і ввечері йдемо самі до тих, хто ночує на вулиці. Як правило у переходах, на Майдані. 

Фото: Макс Требухов

Цьогоріч за день до сильних морозів у Києві відкрили 14 пунктів обігріву для бездомних. Проте це не великі намети, а коридори і кімнати комунальних будівель. Дізнатися про них щастить не всім, лише кілька з них цілодобові, інші ж припиняють роботу о 17:00, а на вихідні взагалі не працюють. Тож найхолодніші ночі люди все одно проводять на вулиці. 

Ірина розповідає, що після початку пандемії знайти нічнілжки,центри допомоги або ж душові, де можна помитися, стало ще складніше. А через закриті заклади харчування людям немає куди піти в туалет чи помити руки ― відтак переживати зиму ще складніше. Єдиний вихід ― вокзал. 

― Тепла зима рятує життя. Хочеться вірити, що поліція більш людяно ставиться до бездомних під час морозів, ― говорить Ірина. ― Буває бачиш: у переході бездомних більшає, а потім раз ― і зникають. Поліція приїжджала, їх десь розмістили чи перевезли. Але це так було в минулі роки, це перші серйозні морози цієї зими. 

Ірина виголошує проповідь-промову на спільній молитві перед роздачею їжі та чаю
Фото: Оксана Расулова
Ірина виголошує проповідь-промову на спільній молитві перед роздачею їжі та чаю

Перед тим, як іти на роздачу, у спільноті обов’язково читають молитву та кажуть коротку проповідь. Цього разу ― про хліб у Євангеліє від Іоана. 

― Кожна людина впродовж свого життєвого шляху потребує і шукає хліб життя, ― говорить після молитви Ірина. ― І цю розмову Ісус розпочинає після моменту, коли він чинить чудо множення хліба для натовпу, що опинився, зголоднілий, разом з ним у віддаленому місті. Ці слова Ісус промовляє для того, щоб краще пояснити, що крім того матеріального хлібу є ще інший, справжній, хліб без якого ми також відчуваємо голод. 

Хліб життя

Марії 28, але на вигляд вона ніби підлітка ― великі виразні очі, тонкі зап’ястя, невисока і худенька. Вона працює UX-дизайнеркою у міжнародній компанії і звикла робити пожертви різним організаціям та ініціативам, а от на кухні квартири «Молодь за мир» вперше. Складає бутерброди для майже двох сотень людей, що прийдуть сьогодні на Майдан Незалежності по їжу та чай. 

Марія
Фото: Оксана Расулова
Марія

Раніше Марії здавалося, що бідні самі обрали свій спосіб життя. У 2013 році вона їздила як волонтерка від благодійної дитячої організації до США і побачила бездомних, що просили гроші на марихуану. Нічліжку та їжу мали від держави, а взимку мігрували до інших штатів, на теплі береги материка. Та згодом зрозуміла, що в Україні все інакше ― ніякого утримання від держави, шахраї, що відбирають квартири, труднощі з документами. 

― А потім я переосмислила, ким взагалі ми є, ― говорить Марія. ― Я думаю, що кожна людина є важливою і треба допомагати, незважаючи на контекст. Ми в цьому житті не для того, щоб засуджувати, а щоб бачити в людині людину. 

Навесні друг Марії додав її у благодійний чат у Viber. Вона розповідає:

― Я месенджером активно не користуюся, тож не перечитувала всі повідомлення, та й не могла зрозуміти, що відбувається в тому чаті. Хтось пише «я візьму майонез» ― а куди, коли приходити, що робити невідомо. Спитати я соромилася. 

Минулого тижня у месенджері написали чітко: стає холодно, збираємося у Пасажі, ввечері, готуємо їжу і роздаємо бідним. Під час морозів роздачі стають щоденними ― цьогоріч планують до вівторка, 19 січня, поки не відступлять найсильніші морози, виходити на вулицю до бідних. Вчора Марія потрапила на свою першу роздачу, а сьогодні прийшла знову. Високим голосом несміливо співає з рештою молитву й колядку, читає «Молитву про бідних». 

Фото: Оксана Расулова

Другу партію виводить низький баритон Олексія. Йому 35, він працює в одній з державних інституцій і співає в хорі, яким керує онук знаменитого Лисенка. У спільноті Святого Егідія, на базі якої створена «Молодь за мир», він уже чотири роки. Він шукав спільноту, де була б соціально важлива складова і дружба. На лекціях Відкритого Православного Університету дізнався про таку допомогу бідним. Зацікавився, прийшов на зустріч, а тепер уже й сам керує на роздачах. Як і хотів, знайшов друзів ― не тільки серед однодумців, а й серед бідних і бездомних. Олексій розповідає історію 67-річного Сергія, вчителя історії на пенсії: 

― Він роками приходив до нас, ще коли я не приєднався до спільноти. Мав квартиру, де жив з родиною, але в них були погані стосунки. І перед локдауном дружина й діти вигнали його з дому. Очевидно, на вулиці він не дав би собі ради. Ніхто не виживе на вулиці, якщо йому не пощастить. 

Олексій шукав для Сергія хостел. Вони жили на одній вулиці, на Кіквідзе, й Олексій бачив, що за 40 років життя там дідусь завів багато друзів. Його знали у лікарні й магазинах, він допомагав старшим, які не могли самі піти по продукти. Опинитися на іншому кінці міста означало б для нього соціальну ізоляцію. Та до хостелів дідуся не брали ― по-перше, старший, по-друге, бездомний. Відмова була для нього приниженням. Почувався нікому не потрібним, тікав від спроб Олексія допомогти ― мовляв, нікому немає діла, то й сам впорається. Проте таки повернувся, і зусиллями спільноти для нього знайшли хостел, де він мешкає вже кілька місяців. Що буде з Сергієм далі, Олексій не знає, та кидати в біді не збирається. 

Олексій
Фото: Макс Требухов
Олексій

― Насправді всі ми проходимо повз, ― говорить. ― Але я думаю, що всім небайдуже, просто хтось це ховає через відчуття провини. Воно виникає, коли людина визнає, що нічим не може допомогти. І це заважає зародженню відповідальності. 

Але в спільноті Олексій навчився цього відчуття не боятися, а поділяти його з друзями. Каже, що найважливішою є саме молитва і проповідь, більше схожа на промову, що робить питання допомоги бідним центральним у зібранні. 

― Так, один бутерброд це мало, але він робить свою справу, ― каже Олексій. ― На місці бутерброду з’являється гаряча страва, як сьогодні, чай і бутерброд. Або з’являється допомога з документами, хостел і бутерброд. Або взагалі ― бутерброд і дружба, менше самотності.
 

Або ж інакше: на місці бутерброду зникає байдужість. 

Бутерброд від байдужості

На посизілому від холоду Майдані Незалежності вже понад сотня людей, коли волонтери та волонтерки ставлять на парапет великі термоси. Люди, хоч і кучкуються, та в масках ― це обов’язкова умова. Мені вручають коробку з масками ― роздавати тим, хто підходить до їжу. 

Фото: Макс Требухов

Марія готується наливати чай: 

― Вчора ініціативи було більше від волонтерів ― ми самі підходили, а потім уже передали про нас інформацію і до нас приходили бездомні, ― розповідає. ― Думаю, підкупає відкритість волонтерів. Люди так дякували! Весь час це повторювали, бажали щастя, казали, що будуть за нас молитися ― найбільша подяка, яку вони можуть виразити. 

Та були й нетверезі чоловіки, або ж ті, хто мав таку роздачу за щось природно їм належне. 

― Не треба ж ідеалізувати людей, що приходять по таку допомогу. Ні вони, ні ми не є всі янголами. 

Фото: Макс Требухов

Вчора було людей 40, а тепер понад півтори сотні ― черга тягнеться мало не через весь Майдан зі сторони навпроти стели. 

― Я роблю благодійні внески, але вирішила, що приходити самій теж важливо, ― продовжує Марія. ― Насправді, я ще майже рік тому хотіла прийти на схожу роздачу, але розказала про це мамі, вона налякала мене, що я захворію на туберкульоз ― і я не пішла. Але ж бачу, що люди приходять, і ніхто не хворіє потім. Тому я всі ці страхи відпустила і прийшла ― але мамі не казала. Тим паче, зараз пандемія. Але я їжджу в метро, ходжу в місця скупчення людей ― можна і не тут захворіти. Тут же ми на вулиці, і всі в масках.

Фото: Макс Требухов

До Ірини, що розпаковує коробки з вафлями, підходить жінка ― охайна, з чистою маскою. Певно, має квартиру, але як багато хто в черзі, не має грошей на їжу. 

― Я вас хотіла поблагодорити! Ви мені так помогли! На Подолі… ― решта подяки зникає у загальному гомоні й шурханні пакетів. 

Тим часом черзі не терпиться. Холодно, тож вони тупцяють на місці, обмінюються новинами. Повсяк час хтось вибігає наперед, але Олексій просить зберігати порядок. Врешті Ірина запрошує підходити. Правила такі: спершу жінки, за ними чоловіки, а потім можна по другу порцію, якщо ще є. Марія з двома іншими дівчатами роздає чай. Ірина керує процесом і роздає їжу разом з рештою волонтерів і волонтерок. 

Фото: Макс Требухов

― Ось, розкажіть, як тяжко місце знайти переночувати! ― каже жінці. Та виглядає надто швидко постарілою, має золоті зуби й старі-престарі залишки фарби на волоссі. 

Забирає чай і відказує: 

― Нє, нічого я говорити не буду! Та! ― махає рукою і йде в кінець черги, щоб чекати на другу порцію. 

Фото: Макс Требухов

Бездомні не говіркі. Тільки дякують, підкреслено ввічливі, поодинокі бажають гарного дня. Олексій кожному й кожній пшикає на руки антисептиком у великій пляшці з-під якогось спрею для миття вікон. Вони слухняно підставляють руки, хто одну, іншою міцно тримаючи пакет, хто обидві. Одна жінка, відійшовши, принюхується до долоні ― різко пахне спиртом. Інша вмовляє Олексія не бризкати їй антисептиком ― на морозі шкіра й без того сохне і вкривається тріщинами, ніби лід. 

Фото: Макс Требухов

Здалеку черга по їжу здається бурою метушливою масою, та ближче помітно: очицю, де замість ока закладено бинт, перемотані руки, чисті або ж брудні й промерзлі маски, залишки невмілого макіяжу, золоті зуби, тріснуті окуляри, порвані рукавиці, пластикові сумки зі всіма пожитками, червоне потерте пальто, припухлі сині носи, червоні від морозу щоки, потріскані капіляри. 

― Та хіба то мороз! ― сміється хлопець з брудним обличчям й в акуратній зеленій куртці. ― От коли -30, тоді мороз! А це понти! ― і йде собі по гарячий чай, розмахуючи брудною зеленою торбою, ніби школяр пакетом з кросівками на фізкультуру. 

Хлопець приєднується до решти володарів і володарок чаю ― хтось уже з’їв свою порцію, хтось обережно виймає з кульочка бутерброд, щулячись від холоду, інші гуртуються, щоб вирушати деінде. 

Фото: Макс Требухов

― Ти диви, їм тут ще й маски дають! ― проходить повз четверо підлітків, зиркаючи на бездомних. 

Кілька бабусь (або ж жінок, що вже виглядають як бабусі) похапцем підбігають по маску, поки Олексій відвертається. У гумових рукавичках поверх власних теплих я почуваюся неповороткою ― ніби замість пальців стовбури дерев. Незграбно відділяю маски одна від одної в коробці, аж тут чую спокійний, проте впевнений голос Олексія: 

― Так, я вас ще не пропускав. Станьте назад у чергу. 

Бабусі неохоче відходять, тягнучи за собою клунки. Добро мусить бути дисципліноване. 

Фото: Макс Требухов

***

Роздача тривала з годину. Табло на Будинку профспілок незмінно показувало -14℃, телефон слушно зауважував, що відчувається як -18℃. Пальці на ногах, незважаючи на дві пари шкарпеток і тепле взуття, аж поколює. Маску знімати не хочеться ― ніс замерзне. Єдине бажання ― швидше повернутися в теплий офіс у Пасажі. 

Дорогою до підземного переходу Олексія спиняє хлопець з розм’яклою від кип’ятку пластянкою чорного чаю. Маска спущена на підборіддя ― у майже беззубому роті на молодому обличчі один пожовтілий зуб. 

Просить допомогти відновити паспорт. Послуга коштує 550 гривень, він тих грошей немає, а без документів на роботу не беруть. Раніше міг би бути вантажником чи допомагати на ринку, але через локдаун і туди зась. Давати милостиню порівняно молодому хлопцеві охочих небагато. 

Олексій записує номер, вислуховує, пояснює. З-під джинсів хлопця видно сірі шкарпетки ― старі весняно-осінні New Balance заледве сягають кісточки. Сильніше розтираю свої руки в рукавичках і не допетраю, як хлопець не тремтить з холоду.

Фото: Макс Требухов

Врешті Олексій прощається. Спускаємося в підземний перехід на Майдані, і він обертається: 

― Поки ми роздавали чай, тут насмерть замерзла людина. Заснула. Уже забрали.

Бездомні, що прийшли по їжу, поволі повертаються до нажитих місць поруч з дверима метрополітену. Про померлу нагадує хіба двоє поліціянтів ― фіксують випадок смерті від переохолодження. 

Кажуть, завтра мороз буде сильнішим. 

Допомогти бідним і бездомним можна приєднавшись до роздач організації “Молодь за мир”, що відбуватимуться до вівторка включно. Також ви можете передати теплі речі або надіслати кошти на рахунок організації.

Фото: Макс Требухов

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram