Після тріумфу Володимира Зеленського та його партії «Слуга народу» на виборах 2019 року в Україні сформувалася нова, унікальна політична реальність і почалася доба правління монобільшості. Концентрація всієї повноти влади в руках однієї політичної сили і Офісу Президента де-факто призвела до прогресу демонтажу моделі парламентсько-президентської республіки. Хоча де-юре основні норми Конституції України залишаються без змін, ми вже кілька років живемо в президентській республіці.
Інституційна незалежність Кабміну та Верховної Ради стрімко скорочувалася ще до повномасштабного російського вторгнення. Надто коли сформували уряд Дениса Шмигаля в березні 2020 року та зняли з посади спікера парламенту Дмитра Разумкова в жовтні 2021 року. Нові очільники Кабміну та Верховної Ради навіть не намагалися грати роль окремих політичних фігур. Навпаки, всіляко демонстрували свою відданість, лояльність і відсутність амбіцій. Тому роль уряду й парламенту звелася переважно до підтримки ініціатив Офісу Президента.
Центр ухвалення всіх важливих рішень остаточно перемістився на Банкову з новою фазою російської агресії проти України. У перші тижні, навіть місяці повномасштабної війни здавалося, що подібна концентрація влади може бути навіть корисною. Адже дозволяла оперативно ухвалювати рішення за критичної і мінливої ситуації. Знаходити потрібні ресурси й акумулювати зусилля, щоб розв'язати важливі питання. Однак згодом на перше місце вийшли очевидні недоліки такої моделі.
Відсутність політичної конкуренції, балансу стримувань і противаг не раз призводила до серйозних помилок і прорахунків влади. Але вкрай рідко — до її відповідальності. Принцип меритократії остаточно поступився місцем принципу особистих зв'язків і лояльності. Це зіграло дуже негативну роль у кадрових призначеннях. А також опосередковано сприяло зростанню ризиків корупційних зловживань, падінню загальної ефективності роботи та часткових втрат зв’язків з реальністю.
Треба віддати належне українському суспільству. Попри серйозні підстави обуритися роботою органів влади й корупційними оборудками, українці зберігають спокій. Не виходять на вулиці й не закликають до нового Майдану. Не вдаються до дій, які здатні призвести до колапсу системи управління. Бо чудово розуміють: будь-якими заворушеннями обов'язково скористається головний ворог — Росія. Але українській владі теж варто проявити дорослість і зрозуміти зміни. Це питання виживання країни і нації, а не примха опозиції чи критично налаштованих громадян.
Сумнівно, що звільнення кількох найбільш одіозних міністрів здатне перезавантажити уряд Юлії Свириденко. Так само перевірки в державних компаніях навряд чи викорінять корупційні схеми. Можливо, хіба що тимчасово налякають деяких корупціонерів. Найкращим варіантом для чинної влади є не перестановка окремих фігур у Кабміні, а зміна принципів роботи. А це означає повернення до норм Конституції та відновлення суб'єктності інших гілок влади.
За нормальних умов нинішній корупційний скандал мав би дати неабиякий поштовх перезапуску політичних процесів. Український парламент у кризовій ситуації вже продемонстрував здатність брати відповідальність на себе й ухвалювати потрібні доленосні рішення. Так було в часі Помаранчевої революції та Революції гідності. Але тоді законодавча гілка влади, попри тиск президентської вертикалі, зберігала базові елементи автономності. Та й політичний статус голови Верховної Ради, його заступників, народних депутатів був на порядок вищим. Зараз ситуація кардинально інша.
Тривала і надмірна концентрація управлінських рішень в Офісі Президента перетворила нинішнє скликання українського парламенту в декоративний орган. Верховна Рада епохи монобільшості більше нагадує формальний інститут часів абсолютної монархії, ніж законодавчу гілку влади в парламентсько-президентській республіці XXI століття. Вона не має прямого впливу на формування уряду, хоча, відповідно до Конституції, мала б брати в цьому безпосередню участь шляхом формування коаліції. І загалом не демонструє ознак політичної ініціативи й бажання грати вагому роль в управлінні країною в період смертельної небезпеки.
Спроби ж не надто численної політичної опозиції вдихнути життя в напівмертвий парламент переважно епізодичні. І поки що не увінчалися успіхом.
Показовим прикладом політичної пасивності Верховної Ради є відсутність офіційної реакції її керівництва на великий корупційний скандал в Енергоатомі. З цього приводу неодноразово висловлювалися Володимир Зеленський і посадовці його Офісу. Свою позицію озвучила також прем'єр-міністр Юлія Свириденко. Натомість тривале мовчання спікера парламенту Руслана Стефанчука в цій ситуації зайвий раз доводить інституційну слабкість законодавчого органу. Єдине, на що спромігся голова Верховної Ради — написати у Facebook про те, що парламент розгляне подання про звільнення міністрів енергетики та юстиції найближчим часом.
Олександр Корнієнко й Олена Кондратюк теж не відзначаються багатослівністю й уникають коментарів з цього приводу. Тоді як ще в червні заступниця спікера Олена Кондратюк в інтерв'ю «Українській правді» сказала, що її дратує перетворення парламенту на технічний орган, який механічно змінює закони чи призначає когось на посади.
Схоже, у Верховній Раді змирилися з роллю статиста. А могли б спробувати контролювати роботу уряду й вагоміше долучатися до управління країною. Утім, певно, там забули: саме народні депутати пропонують кандидатуру на посаду прем'єр-міністра, а не Офіс Президента. За таких умов не варто особливо тішити себе ілюзіями, що парламент наважиться повернути хоча б частину суб'єктності. Марно також сподіватися, що в Офісі Президента раптово зрозуміють важливість конкуренції думок під час ухвалення кадрових й інших важливих рішень і добровільно поділяться повноваженнями. Спосіб перезавантажити владу, не вдаючись до виборів, справді існує. Але шанси реалізувати його незначні.