Німці дають на зброю стільки грошей, скільки не дає ніхто
Дорослішання Європи відбувається у стратегічно підсиленому ритмі. Чи готова Європа перейти від декларування позиції, що потрібно посилювати оборонні спроможності до реального виробництва зброї?
Коли у лютому я брав участь у Мюнхенській безпековій конференції як представник української збройної промисловості, нам було дуже цікаво зрозуміти, чи є за всіма цими розмовами про Україну та defence tech якісь дії, бюджети, готовність закуповувати, чи перетворилися політичні декларації на щось практичне.
Найбільше це видно, напевне, по німцях. Вони вийшли на неймовірні показники, дають на зброю стільки грошей, скільки не дає ніхто. Однак було важливо зрозуміти, чи вони вже знають, як ці гроші мають бути витрачені. Одне — питання асигнувань, а інше — чи вони перетворюються на реальні закупівлі.
Чи можна за цими закупівлями зробити висновок, що збройні сили країн посилюються? Якщо посилюються, то яким чином — чи вони закуповують старі страшенно дорогі платформи, здебільшого в американців, чи хтось зрозумів, що доведеться розраховувати або на свої фабрики, або на те, що українці придумали, — на дрони?
Ми застрягли десь посередині. Гроші вже з'явилися, але ще немає розуміння, що їх треба витрачати розумно, а не просто, умовно кажучи, заткнути критикам рота.
Коли українська енергетика зазнавала нищівних російських ударів, це було викликано й тим, що ворог, очевидно, знав про брак ракет для ППО. Дефіцит ракет — це ринкова проблема чи політична?
Ви навели приклад, який вимагає конкретної відповіді: існує залежність від «Петріотів», які є у Сполучених Штатів або виробляються ще одним із союзників під ліцензією Сполучених Штатів.
Сказати точно, що ми (в січні 2026 року – Ред.) не отримали «Петріоти» тому, що європейці не зібрали гроші, або тому, що американці не знайшли в собі сил передати нам їх, — складно. Треба знати співвідношення.
До того ж кожна ракета коштує нам від 1 до 3,5 мільйона доларів. Це проблема ринкова, але також організаційна.
У мене склалося враження, що бажання посадити Україну за стіл переговорів із більш гнучкою позицією можна реалізувати, не додавши нам ракет у потрібний момент.
Коли виходить німецький міністр закордонних справ і каже, що ми вичерпали всі «Петріоти», які були в Німеччині, виникає питання: ми точно маємо щоразу про це говорити? Щоб росіяни точно знали: можна починати довбешити українців, тому що у них можливості обмежені. Для чого це робиться — не зрозуміло, але можна було б знайти у собі сили не лізти в публічний простір щоразу.
Увійшовши до НАТО, ми не лише отримаємо захист – ми так само станемо членом Альянсу і будемо захищати інших
Чи обговорюють на Заході передачу нашого досвіду партнерам, чи Україну сприймають як окремий воюючий форпост?
Якщо ми хочемо стати членом НАТО, то не треба забувати, що ми беремо на себе зобов'язання. Бо кожен українець думає, що НАТО має прийти і захистити. Ні, ми так само станемо членом Альянсу і будемо захищати інших.
Із британцями ми підписали угоду про так звані гарантії («Угода про сторічне партнерство» між Україною та Великою Британією, яка передбачає довгострокову співпрацю в оборонній, економічній, науковій та культурній сферах, була підписана 16 січня 2025 року — Ред.). У ній написано, що Британія розраховує на Україну також. Це дуже важливо для нашого розуміння.
Всі усвідомлюють, що настільки велика і тренована армія, як ми, нікуди не дінеться. Якщо нам вдасться найближчим часом завершити війну і більшість цих людей виживе, то ті, хто будуть у доброму здоров’ї, будуть готовими захищати і себе, і всіх інших. Військові дуже цінують досвід — це для них святе.
Уже відчувається різниця між тим, чи ми є форпостом, який всі підтримують і підживлюють, умовно пересилаючи їжу й воду, і тим, як я нещодавно читав у статті мого колеги Володимира Огризка, що Європа усвідомила: Україна — не форпост ззовні, а останній європейський форпост.
Європейцям варто зрозуміти, що дискусії про критерії для прийняття до Європейського Союзу і НАТО треба забути. Потрібно знайти можливість ці критерії забезпечити, в чомусь допомогти Україні виконати завдання.
Україна має стати членом Альянсу так само, як колись стали Туреччина і Греція. Ці країни мали бути в Альянсі. Очевидно, що тоді Туреччина була далекою від демократичних норм, але її стратегічне розташування і важливість як найбільшої сухопутної армії НАТО були настільки великими, що ніхто навіть не запитував.
Зараз, попри майбутню трагедію відносин НАТО з Росією, європейцям слід самим собі сказати: «Українці — наші, це догма. Ми їх очікували». Сільське господарство буде плакати, фермери будуть плакати, що такий монстр зайшов у Європейський Союз, але немає виходу. Європа по-іншому не виживе.
Майдан і подальша російська агресія проти нас відбулися через вступ не до НАТО, а до Євросоюзу
У пунктах так званого мирного плану для України, пропонованого американцями, є амбіція про прийняття до Європейського Союзу до 1 січня 2027 року. Наскільки реалістичним є це бачення, чи є готовність європейських партнерів?
Це багатошарова проблема, у якій дуже багато гравців. Якщо задуматися: чому б Росії погоджуватися на те, що Україна стане членом Європейського Союзу?
Я пам'ятаю нескінченні дискусії про те, що Україні не треба ставати членом НАТО, але можна ставати членом ЄС, бо Росія це схвалює. Хочу нагадати, що збройне протистояння на Майдані і подальша російська агресія проти нас відбулися через вступ не до НАТО, а до Європейського Союзу.
Ми наблизилися не просто до організації з певною назвою, а до моменту, коли вже точно можемо подякувати Росії за роки — або, навпаки, не дякувати — і тихенько відповзти й жити в європейському домі. У цьому найбільша проблема.
Чи заклали це американці, розраховуючи, що європейці мають виконати свою частину завдання?
Чи це росіяни закладають? Навмисне кивають головою, що їх це влаштовує, тільки б не було НАТО і збройної допомоги, тільки б Україна залишилась нейтральною і вразливою на наступний раз.
Чи це ми закладаємо? Я читаю, що вступ до Європейського Союзу є найкращою гарантією безпеки України. Не знаю. Чому б тоді турбувалися країни ЄС, якщо сама належність до Європейського Союзу є гарантією? Це неправда, чесно кажучи. Яким чином розігрується тут карта Європейського Союзу — дуже важливо, але для експертів.
У розумінні громадянина сам факт того, що ми відіб'ємося, заживемо мирним життям, та ще й отримаємо членство в Європейському Союзі, — чудовий. Питання залишається, наскільки є правдою те, про що зараз заявляють. Чи це роблять для того, щоб підсолодити гірку пілюлю, бо всі попередні 19 пунктів дуже складні?
Це дуже складна гра, до цього часу не зрозуміла. Американці працюють із європейцями, просять їх не викидати, просять їх у якийсь момент хоча б кивнути головою, що так. Орбан, вочевидь, думає, що це чудовий момент «закешити» свою золоту акцію, сказати: «Та ні, ніколи». Щоб в останню секунду за якісь чергові поступки промовчати, вийти попити кави. Кожен має свою маленьку мету.
Наше завдання — навчитися грати в цю гру хоча б на рівні майстра, щоб не програти.
Потрібно перетворити Україну на дикобраза, ціна нападу на якого була б непомірною навіть для Росії
На вашу думку, якими можуть бути гарантії для України з американського боку — крізь призму вступу в НАТО, можливостей західних країн, наближення виборів у США?
Це багато обговорювали, починаючи з прикладу чудової для Ізраїлю угоди, де чітко записано, скільки кожного року передається грошей на підтримку оборонної промисловості й армії. Чітка цифра, яку закладали в бюджет Сполучених Штатів, дозволяє людям розуміти, про що конкретно йдеться. Бо всі слова дуже приємні, але немає цієї точної цифри.
Другий шар цих можливостей — концепція сталевого дикобраза, про яку почав говорити колишній прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон. Потрібно перетворити Україну на дикобраза, ціна нападу на якого була б непомірною навіть для Росії. Це вже схоже на певного роду гарантію, а не 24 години, 72 години, 172 години.
Я можу точно описати ставлення до попередніх гарантій. Коли я надіслав у Міністерство закордонних справ Великої Британії лист про те, що ми вимагаємо консультації згідно з Будапештським меморандумом, – взагалі не було ніякої реакції — ні демонстративної, нічого. Все, що написано на папері, розбивається об політичну ситуацію та реальність прямо зараз.
Безумовно, має значення те, що буде записано. Це матиме значення всередині нашої держави, щоб народ зрозумів, що є якийсь шанс на вихід із війни, безпечне майбутнє на певний час. Однак все одно експерти розуміють, що такі обіцянки давали багато разів, тож ніякої конкретної дієвої угоди в принципі не можна собі уявити.
Люди часто посилаються на угоду між Великою Британією і Польщею, яка і примусила британців вступити в війну проти нацистів після нападу на Польщу. Якщо почитати польські джерела про ту саму подію, виявляється зовсім інша картина — наскільки вони були незадоволені саме такою реакцією. Хоча нам би з вами здавалося, що прихід на наші території реальних збройних сил — межа наших очікувань. Ми навіть на це зараз не можемо враховувати.
Чи обов'язкова ратифікація безпекових угод парламентами, зокрема американським Конгресом?
По-перше, боюся, що опційна. По-друге, хочу нагадати, що Північноатлантичний договір ратифікований кожним парламентом і приєднання кожного нового члена ратифікує кожен парламент заново.
Чи заспокоює це естонців, усіх балтів, поляків? Чи допомагає це угорцям і словакам зрозуміти, що не треба стелитися перед росіянами, а можна розраховувати на зброю всіх, які стануть на захист всіх у випадку чогось? Проста відповідь — ні.
Я не вважаю, що ратифікація є рішенням, яке дозволить нам сказати: «Все, тепер точно». Ба більше, наприклад, у британській системі ратифікація не суттєва, вона майже автоматична, бо в уряді, який приймає рішення, є лідери парламенту. Якщо ми хочемо себе заспокоїти, щоб цього разу договір точно був ратифікований, адже Будапештський меморандум не ратифікований…
Договір між Росією й Україною теж ратифікований. Хочу нагадати: у ньому визнані наш суверенітет, територіальна цілісність, кордони. Але це не заборонило Путіну сказати: «Так ми взагалі підписували не з тим урядом Будапештський меморандум. З цим урядом ми не підписували».
Про цінність паперу, який хтось підписав, я вже Бісмарка навіть не буду повторювати — всі це знають.
Якщо США дадуть гарантії, то самі повинні будуть їх дотримуватися. А якщо Росія, що доволі ймовірно, порушить умови мирного договору?
Це краще, ніж ні, але мені здається, що так звана Паризька угода з Південним В'єтнамом теж була ратифікована. За рік Північний В'єтнам напав знову — і ніхто не став на захист. Американці були зайняті чимось іншим.
Я розумію, що ви б хотіли додати більше оптимізму в нашу розмову, але наш оптимізм має бути такий: ми дуже цінуємо зусилля тих, хто намагається домовитися й принести найкращий можливий документ. Однак не треба забувати, що паралельно потрібно посилювати армію і шукати можливостей стати сталевим дикобразом.
Ми на “мінських переговорах” навчилися, що європейських сил недостатньо
Під час перемовин, які відбувалися раніше, зокрема в «нормандському форматі», не були присутні Сполучені Штати — тоді європейці взяли на себе роль перемовників. Зараз Європа не за столом переговорів, але є європейські зобов'язання. Яка роль США у майбутніх переговорах і чи потрібно європейцям наполягати на участі?
Маю нагадати, що до «нормандського формату» існував «женевський», коли американці сиділи за столом. Однак наступного разу через багато причин їм дозволили не бути присутніми.
У «женевському форматі» ще був Крим, і перші пакети санкцій були пов'язані з Кримом. У той час Європа чомусь вірила, що на основі грандіозної домовленості Саркозі щодо Греції, — не знаю, чому, але французи вірили, що вони були ефективні й успішні — можна так само примусити ту попередню Росію силами тільки європейців переконати відступитися.
Я нещодавно слухав чергову заяву мадам Меркель про те, що вона всіма силами намагалася дати Україні можливість озброїтися й реформуватися і тягла переговори. За всієї поваги, не зовсім це правда, бо вона щиро вірила (до речі, не знаю, чому вона про це не говорить), що їм вдасться принести мир в Україну. Це не була спроба затягнути час. Вони щиро вірили, що якимось магічним чином через спеціальний статус цих територій (тимчасово окупованих — Ред.), через зміни в українській політичній системі Росія відпустить цей шматок. Вони помилилися.
Дійсно, була спроба не садити за стіл переговорів американців, але і їм самим дуже подобалося, що вони не за столом.
Українські делегати розуміли, що інтернаціоналізація такого діалогу завжди несе за собою небезпеку. Що твої партнери, які тебе підтримують, тобі ж будуть диктувати. На кермі переговорів, яке ти тримаєш, стає дуже багато рук, і часто вони сильніші за твої й кермують не зовсім у той бік, куди б ти хотів.
Ті, хто наївно думає, що американці за переговорним столом обов'язково на нашій стороні — ні, вони на американській стороні. Тут є така сторона теж. Як балансувати і як дозволити собі певний політичний ризик, залучаючи такого величезного партнера, як Сполучені Штати? Тільки в тому випадку, якщо розумієш, що іншими силами не вдасться. Ми на “мінських переговорах” навчилися, що європейських сил недостатньо.
Європа нарешті зрозуміла те, про що говорили французи: ми маємо геополітично покладатися на свої спроможності
За нещодавнім опитуванням POLITICO, 57% опитаних у Канаді, 50% – в Німеччині, 44% – у Франції, 39% – у Великій Британії вважають, що на США більше не можна покладатися як на союзника по НАТО у контексті спільного поясу безпеки. Чи свідчить це про системну зміну, життя в інших реаліях?
Тут варто звернути увагу на канадців. Якщо у європейців все одно є старі добрі відносини, певні пан’європейські ідеї, то у Канади — це одна грандіозна проблема. Канадці завжди нам казали, що дуже безпечно спати зі слоном в одному ліжку, але треба зважати на момент, коли він збирається перевернутися.
Для нас, європейців, Сполучені Штати — величезний партнер, але все-таки у нас є свої можливості, хоч і не такі грандіозні.
Мені сподобалися слова Радослава Сікорського (віцепрем'єр та міністр закордонних справ Польщі — Ред.), що якщо Росія нападе, то наші європейські партнери прийдуть на допомогу — без американців, зважте — і тоді росіяни програють. Ця зміна риторики свідчить, що європейці довго запрягали, а тепер у них немає виходу.
Відносно американців — безумовно, хочеться мати на своєму боці партнера, військовий бюджет якого дорівнює бюджету десяти країн, разом узятих, але Європа нарешті зрозуміла те, про що говорили французи: ми маємо геополітично покладатися на свої спроможності й оцінювати їх.
До речі, це може дати й негативний ефект — якщо європейці зроблять висновок, що у протистоянні з Росією вони не мають шансів. Тоді вони або їхні політичні наступники будуть шукати радше шлях помиритися з Росією, ніж озброюватися до зубів і зустріти росіян, коли ті прийдуть, із чимось кращим, ніж автомати Калашникова.
Виразником такого нейтралітету і неналаштованості збільшувати оборонну здатність перед потенційною загрозою Росії є прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Чи може така риторика бути дієвою на практиці, коли поруч Україна, яка обороняється?
Проста відповідь — ні. Колись перед Другою світовою Бельгія оголосила про свою нейтральність, а німці тричі проходили через їх територію.
Був випадок, коли одне містечко було захоплене двома німцями на мотоциклі — вони просто збилися з дороги, зупинилися на мосту й оголосили, що захопили це містечко. Якщо не озброюватися, будуть два мотоциклісти, які захоплять ваше місто.
Наскільки реалістичні наші союзники, фахівці НАТО в оцінюванні та прогнозуванні стійкості на випадок загрози? Я нещодавно дізналася, що з 18 американських різних спецслужб і відомств 17 нам давали три доби, одне нам давало до трьох тижнів.
Дуже важко щось передбачати, особливо майбутнє. Ніхто не здатен цього робити. Радянський Союз розвалився — і совєтологи не змогли передбачити цього моменту.
Я більше схильний до оцінки в 21 день для розгортання, бо я чув її раніше, працюючи в НАТО.
Не забувайте, що були такі ініціативи, як «30 – 30 – 30», коли 30 бригад, 30 ескадрилій і 30 кораблів мали бути підготовлені за 30 днів вступити в бій, бо хтось має витримати перший бій.
Це завжди було, у військовому плануванні кращого немає. Як вони жартують: поки кавалерія прийде, треба протриматися. Кавалерії давно немає, але вислів залишився. Це звичайний метод планування для військових і політиків щодо логістики, розгортання тощо. Чи хто-небудь сидить і каже, що враховуючи, що Україна вистояла, ми теж вистоїмо, — так розмова не ведеться.
Ми щоразу говоримо, що навіть якщо росіяни щось підпишуть, то потім все одно прийдуть ще раз. Це частина нашого наративу: ви маєте допомогти нам зараз так, щоб це не було тимчасовим припиненням бойових дій до наступних виборів у Сполучених Штатах, бо ми не впевнені, що ще раз переживемо таку війну в найближчій перспективі, навіть якщо в нас буде рік-другий перепочинку.
Як переконувати партнерів у необхідності вкладатися? Нам треба пояснити, що союзники інвестували настільки багато політичного капіталу, а не тільки ракет і грошей, і настільки пересварилися з росіянами, що назад дороги немає, треба це завершити.
Краще прикінчити ту державу в тому стані, в якому є. Якщо ця програма-максимум недосяжна, треба зробити все, щоб це питання було закрите на наступне десятиріччя.
Нехай європейці вимагають від американців, щоб вони підтримали санкції, а в обмін нас візьмуть у ЄС, як того вимагають американці
Чи може це відбутися через знищення економічного потенціалу Російської Федерації? Зараз у Європейському Союзі говорять про 20-й пакет санкцій, для частини з яких потрібна підтримка США, а Штати зайшли в «мирний трек» і намагаються не робити різких рухів. Як досягти поступу в цьому питанні?
У мене є креативна ідея для дискусії про те, хто кого підтримує: нехай європейці вимагають від американців, щоб вони підтримали санкції, а в обмін нас візьмуть у Європейський Союз, як того вимагають американці.
Вони ж хочуть, щоб угода була підписана, правда? Для цього Україна хоче отримати членство в ЄС. А європейці хочуть, щоб санкції впливали. Для цього їм потрібно, щоб американці підтримали. Можемо так хитро дипломатично «продавати» ідею. Вибачте, що я так жартома, але це щоразу стає предметом торгу.
Американців Путін уже чотири рази дурив, коли відбивав ідеї пекельних санкцій. Тим, що погодився приїхати у Стамбул і не приїхав — навіть не парився цим. Поїздка в Анкоридж була для того, щоб американці не дали дозвіл на передачу нам «Томагавків». Це ж було вже не один раз.
За рік перебування при владі й колотнечі навколо України навіть нова адміністрація Трампа багато чого навчилася. Вони зрозуміли, що під час розподілу пряників і батогів треба більше перекласти батогів на цей бік, а українцям, може, дати трохи більше пряників.
Поки що подальша доля 300 мільярдів доларів заморожених російських активів залишається невирішеною. Чи бачите Ви позитивну перспективу в цьому напрямку?
Мені здається, що коли політиків у певний момент дотиснуть, одразу ж з'явиться політична воля, а європейські юристи знайдуть шлях, як це зробити. Бачимо різні ідеї: використовувати ці кошти для покриття відсотків, покриття страхування, покриття того чи цього, заплатити Україні, використати як репараційний кредит.
Росія не погодиться на репарації демонстративно. Ми ведемо ці переговори, бо їх треба вести. Але очевидно, що Росія цього не зробить. Очікувати, що вони скажуть: «Так-так, забирайте наші гроші в рахунок репарацій»? Так не працює.
Їх можна тільки забрати. Найкращий варіант — умовна програма «їжа в обмін на нафту», яка була в Іраку. Були визначені певні тарифи на продаж нафти, а за ці гроші їм постачали необхідне, відновлювали Кувейт і так далі.
Усі ці складні форми можливі, як тільки дійде воля, а вона, мені здається, з'явиться з одного простого питання — коли цим політикам доведеться пояснювати своїм людям, звідки ж беруться гроші на відновлення України.
Легко зайде пояснення, що ми ж розуміємо, хто розвалив Україну, то чому ми не можемо забрати ці гроші? І турбота про імідж банківської системи розіб'ється об політичну необхідність переобратися. Ти людям так просто не поясниш, чому маєш зберегти російські гроші недоторканими, щоб, умовно кажучи, інші диктатори теж вкладалися в твою банківську систему. Чи ти візьмеш гроші зі свого бюджету і передаси Україні, чи ти візьмеш російські заморожені гроші? Відповідь буде доволі швидка і проста.
Вважається, що десь до серпня 2026 року в російській економіці будуть запущені механізми, які не можна зупинити, навіть припинивши війну у вересні
Уже два роки російській економіці пророкують падіння через санкції. Щоб вплинути на хід війни, це падіння має бути шоковим. Яким на сьогодні є ліміт її стійкості, на які явища можемо орієнтуватися?
Я з задоволенням слухаю, що говорять російські економісти: як ті, хто вже змився за кордон, так і ті, хто залишається в Росії. Є прошарок директорів заводів і власників компаній, які іноді беруть участь у таких обговореннях, тож слухаєш не тільки керівника російського Центробанку, а й тих людей, які в умовному Норильську змушені виробляти алюміній, титан чи щось інше. І там безліч дуже цікавих показників.
Можна говорити, що ми нарешті прирівняли кількість знешкоджених росіян на нашій території з їхнім мобілізаційним ресурсом. Дуже цікавий показник, наскільки відстають області від виконання мобілізаційних вимог і наскільки відстають їхні платежі — вони тепер будуть отримувати, умовно кажучи, пельмені замість «Лади». Це все дуже цікаві дані для експертів.
Якщо говорити про одномоментний обвал, то цікавою є ситуація з найбільшим російським забудовником житла — компанією з дивною назвою «Самольот». Дуже сильно пройшлася по системі у всій Росії й за кордоном їхня інформація, що дві третини побудованого ними житла не продані, тож вони більше не здатні працювати, вичерпалися повністю.
Вони звернулися до уряду з пропозицією їх купити. Уявляєте, найбільша компанія пропонує націоналізувати її? Цей лист потрапив у медіа нібито випадково. Я розумію, що ця компанія торгувалася, скільки могла, використовувала всі можливості, але грошей у бюджеті настільки немає, що вони змушені були вийти в публічний простір — і всім стало зрозуміло, що один із лідерів російського ринку більше не здатен оперувати. Люди, які мали купити ці квартири, не здатні, і банки не здатні більше їх фінансувати — доходів таких більше немає.
Водночас завжди важливо зрозуміти, наскільки один конкретний персонаж на прізвище Путін сприймає серйозність ситуації. Він може бачити, що від економіки не залишилося нічого, і далі продовжувати кидати все в пічку війни.
Зниження рівня життя, брак грошей на комфорт ще не означає, що бюджет на війну вичерпався?
Ні. Питання в тому, скільки грошей залишилося в фондах, чи вичерпали вони золотовалютний запас, скільки цього року алмазів продали, порівняно з попереднім.
Вважається, що десь до серпня 2026 року в російській економіці будуть запущені механізми, які не можна зупинити, навіть припинивши війну у вересні. Що вони дійшли до цієї межі.
Нас, на відміну від них, підтримує ціла низка країн, які створили для нас те, що називається стратегічною глибиною. У Росії такого немає.
Чи можливе відновлення західного бізнесу в РФ після завершення війни в Україні, припинення російських санкцій?
Хрущов теж їздив у США, привіз кукурудзу, яку потім саджали повсюдно. І скільки грошей було влито у відновлення Радянського Союзу після війни? Це вже робили так багато разів до цього, що в такі проєкти я, чесно кажучи, не вірю. Боюся, що у нинішній американській адміністрації вважають, що вони це придумали вперше — їм подобається, вони вірять у грандіозні цифри, говорять про якісь тунелі на Камчатці. Це все уже було.
Була грандіозна космічна програма “Союз” — “Аполлон” (програма спільного експериментального польоту радянського й американського космічних кораблів, затверджена міждержавною угодою 24 травня 1972 року — Ред.). Тоді вірили, що вона відкриє неймовірні промислові можливості. На жаль, російська неспроможність поставити економічні інтереси, зокрема своїх громадян, перед політичними, завжди розбиває ці проєкти. Я впевнений, що в цьому випадку станеться так само.
Наше завдання — просто дожити до цього моменту й не втратити себе, поки чергова американська адміністрація загляне в очі Путіну і, крім цифр доларів, побачить відсутність будь-чого іншого.
На початку лютого завершився термін дії договору New START між США і Росією про нерозповсюдження ядерної зброї. Президент Дональд Трамп висловлював думку, що без Китаю такі угоди не матимуть глобального значення. Ситуація породжує відчуття непевності. Чи можлива така тристороння домовленість у близькій перспективі?
Позиція Китаю не подобається нікому, але вона дуже чітка: ви набудували тисячі зарядів, а ми — ще ні. Хоча Китай і не каже прямо, скільки зарядів є в них, бо він не є й ніколи не був частиною верифікаційного процесу.
Сполучені Штати дожилися до такого моменту, до речі, поскасовувавши і всі інші договори. Але це частина процесу, який ми спостерігаємо в НАТО і Європі. Американці просто не помічають, наскільки, зосереджуючись на національних інтересах, вони шкодять своїм справжнім геополітичним інтересам. Вони укотре не можуть зрозуміти, що їхнє щастя в тому, що вся глобальна система, побудована ними, працює на них. Те, що вона розпалася, — очевидно було, що за відсутності поліцейського в світі почнуть підростати національні інтереси.
Питання обмеження ядерних озброєнь жевріло. Зрозуміло, що коли війна буде закінчуватися і час для угоди прийде, ніхто не захоче її підняти, стряхнути і знову перепідписати.