Гроза — не перша наша трагедія, і поруч з іншими етичними питаннями є й таке: чому мій особистий злам мови відбувається саме тут? Адже я все ще могла жартувати й жонглювати тропами після Маріуполя, Каховки, Краматорська, Ізюма, Бучі, Північної Салтівки… Та ця концентрація горя і нестерпний символізм (загибель половини села, яке пережило окупацію, на перепохованні військового) розтрощують попередні матриці говоріння, якось уже знову наструнчені на другому році великої війни, після мовчання перших тижнів.
Великим випробуванням є лишити текст майже без змін і зрозуміти: що буде, якщо після трагедії ми далі гратимемося фігурами мови й апелюватимемо до власного досвіду, який колись видавався нестерпним. Спробуймо спільно відфіксувати, як уже написане не може більше бути написане так — за дуже короткий час (розмову на Конгресі і трагедію в Грозі відділяє рівно місяць).
Розділ, якого не було
10 жовтня на брифінгу для ЗМІ голова слідчого управління Харківщини Сергій Болвінов замість звичних для правоохоронних структур цифр повільно й покроково розповів про кожну родину, яку спіткала трагедія у Грозі. За 5 днів правоохоронці й журналісти зібрали антологію болю, і вона доповнюється. Люди, які не потрапили в епіцентр вибуху — і опинились в епіцентрі трагедії — болісно виборсуються з мовчання і свідчать.
На багатьох дискусійних майданчиках останніми місяцями ми звертаємося до збірки лекцій німецького письменника В. Г. Зебальда «Повітряна війна й література». Аналізуючи, чому в повоєнних німецьких текстах практично не прописана історія килимових бомбардувань міст, він ніби дивується цьому великому пласту суспільного мовчання, «цим білим сторінкам непрописаної трагедії».
Чи зміг би хтось із грозівчан, що вижили, залишити письмові свідчення? Чи це взагалі можливо — свідчити про таке на письмі?
Той самий Зебальд далі, говорячи про тих, кому вдалося вирватися живими з епіцентрів катастроф, доходить висновку, що «право на мовчання, яким здебільшого скористалися ці люди, є так само недоторканним, як і право на мовчання тих, хто пережив атомне бомбардування Хіросіми».
Що відбувається зараз із тими моїми колегами, які приймають на себе огром чужого горя, записуючи історії грозівчан? Як взагалі тут ставити питання? Як розповісти цю історію так, щоб не бути звинуваченими в перебільшеннях і несмаку?
Як говорити про щось інше в дні невимовності? Скільки вони, ці дні невимовності, можуть тривати? Як скоро після винищення половини села можна перестати мовчати про інші речі, які зазвичай цікавлять нас на щодень? Чи маю я право в дні, коли в Грозі ще не зарили останню могилу, написати текст про любов? Питання нашаровуються одне на одне в безумному калейдоскопі.
Я ніби знаходжу внутрішню відповідь на питання «як осмислити невимовне» тим, що в ніч після грозівської трагедії пишу публіцистичний текст для іноземного видання, в якому намагаюся пояснити людям з безпечного простору, що я відчуваю після цих кривавих поминок. Напередодні поминок у моїй родині, де «всього лише» рік тому помер батько: не на війні, від хвороби. Про цю смерть я мовчу навіть сама із собою, бо вона ніби нічого не важить на фоні щоденного колективного горя. Ніби.
Водночас муляє етичне питання: чи можу я писати текст про Грозу, коли фізично не була там після трагедії? Одна колега, військова журналістка, підполковниця Оксана Іванець пише: «Це найжахливіше, що я побачила за життя». Режисер Костя Васюков у коментарі під її постом цитує мій старий вірш: «Болю треба бути побаченим. Болю тоді стає менше». Я думаю: яка дурепа це написала? з якого дива болю стає менше? Та водночас справді, біль, якого ніхто не побачив, про який ніхто не розповів, якого ніхто не розділив і не визнав, переростає в глибинну внутрішню катастрофу.
У полі сумнівних метафор
Модерувати розмову про мовчання на ІІІ Конгресі культури я погоджувалася з внутрішнім гомеричним реготом. Я цієї чорної матерії боюсь. Мовчанням можна вбити, зі мною одного разу це майже сталося. Мої стосунки з ним нелегкі, наш взаємний танець кружний, тож за модерацію я беруся з радістю патологоанатома. Це добрий шанс через зроблені іншими розрізи придивитися, що ж там всередині.
Та після Грози фраза «мовчанням можна убити» видається і цинічною, і абсурдною. Позбавленим чуттєвості видається жарт про патологоанатома й абсолютно інфантильним відсилання до власного довоєнного досвіду нестерпності мовчання (важливих людей і того, що ми звикло називаємо богом). Куди приведе нас це знецінення власних екзистенційних досвідів перед лицем катастроф?
На початку дискусії я кажу «почнімо» і замовкаю. Пізніше колеги скажуть, що це мовчання було густим, намацально відчутним. Власне з цього і починаю: мовчання неконвенційне, необумовлене, неузгоджене відчувається як небезпечне. Ми, такі вкорінені у слова, вгрузлі в мову, що без неї втрачаємо підґрунтя під ногами, на території невизначеного мовчання не маємо на чому робити висновки, лишається надто багато простору для домислів і хибночитань. Натомість мовчання за домовленістю, за вибором може бути гігієнічною, а то й сакральною практикою, простором оновлення. Тож я пропоную ще раз, на хвилину, зайти у мовчання — цього разу, аби побути з тими, з ким ми вже не можемо говорити у звичний спосіб.
Як відчувається мовчання на похоронах, коли на кладовищі одноразово вирито 50 могил? Що звучало над селом у ніч трагедії — крик чи тиша?
Розмова про мовчання — розкішний оксюморон. Якщо для індивідуального осягнення прірви між розмовою та мовчанням є бездоганний інструмент — наше тіло, то для спільного її проговорення треба перетворити мовчання на його протилежність. На території сумнівних метафор мова й мовчання співвідносяться одна з одною як конструкції й простір в архітектурі. Якщо мовчання — це простір, то він може бути кімнаткою-сховком, де ми відновлюємося в тиші; може бути бальною залою, де відбувається дія; може стати й катівнею.
От іще одна метафора – «катівня», яка вже не видається доречною. А насправді вже й давно не була.
Інший бік мови
Борис Філоненко, колись викладач філософії, а нині головний редактор видавництва IST Publishing, нагадує філософську програму Людвіґа Вітґенштайна: «про те, про що неможливо говорити, про те варто мовчати». «Ця фраза, — говорить Борис, — написана на фронті Першої світової війни. Вона говорить, що в нас, окрім мови, є багато інших способів щось робити. І протилежністю говоріння є практики, в яких ми можемо допомогти одне одному зробити щось разом. Скажімо, Вітґенштайн після повернення з фронту працював садівником, викладав у школах в маленьких австрійських містах».
Я думаю про свого діда, який в 1945-му дійшов до Берліна. А потім вирощував яблуні, працював електриком на помповій станції, качав воду, яка зрошувала суху землю надінгулецьких степів, і, власне, працював у школі: вчителем праці та фізкультури. Про війну дід практично не говорив.
Чим глибше ми заходимо у війну, тим більше я його розумію. Є речі, про які ми не будемо говорити, бо ніколи не зрозуміємо — як. Не схочемо повертатися спогадами в найчорніше. Останній рік я намацую ще один вимір дідового мовчання: є досвіди, до яких ти просто не хочеш підпускати своїх найрідніших (та й просто живих людей).
Захищати мовчання інших
Коли я працюю фіксеркою з іноземними журналістами, багато чого не те що замовчую — скоріше не говорю. Є ж теми, до яких іноземців просто не підпускаю, як це було з розслідуванням поховань на одному харківському цвинтарі. Наше життя — не хорор-Диснейленд; є речі, про які можна говорити лише з добре відкаліброваною етикою і глибинним зануренням у контекст, але й тоді оповідь про них в іноземних медіа нічого не дасть.
Письменниця й адвокатка Лариса Денисенко працює як правозахисниця з однією з найстрашніших тем: зґвалтуванням солдатами ворожої армії. Вона погоджується, що іноземні журналісти часто сприймають страшні воєнні злочини — викрадання, зґвалтування, катування — як серіал. «Суспільство потребує серіальності, одна серія переходить в іншу, де має бути ще страшніше. І так з'являються запити за межею етики: “підведіть мене до дитини, яку зґвалтували при мамі, або маму при дітях”».
Лариса попереджає про спільну відповідальність: «Буває, що людина, яка пережила зґвалтування, мовчить, а побіжному свідкові треба говорити — і в такий спосіб витворюються небезпечні тексти. Якщо свідок уже вирвався з окупації, а героїня історії залишилась — її можуть упізнати колаборанти, які доносять окупантам, що ти нібито це оприлюднила, була в контакті з журналістами, з українськими правоохоронцями. І це створює шалену загрозу для людини, яка вже й так пережила страшне.
Сексуальний злочин — це злочин замовчування. Особливо якщо це село чи інша маленька спільнота. Люди починають говорити: а якою ж була твоя поведінка? А якщо в тебе в родині хтось служить, ти не можеш це винести, бо це ніби тебе не захистили».
Моя невтомна товаришка Ліза Волкова, яка об’їздила чи не всі визволені території Харківщини з евакуацією та гуманітарною допомогою, в приватній розмові говорить, що в більшості селищ кажуть: «У нас нікого не ґвалтувати. А от у сусідньому селі!» Приїжджаєш у сусіднє — там вказують ще на наступне. Ліза зазначає, що люди й хочуть говорити про пережите, і говорять, але про зґвалтування окупантами розповідають ніби в третіх особах: було, але десь, не у нас.
Цей запит на «знайдіть нам гарячу історію про зґвалтування» мені теж знайомий. І тут треба дуже уважно калібрувати етичний барометр. Так, нам важливо зафіксувати максимальну кількість воєнних злочинів і виставити рахунок на Маріупольському трибуналі (можна, я називатиму його так?). За кожну і кожного. Водночас люди, які пережили ці злочини, мають, як говорить Лариса, «більше право на мовчання, ніж наше право на суспільний тиск і примус до говоріння.
Є моменти, коли людина повинна говорити за інших, а є такі, коли повинна захищати голоси або мовчання інших людей. Спочатку треба навчитися слухати. Захищати. Випрацьовувати довіру і трансформувати цю довіру в комунікацію».
І отут я відчуваю, як попередньо написаний текст починає затягувати у свою попередню реальність.
Право на мовчання vs ризик колективного безпам'ятства
Не залишити в пам’яті, історії, архівах — чи залишити, травмувавши тих, хто говорить. Десятки колег зараз працюють над тим, щоб цей етичний вимір не мав лише двох крайніх, щоб фіксація воєнних злочинів відбувалась не просто етично — бережно. Зафіксувати ці історії важливо не лише для «рахунку в Гаазі», але й аби не відбулося того, що Зебальд називає «глибокими траншеями, які залишило в пам'яті мовчання старшого покоління».
Після грозівської трагедії я думаю про те, що якщо з власне фіксуванням воєнного злочину тут буде методологічно просто, то жодні наші знання про світові практики комеморації не дають нам відповіді на питання про те, як працювати з пам’яттю про цю трагедію. І як далі жити людям, які оберуть лишитися жити в селі, від якого за мить лишилася половина.
Завідувач кафедри психології і психотерапії в Українському католицькому університеті Роман Кечур говорить, що колективні травми переживаються легше, ніж індивідуальні. Але за умови, що про них суспільство говорить. У пана Романа є проста формула, яка пояснює, чому не кожен печальний досвід стає травмою: «Травма — це коли б’ють і плакать не дають». Так колективними травмами стали Голодомор, репресії 1930-х та інші досвіди минулого століття, говорити про які було небезпечно.
Польський поет і мислитель Кшиштоф Чижевський на одній панелі Конгресу нагадує: «"Мовчи!" — саме цього від нас вимагають диктаторські режими. "Мовчи!" — саме так вони нас поневолюють». Тут мовчання стає цементом, що скріплює стіни несправедливості, інструментом поневолення й уникнення покарання для винних. Інструментом, що унеможливлює зміни.
Болісний досвід, по якому не настає ані покарання винного, ані визнання нашого болю, ані бодай можливості до проговорення, перезапускається раз по раз: біда травми в тому, що вона повторюється. Натомість нинішня війна має шанс не стати травмою, а ми маємо шанс бути останнім поколінням, яке вимушене виборювати у все того самого ворога свою свободу. У нас уже є визнання, ми вже говоримо, залишилося перемогти.
В історіях про катастрофи мовчання породжується не лише прямою забороною говорити, а й неможливістю ословити побачене, пережите. «Травма всередині мовчання, — говорить Роман. — Всередині простору, де неможливо говорити. Це щось, про що немає слів, про що неможливо сказати. В психосоматичній медицині є поняття алекситимія — відсутність слів для почуттів. Почуття ж, які не можуть бути розпізнані, названі, проявлені словами чи тілесно, перетворюються на тілесний симптом, передаються через тілесні захворювання. Водночас людська природа захищає нас від біди незносного; тож інколи ми не лише не говоримо про щось важке, але й не думаємо — так підтримуємо рівновагу».
Лариса Денисенко зазначає, що кожна родинна історія має свої схованки. «Бабуся в 1939 році була депортована з окупованої Литви в брянські ліси, коли моїй мамі виповнився рік. І коли я народилась у 1973 році, у нашій родині існувало бабусею встановлене табу на проговорення нашої історії, пов'язаної з литовськістю, з римо-католицизмом. Вона зазнала цькувань у період пристосування, і це позначилось на історії всієї родини. Часто, коли ми відновлюємо пласт родинної історії, стикаємось із тим, що і документів немає, і оповідачів, носіїв пам’яті вже нема в живих. Зараз ми диджиталізоване суспільство, війна диджиталізована, більше архівів, та все одно часто люди ховаються за мовчанням через страх, незручність і біль, через відсутність відчуття безпеки. Через те, що, оповідаючи історію, ти можеш виявитися чужою і це позначиться на родині. Це мовчання буває вимучливим і небезпечним».
Внутрішні непочуті
Ми — ті, хто проживає цю війну в межах України — справді говоримо, оповідаємо наші історії і вже навіть дозволяємо собі жалітися і визнавати, що ми не аж такі залізобетонні, як робили вигляд у перші місяці. Інші ж ми — які опинилися за межами України — лишаються невиговореними й нечутними. Мої подруги, які живуть в Берліні, кажуть, що у внутрішніх групах і чатах українок в Німеччині жалітися — табу, свої ж заплюють. У розмовах же зі мною щоразу схоплюються: «Ой! Що ж я тобі за своє дрібне жаліюсь! Ти ж там, у Харкові!» І щоразу я починаю спочатку одну й ту саму тираду про те, що, кохані, будь ласка, жалійтесь. Як би дивно це не звучало, але лишившись у Харкові, я обрала свою зону комфорту і ваш досвід з моєї перспективи виглядає складнішим. Дати одна одній плакати, говорити, мати фізичний контакт обіймів — тільки так ми можемо вберегти одне одного від вкорінення травми, від розламу. І тільки визнавши, що всі досвіди є складними й важливими — зустрітися в спільному просторі буття не ображеними одне на одного, а взаємно обійнятими.
Але от ще одне випробування: скільки часу має минути після грозівської трагедії, аби до мене повернулася ця глибинна емпатія до людей, які перебувають у непевному просторі еміграції?
Говорити пізніше
Першою книгою, яку я змогла прочитати після початку повномасштабного вторгнення, був щоденник Астрід Ліндґрен 1939–1945 років. Ліндґрен пише з контексту нейтральної Швеції, тож її досвід війни не виповнений тих жахливих деталей, на непрописаність яких нарікає Зебальд. Пише про те, як з магазинів щезає какао, а масло починають видавати по талонах. Для нас, після 1990-х, звучить як буденність. Та це страшенно важливе свідчення епохи, без якого загальна картина була б неповною.
Водночас сідаючи за «білий аркуш монітора», аби нарешті написати власні спогади, я завмираю. Я не мерзла взимку в окупації, не витягла поранених з окопу, я лише повернулася до Харкова в березні 2022 року і намагалася допомогти, чим могла.
Лариса Денисенко відчуває подібне: «Порівняно з тим, через що пройшли жінки й дівчата, з якими я працюю, мій екзистенціальний досвід неважливий. Так, ми жили в районі міста, який був на межі ризику окупації, але поки я не розберуся з більш травматичними досвідами, не дуже етично з мого боку промовляти про свій. Я його точно не забуду. Настане час доречності — я буду про це говорити».
Та згадую: на одній панелі Книжкового Арсеналу Остап Сливинський говорив про важливість воєнного письма ще й тому, що, «можливо, те, що ми напишемо сьогодні, допоможе комусь завтра». І можливо, моя маленька історія допоможе десь колись іншій жінці, яка вернеться в прифронтове місто й житиме в ньому без родини і звичного кола. Можливо, зараз просто варто все це зафіксувати, не поспішаючи з виданням. Зберегти.
Якщо з Конгресу я повернулась із думкою про те, що все ж маю право описати власний досвід першого року вторгнення, то після Грози він знову видається неважливим.
Борис Філоненко розповідає про проєкт художниці Каті Бучацької «Фотографії з майбутнього року» — фотографії, які можна буде відкласти на майбутнє, які зараз не можна чи не варто викладати в інстаграм з різних причин. В мене теж є такі фотографії. Мені здається, що для людей зі здоровим рівнем чутливості таке самоцензурування є етичним імперативом часу.
«А інколи дія — поезія»
У перші місяці вторгнення багато хто з моїх друзів-митців не міг творити. Реальність була страшнішою і більшою за будь-яку вдалу метафору, а будь-який поетичний троп виглядав відверто недоречним. (Як недоречними пізніше мені виглядали і деякі тексти, написані гарячим слідом Каховської трагедії. Інколи мовчання дає потрібну дистанцію.)
Було багато спільної роботи й більшість наших поетів і поеток якщо не пішли на фронт, то денно й нощно займалися волонтерською допомогою. Кшиштоф Чижевський у розмові з Остапом Сливинським результував це неймовірно точно: «Поезія — це завжди дія. А інколи дія — поезія».
Та потроху й мистецьке заціпеніння відпустило. І якщо будь-яка поезія «хороших руських», написана від початку війни, звучить як знущання, то поезія українська стала особисто для мене запорукою збереження здорового глузду. Тридцять з гаком років тому мій уже покійний батько садив мене на коліна і пропонував подумати над питанням: а для чого існує поезія? Роками я визбирую свої відповіді. Нині поезія стає не лише спробою ословити неословлюване, а й способом колективного співбуття — радістю розділеного болю.
По Грозі я теж наважуюсь на поетичний текст — але не про саму трагедію, а про те, чи ми ще пам'ятаємо, як говорити про любов, не говорячи при цьому про смерть, і чи зможемо ще колись це робити.
Боря Філоненко нагадує густо цитоване питання Теодора Адорно про те, чи можливе мистецтво після Аушвіцу. І робить важливе контекстуальне уточнення: «Це питання ставить мені представник німецької культури. Адорно ставить це питання в контексті країни агресора, і це не те саме, коли воно виникає стосовно людей, які борються проти агресії, виживають і шукають способи свої говорити».
Ще один учасник розмови, перформер Віктор Рубан зараз займається переважно практиками арттерапії: «Після 24 лютого я не можу говорити мовою танцю і тіла як митець, бо мені все здається недостатнім. Це моє мовчання є свідомим вибором як мистецький жест. Я не відчуваю внутрішнього імпульсу, не можу сформулювати висловлювання. Я ніби на кораблі в штормах і не чую, із якого боку хвиля». Віктор говорить про стійке внутрішнє табу на експлуатацію чутливих тем. «Одна з точок моєї алертності — не говорити й не торкатися тем, щодо яких я не мав свого досвіду. Чи маю я достатньо чутливості, щоб не експлуатувати?»
Віктор говорить ще одну цікаву річ: якщо поезія від прози, а танець від просто руху відрізняється ритмом, то наша спільна задача — навчитися того, «аби мовчання стало частиною свідомої комунікації, задаючи певний ритм».
Я додала б — ритм і етику. Ми вже мали приклади спроб експлуатувати трагедію Бучі в «художніх» творах; дуже сподіваюся, що перед тим як говорити про Грозу інакше, ніж у ретельно зібраних документальних свідченнях, усі витримаємо довгу-довгу дистанцію мовчання.
«Мовчання — це не тільки те, що лякає, це ще й спосіб, в який ми можемо розділити несказане», — акцентує Роман Кечур.
***
І тут я зітру попередні фінальні абзаци і запрошу нас всіх до спільного мовчання — у хвилині пам’яті і по загиблих в Грозі, і по всіх, кого нагло забрала війна, і по тих, по кому ми не могли плакати в час війни, бо їхні смерті видавалися «неважливими» на фоні загальної катастрофи.