Називання важить: як відійти від концепції периферій
Пам’ятаю, як мене фізично скрутило, коли я вперше усвідомлено почула вираз «Глобальний Південь». Уже звична відчитувати в тілесних реакціях, що біль апелює до якогось приватного досвіду, швидко зрозуміла: для мене це звучить так само, як колись активно вживана «сіра зона» щодо селищ на лінії розмежування. Це не про голоси. Не про різноманітність історій. Кажеш «сіра зона» — і далі все як у тумані, немає ні Жовтого-Лобачевого, ні тонких перемовин на переправі через Донець, а є щось, що не має стосунку до реальних людських життів і історій. Є тотальна непочутість і невислуханість.
Те саме з Глобальним Півднем.
Паралель тут проста до нудоти. Зводячи мільярди голосів до фіктивного моноліту, підходячи з єдиною міркою (оприявненою в називанні) до складно осяжного різноманіття, чи маємо ми право водночас нарікати, що хтось недостатньо докладно розбирається в наших реаліях?
Називання важить. Щоб упевнитися, чи варто вживати ту чи іншу назву, варто спитати людину, де вона живе (або бодай уявити відповідь). Навряд чи хтось скаже: «живу на Глобальному Півдні», «в сірій зоні» чи «на Західній Україні». Я от живу в Харкові, за Держпромом. До великого вторгнення останнє уточнення відсилало радше до архітектурного ландшафту та щоденного модусу (ранок в улюбленій кав'ярні, прогулянка парком, пересування пішки). Тепер же це ніби пояснення приватного досвіду війни: мій район, на відміну від, скажімо, знищеної Північної Салтівки та понівеченого центру з іншого боку Держпрому, практично не зазнав уражень. Тож, я із Задержпром’я, і це частина моєї історії.
Інша ж частина моєї історії — це Адмінпосьолок у Донецьку, майже ті місця, де виріс Стус, не так далеко від тепер уже всім відомих Пісків. А взагалі я з Червоної — колись достатньо криміногенного району Кривого Рогу. А ще більш взагалі — з Красного Поду, сухого степового села на Криворіжжі, що постало на місці єврейського колгоспу.
Яка із цих ідентичностей говоритиме, якщо завтра мені доведеться розмовляти з жінкою з Енуґу, що колись була столицею короткотривалої держави Біафра на території Нігерії? І якщо так багато різних ідентичностей, досвідів та історій химеріють навіть в одній людині, то чи здатні ми витворити окремішні оповіді для кожної розмови? Якщо ні, то де те універсальне, що може спрацьовувати в геть неподібних контекстах? Чи воно взагалі існує?
Спроба одних непочутих оповісти про себе непочутим іншим може давати (і дає) так багато підґрунть для емпатії. І так багато можливостей взаємно поранитися: універсалізуючи власний досвід, капсулюючи його, вимірюючи глибину болю, зводячи ієрархію втрат і тривалостей катастроф або ж відмовляючись бачити їх тривання. Мені страшенно хочеться подолати «заручництво в евклідовій геометрії» і розв'язати задачу: як поставити власну історію в центр так, щоб залишити за кожною іншою історією так само буття в центрі, як відійти від концепції периферій.
Про наших внутрішніх непочутих говорила на одній панелі Конгресу режисерка Олена Апчел, нині співдиректорка Teatretrefen, найбільшого театрального фестивалю Німеччини. Нагадувала про те, що на могилах наших перших загиблих уже давно виросли величезні дерева. Що коли хтось говорить про «півтора року війни» і про 24 лютого як точку зламу — це страшенно ранить тих, хто живе у війні вже скоро десятиліття. Що люди з усіх цих «адмінпосьолків» Попасної, Авдіївки, Мар’янки потребують бодай визнання свого болю. І винна в цьому розриві не лише географія, а й називання: АТО, ООС, «сіра зона», «десь там» іде війна. Десь в Африці завжди йде війна. Але війна ніколи не йде десь. І ніколи не дає етичного простору для узагальнень.
Співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу і Reckoning Project Наталка Гуменюк у нашій панелі на Конгресі говорить: «Не маємо виходу, крім як відмовитися від терміна “Глобальний Південь”, хоч він і спокусливий для узагальнення. Так, ми вже не зможемо швиденько писати в сотні листів Global South, нам доведеться давати перелік країн, про які йдеться, але ми з колегами вперто робимо це. Інакше треба перестати питати людей, чому вони говорять про Україну як про пострадянську державу чи пишуть Kiev».
Не можу тут не згадати, як я спершу противилася, а потім сама послідовно дотримувалася розгорнутих прописувань на кшталт «журналісти і журналістки, дослідники і дослідниці, митці і мисткині» — аж поки цей спосіб мислення не оприявниться, не вкоріниться, не впишеться в думку через м’язову пам’ять.
На тій самій панелі дослідниця і кураторка (зокрема, співкураторка фестивалю Culturescape) Катерина Ботанова впіймає нас на тому, що ми вживаємо вираз «Латинська Америка»: «Як ми розуміємо, що це колоніальний термін? Іспанські й португальські завойовники вогнем і мечем приносять сюди латинську віру, католицтво, а ми приєднуємося до колоніального терміна, проти якого інтелектуальна спільнота цих країн активно бореться».
Та й чи питання лише в «латинській», якщо є «Америка»: назва, яка маркує уявне право Європи володарювати над цими двома континентами, витісняючи в туман історії всі ті імена й голоси, що звучали до так званих відкриттів Колумба і Веспуччі. І тут мені складно не думати про витіснені з нашої власної карти кримськотатарські, гагаузькі, грецькі й інші назви.
Акт екзорцизму і міф про нацизм
Уважність до назв і імен — неймовірно важлива частина чутливості. Особливо коли йдеться про спільноти, які одужують після колоніального або окупаційного досвіду. В іншій панелі на питання, чи не тригерить нас поява вулиць Степана Бандери в деокупованих містах Слобожанщини, я скажу, що мені зараз цікавіше, аби Іллічеве знову стало Кара Кую — Чорним Колодязем — у вільному Криму.
Та з вулицями Бандери, безперечно, є складність. Тут подекуди помічним буде давати ряд, у якому ця назва з'являється: наприклад, в Ізюмі, який оговтується після російської окупації, це новоназвані вулиці Романа Ратушного, Володимира Вакуленка, Марії Примаченко. Це акт екзорцизму й розвішування амулетів, встановлення ритуального опудала. Як каже художниця Алевтина Кахідзе, «щоб горобці черешню не покрали». Це попередження: «ще раз сунетесь — зуби повибиваємо». Такий «Бандера в Ізюмі» має з головою Проводу ОУН-Б спільного приблизно стільки, скільки кока-кольний пузань Санта-Клаус із суворим єпископом Мирлікійським. Та тригерні ланцюжки запускаються швидше, ніж устигнеш пояснити складні контексти.
Фрідеріке Мьошель, директорка Goethe-Institut у Сальвадорі (Бразилія) нагадує, що Росія активно вкладається в поширення байки, начебто Україна є нацистською державою. «Звісно, ми з вами знаємо, що це абсолютна неправда; але замість дивуватися “як хтось може в це вірити!” варто думати, як цьому протидіяти». Хто може бути агентом цієї розмови? Чи достатньо тут символів президента-єврея і міністра оборони – кримського татарина (хоча це, безперечно, потужні маркери)? Хто в нашій історії вже має голос, а хто лишається «внутрішнім нечутним»?
Фрідеріке підкреслює, що російська пропаганда руйнує сформовані за довгий час мережі наших потенційних культурних агентів в Африці. «Працюючи в Лагосі, я говорила з десятками студентів з Нігерії, які вчилися в Україні і згадували цей час як прекрасний. Але з початком повномасштабного вторгнення став роздмухуватися міф про те, що африканців дискримінували під час виїзду з країни: “Коли мова про те, щоб допомогти білим покинути країну — це одне, але коли йдеться про кольорових людей, ми знову другого сорту!” Звісно, евакуація — це задача держав, з яких ці люди походять, але міф, попри все, існує». Це ж засвідчує і кураторка Катя Тейлор, котра працювала над проєктом українського мурала в Найробі в партнерстві з Українським інститутом: «Україна вже мала не найкращу репутацію в Кенії — історія з виїздом студентів набула розголосу». І от, міф про нацизм, який учора спирався хіба на «опудало Бандери», бере й набуває іншої матеріальності.
Утім багато колег називають студентів з африканських країн серед перших активів у побудові мереж, адже вони добре знають наш контекст.
До 24 лютого, а ще яскравіше до ковіду, мій район, Задержпром’я, був виповнений студентами і студентками з найрізноманітніших країн: Туреччини, Пакистану, Індії, Марокко, Нігерії, Гани, Конго… Ми ходили вечеряти в турецький ресторан і купували шаурму о другій ночі в ліванців. Справжньої поліфонії так і не сталося, спільноти існували досить відчужено, що особливо помічалося в студентській їдальні Університету Каразіна: за цим столиком — дівчата з України, за тим — з Індії, і ніколи (на моїх очах) спільно. Але й виразних конфліктів теж не було. А коли місто цілковито збіліло, стало нестерпно. Десь від початку літа я бачу поодинокі повернення, обережно тішуся й думаю: а може, ось він, наш шанс? Зараз, коли ландшафт міняється. Зараз, коли це місто остаточно стає Містом за вибором, а не «ґрунтом і кров'ю», кожна і кожен, хто вибирає повернутися в нього, хіба не дають особливу можливість для якоїсь нової спільності?
Учитися інших способів бути і говорити
Розмову на панелі «Спочатку було запитання: як нам вибудовувати матриці солідарності в регіонах взаємного незнання?» я починаю з питання на позір очевидного: а для чого, власне, нам солідарність і взаємне пізнання поза трансатлантичним контекстом? Хочеться вірити, що це щось більше, ніж просто «одна країна — одна кнопка на голосуванні в ООН».
Алім Алієв, заступник гендиректора Українського інституту, говорить: «Та різноманітність, яка буде після війни в нашій країні, ті міграційні процеси, які нас торкнуться, будуть достатньо різними, і нам треба почати працювати над тим, щоб приймати інакшість. [...] Це все про сприйняття не чужого, а інакшого, і це дві різні парадигми». Дозволю собі обережно припустити, що за цією тезою не лише інституційний досвід спікера, а й бекграунд власного походження, та особлива кримськотатарська чутливість, яка сьогодні може так багато дати Україні в її вмінні приймати інакшість не просто як відсторонену цінність, а як частину спільної історії. Зрештою, буття кримських татар підважує багато міфів — наприклад, нібито чіткого поділу на Орієнт і Оксидент.
Колись мене дуже налякала фраза філософа Вахтанґа Кебуладзе: «все, що нас девестернізує — нас убиває». Відданість багатьох європоцентричній, чи то пак навіть північноатлантичній оптиці як найправильнішій, відмова придивитися до інших, позазахідноєвропейських способів буття видається і нечесною, і неефективною.
Натомість мені резонують слова Каті Ботанової про те, що роки роботи в африканському й південноамериканському контекстах, спостереження за тим, «як думають, як осмислюють себе áктори цих країн, стає помічним у тому, як я говорю й думаю про процеси, які відбуваються в Україні». Катя розповідає, що коли в одній ітерації Culturescape працювала над проєктом про Амазонку, багато говорила з художниками й художницями з Бразилії, Колумбії — представниками корінних народів або пов'язаних з ними: «І я усвідомила, наскільки важлива для них земля. Тоді ж багато з колег в Україні говорили щось на кшталт “земля, космології, космовізії — це все дуже цікаво, але нас це не стосується”. Потім повномасштабне вторгнення. Про що нині значна частина нашого мистецького дискурсу? Про те, що земля важлива. Згадайте “Серце землі” в Мистецькому Арсеналі. Про важливість землі як закорінення, землі як батьківщини, того, звідки росте твоя історія, того, що не можна забрати. Але і як ґрунту теж: у ньому росте те, що ми споживаємо і що зв'язує нас з іншими країнами. І ми багато можемо навчитися, як говорити про свій зв'язок із землею (в різних значеннях цього слова), — через це проговорене живе знання від корінних народів у різних частинах світу».
Зрештою, земля — це те, що першим відбирає в нас окупант чи колонізатор, перш ніж відібрати все інше. І це місток до солідарності в розмовах зі спільнотами, які мають досвід втрати своєї землі або права жити на ній за власними законами.
Колоніальні досвіди: як говорити історіями
Розмова про колоніальні досвіди — одне з найтонших питань дискусії. «Кожен, хто знає європейську історію, знає, що Україна була колонізована Росією, — говорить Фрідеріке Мьошель. — Але коли ми використовуємо термін “колонізація” в контексті так званого “Глобального Півдня”, це дуже чутливе питання: для багатьох людей тут воно пов’язане з жорстокою експлуатацією Африки та Південної Америки, расизмом у формі рабства та апартеїду. Тож коли Україна приходить і каже: “Послухайте, ми теж були колонізовані” — це, звичайно, факт, але в африканському та південноамериканському контексті українцям не вистачає ознаки іншого кольору шкіри».
Катя Тейлор, зі свого досвіду в Кенії, говорить, що війна «білих з білими» для багатьох кенійців автоматично сприймається як війна громадянська. І, маючи в колективній пам'яті досвід двох світових війн, де африканські солдати мусили вмирати в грі білих людей, вони не хочуть мати нічого спільного з «війнами білих».
Наталка Гуменюк пропонує взагалі пригальмувати з використанням термінів на кшталт «деколонізація» у розмовах з людьми з країн (от вона, спокуса коротко написати «Глобального Півдня») Африк, Азій та Південної Америки. Говорить, що в десятках дискусій з блискучими інтелектуалами конструктивна розмова переставала бути такою, щойно українці говорили, що наш досвід теж пост- і деколоніальний.
«Мені здається, що розмова великими наративами на цьому етапі не спрацює, хіба що в академічних колах, окремих культурних інституціях. Краще спершу говорити історіями, не узагальнювати. Інколи важливо розказати про свій досвід, а люди здогадаються: о, цей досвід подібний до мого! Для ширшого загалу має минути час, і найцікавіше буде, коли наші колеги та партнери самі використають це слово першими, а ми далі продовжимо цю дискусію».
Катя Ботанова пропонує трохи інакший підхід: «З мого досвіду розмов з колегами і з африканських країн, і з Центрально-Східної Європи, і Центральної Азії, цінними є спроби прояснити між різними співрозмовниками, що ми маємо на увазі під політичними процесами зміни власної колоніальності; якими різними, але подібними у своїх діях були імперії; що якщо деколонізація – це політичний процес, то деколоніальність є процесом зміни мислення, того, як міняється наше знання, як ми уявляємо самі себе і світ навколо».
Народження емпатії з трагедії
Дедалі більше мені здається, що розмова з будь-якою іншою людиною — це обережне просування мінним полем набутих досвідів і ризиків неуважності.
Катя Ботанова на початку своєї промови пропонує «секунду великої скорботи щодо землетрусу, який стався сьогодні [в ніч на 9 вересня. — Ред.] в Марокко: за ніч загинуло понад 600 людей, порушений центр Марракеша, пам’ятка ЮНЕСКО».
Це ніби корисний ляпас: як часто ми обурюємось, коли іноземний співрозмовник «сміє не знати» про чергову трагедію, яка відбулася на наших теренах. Та того ранку, щиро кажучи, я не дала собі часу познайомитися з болем інших. І якщо зовсім чесно, згадуючи, в яких африканських країнах зараз іде війна, завжди пробуксовую: Ємен, громадянська війна в Ефіопії, небезпека загострення в Конго…
З плином часу в певний туман відходять і ближчі реалії. Якоїсь миті я з жахом зауважила, що моє око проминає новини про обстріли Костянтинівки. Типу, «це ж Констаха, там завжди стріляють». Зізнайтеся, з вами це теж бувало, в різний час, стосовно Авдіївки, Покровська, Мар’їнки… Зрештою — Харкова.
Втрата чутливості за накопиченням власного болю — звичайна річ. «Українські стосунки з історією настільки інтенсивні й насичені, що дуже мало часу й енергії лишається на інші складні історії, — говорить Катерина Ботанова. — Але якщо ми шукаємо нових партнерів і нові солідарності, то очевидно, більше не можемо собі дозволити не цікавитися, не питати, що і чому відбувається». Особливо враховуючи, що вчили ми історію переважно імперій, а не країн, та й то переважно тих, які мали стосунок до наших теренів.
Уже коли цей текст готувався до друку, почалася нова війна в Ізраїлі. Дуже важить те, що багато хто з нас сприймає її як частину власного болю, спільної трагедії.
“Я ж не хотіла не знати”
Катя розповідає, як колись у Берліні говорила колезі з Гани про свою першу зустріч із залишками Берлінської стіни: «…на рівні тілесному я мала відчуття того, як історія проходить от просто тут, де змінилося життя покоління». Колега ж беземоційно сказав: «Знаєш, а я донедавна й не знав про її існування». На її подив поцікавився: «А що ти, Катю, знаєш про демографічну кризу в Західній Африці, про отруєні колодязі та зруйновані залізниці, які залишалися нам по відходу колонізаторів?» Мені подобається Катіне уточнення: «Це взаємне незнання, яке не будується на невігластві, я ж не хотіла не знати».
Наталка Гуменюк спостерігає за тим, як спільне знання й інтерес розвиваються з роками. Згадує, як років з 10 тому за відсутності знань і чутливості багато українських редакторів були схильні до різких поляризацій («демократи і радикали»), до накладання дійсності з одних країн на інші (Сирія, Єгипет, яка різниця, усе — Близький Схід): «Але ми як суспільство тоді інакше не могли, для цього потрібна певна чуттєвість. Трагедія і біль породжує емпатію. Якщо ти зрозумів, що значить бути без дому, бути в підвалі, втрачати країну, їхати, ти стаєш більш чутливим до інших».
Сьогодні ж іноземні журналісти, яким Наталка з колегами допомагають увійти в український контекст, знаходять для себе різні точки співзвучності. Журналістові з Уругваю, де просто зараз тривають процеси над хунтою, яка перебула при владі в 1980 роках, важливо, як у нас відбувається правосуддя. Для журналіста з Нікарагуа особливо важила розмова про подібність досвіду тортур у його країні з досвідом жінки, яка вийшла з підвалу на Херсонщині.
Чи існують «універсальні цінності»?
І тут я ще раз вернуся до питання про те, а для чого нам узагалі ці діалоги. Катерина Ботанова відповідає на нього так: «Україна сьогодні є в осерді нової безпекової архітектури світу. Те, що відбувається через війну, і те, що Україна робить сьогодні, змінює світ назавжди. Ми це можемо робити самі, а можемо спертися на партнерів і певні мережі солідарності, але для цього мусимо поставити собі питання: а навіщо ми це робимо? яким має бути цей інший світ? Справедливіший, демократичніший, побудований на агентності, більшій рівності… На яких цінностях загалом має він будуватися? Чи на європейських? І коли ми говоримо “європейські цінності”, що саме маємо на увазі? Якщо говоримо про демократію, справедливість і свободи — чи це загальнолюдські цінності? А те, чим є Європа сьогодні, якою мірою результат великої імперської історії Європи? І от якщо почнемо про це думати, то з цих різних множинних відповідей зможемо побачити власну роль».
Думка про те, що концепція універсальних цінностей хибна, є незручною й тривожною, та все ж ми починаємо потроху говорити про це. Починаючи з того, як підважено тезу, що ключовою європейською цінністю є свобода.
Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, який цього року мав два великих африканських турне та успішні переговори в Саудівській Аравії, про культуру останньої говорить так: «Вони, на відміну від нас, не вважають західні цінності чимось таким, за що треба боротися. Вони не вважають, що наша бінарна ментальність (добро – зло, зрада – перемога) не переговорна».
Зі своїх, хай навіть туристичних, досвідів припущу, що й суспільна цінність життя не є аж такою універсальною. Скажімо, на Балі колись нас із партнеркою радісно запрошували до двору святково одягнені люди: «Заходьте! В нас нині велике свято: наша бабуся померла!» Чи ж є тоді щось, що взагалі може звучати більш-менш однаково?
Неймовірно важливе впіймала тут Наталка Гуменюк: «Серед цінностей, про які Україна точно має право говорити гучно, — гідність. І вона дуже важлива для багатьох в Африці, для багатьох країн, які пережили колоніальний досвід в Азії, для країн Південної Америки. Ми йдемо до 10-ліття Революції гідності. І мені здається, це дуже добрий привід комунікувати історії змін в Україні саме як історію гідності. Це щось дуже універсальне, не тільки європейське, що для нас стало дуже важливим».
«Про що часто забувають в оповідях про Україну на так званому Глобальному Півдні — це українська боротьба за незалежність, — говорить Фрідеріке Мьошель. — Я маю на увазі не лише політичну незалежність, а й культурну. Це надзвичайно актуально в країнах, які були колонізовані європейськими державами, тому що це абсолютно однаково: боротися за культурну ідентичність, за мову, за звичаї, за традиції. Для мене це суттєвий момент, який має бути пріоритетним у спілкуванні. Ви не “фашистська країна, яку Росія хоче подолати”. Ви маєте це повторювати».
І тут потроху підходимо до головного. Коли ми боремося за культурну ідентичність, за гідність, за свободу, зрештою — чи не боремося ми просто за право бути самими собою й писати власну історію, говорити власним голосом? Бути в осерді історії — лишаючи за іншими право так само бути в її центрі?
Катерина Ботанова в тексті для польського Dwutygodnik’a, який вийшов акурат перед Конгресом, пише: «Африка загалом і будь-які її країни зокрема ніколи не були частиною розв’язання світових проблем, а лише частиною самих проблем». Чи це не дає нам ще одну спільність до розмови? Хіба не так розглядали й Україну: «криваві землі», «полігон імперій», перетворення людей на цифри? Стати голосом й історією замість буття проблемою/чужою задачею/перешкодою/об’єктом до панування — чи не є цим самим поверненням гідності? І коли ми, що довго були зам’юченими, стереотипізованими й екзотизованими (а в чомусь і досі є), починаємо ставати гравцями, агентними, то чи не дає нам це також підстави до солідарності й взаємного навчання, обміну досвідом?
Цитуючи нігерійського письменника Бена Окрі про те, що «відповідальність недооцінених, непочутих, мовчазних є сьогодні більшою, ніж будь-коли», Катя говорить: «мабуть, трохи складно для українців визнати себе малим народом. Ми завжди боролися проти того, щоб українську мову називали малою мовою — адже нею говорить понад 40 млн людей, — а от Бен Окрі може говорити про малі народи попри те, що населення Нігерії — понад 200 млн. Справа, очевидно, в тому, щоб дозволити собі усвідомити, що історія впродовж століть писалася кимось іншим і з погляду цієї великої історії ми малий народ, але так не має бути більше, і ця історія активно переписується, зокрема після Другої світової війни. Минуло дуже багато часу, і це лише показує нам, що великі історичні процеси дуже тривалі. Але в нас немає так багато часу на переписування, ми хочемо, щоб історія змінювалась уже сьогодні, світ змінювався вже сьогодні, інакше нас просто не буде».
***
«Ми стоїмо на порозі нової ери. Найбільша відповідальність нашого часу лежить не лише на великих державах сучасного світу, а й на безлічі малих народів, що їхні прадавні мрії на межі остаточного винищення. Відповідальність мовчазних, недооцінених, непочутих є більшою, ніж будь-коли, і вага цієї відповідальності ґрунтується на одному: ми, по суті, боремося за людяність світу. Ми боремося за визволення світу для кращого майбутнього. Ми боремося за світову рівновагу і справедливість» (Бен Окрі, нігерійський письменник).