Історична та колоніальна призми є особливо важливими для наступних міжнародно-правових питань:
1. Подолання браку знань про регіон і безпосередньо саму Україну в більшості іноземних юристів-міжнародників, які зараз працюють над забезпеченням відповідальності за міжнародні злочини, вчинені протягом російської агресії.
Ця проблема має два аспекти. По-перше, так звані “регіональні студії” (regional studies), себто центри досліджень конкретних країн або регіонів, зазвичай вивчають їх крізь політологічну, економічну, соціальну, культурну призми. Натомість з правом регіональні студії перетинаються вкрай рідко. Відповідно, юристи, а особливо фахівці з міжнародного права, зрідка мають глибокий регіональний фокус і розуміння конкретного географічного, історичного, культурного контексту. Іноземним юристам-міжнародникам часто бракує спеціалізованих знань і культурної сенситивності. Але саме такі фахівці переважають у рекрутингу та на керівних позиціях (порівняно з національними фахівцями з міжнародного права). Ці проблеми часто згадувались під час критики організації Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії та інших трибуналів або пропозицій мирних формул для України.
По-друге, деякі, навіть найавторитетніші, регіональні студії часто потерпають від російськоцентричного підходу у своїй роботі щодо Центральної та Східної Європи, зокрема України. А отже, вони самі потребують деколонізації власної оптики. В обох випадках, проактивне, проте зважене й аргументоване роз'яснення тривалої імперської політики Росії закладе правильне розуміння національного контексту та регіональної динаміки. Це уможливить виведення правильних кваліфікацій злочинів РФ і їх мотивів.
2. Комплексне висвітлення мотивів РФ для можливої кваліфікації злочину переслідування та/або геноциду українського народу.
Міжнародне право та судова практика передбачають високий поріг доказування елементів злочину проти людяності у формі переслідування за політичною ознакою або (особливо) геноцидального умислу. Ці елементи, як і окремі переслідувальницькі чи геноцидальні акти, важливо аналізувати комплексно – не лише у взаємозв'язку один з одним, а й в історичній, регіональній і геополітичній перспективах. Для цього важливе розуміння тяглості колоніальних і нині неоколоніальних прагнень Росії щодо України (про це ґрунтовно написав адвокат Вейн Джордаш у своїй статті “Геноцид в Україні”).
3. Забезпечення правильної кваліфікації посягань Росії на культурну спадщину України.
Повідомлення про наступ РФ на культурну спадщину України з'явилися від початку окупації Криму та збройного конфлікту в деяких районах Донецької та Луганської областей у 2014 році. Із 2017 року прокурорка Міжнародного кримінального суду (МКС) у своїх висновках до попереднього вивчення ситуації в Україні говорила про широкомасштабне привласнення державного та приватного майна, зокрема культурних цінностей, у зоні збройного конфлікту (пп. 102, 81–82, 272–273, 278–279).
Така кваліфікація є важливою, але неповною. По-перше, апропріація культурної спадщини України окупаційною владою створювала підґрунтя для подальших злочинів, як-то несанкціоновані археологічні розкопки або протиправне переміщення артефактів. По-друге, важливо аналізувати глибше та з'ясовувати, якими мотивами керувалася Росія в різних своїх злочинах проти культурної спадщини України (як до, так і після повномасштабного вторгнення). А саме: які конкретно твори мистецтва вивозились і чому; які саме архіви знищувались, а які були передані до РФ і чому; яка риторика супроводжувала знищення книг, бібліотек і шкіл і чому тощо. Комплексна міжнародно-правова відповідь на ці запитання неможлива без застосування колоніальної призми.
4. Підкреслення зв'язку злочинів проти культурних цінностей зі злочинами проти людей.
Як до, так і (особливо) після початку широкомасштабної агресії у результаті цілеспрямованих нападів або застосування неточної зброї невибіркового характеру війська РФ знищили або пошкодили численні християнські, єврейські, мусульманські святині. Ці злочини супроводжувалися нападами, викраданнями, катуваннями та вбивствами релігійних лідерів і вірян різних конфесій.
Ці злочини – атаки на культурну спадщину, наступ на свободи віросповідання та висловлення поглядів, напади на активістів – мають зв'язок, який потребує критичного історичного аналізу. Росія має тяжкий спадок переслідування активістів і представників “опозиційних” релігійних конфесій, особливо в радянський період. Тяглість мотивів і методів такої злочинної поведінки РФ і їхні прояви в нинішній агресії слід досліджувати крізь колоніальну призму.
5. Подолання безкарності за злочин агресії.
Всестороння міжнародна підтримка покарання Росії за злочин агресії можлива, якщо вдасться залучити до цього процесу країни, які наразі впевнено стоять на позиції утримання, – а саме держави Глобального півдня. Є версія, що лобіювання спецтрибуналу з питань агресії країнами Заходу (або так званої Глобальної півночі) відштовхує держави Глобального півдня від його підтримки принаймні з двох причин.
По-перше, значними лобістами трибуналу (або іншої форми притягнення лідерів РФ до відповідальності за злочин агресії) є колишні метрополії. По-друге, саме ці колишні метрополії, а нині розвинені держави Глобальної півночі, фактично унеможливили розгляд справ щодо агресії Міжнародним кримінальним судом. Саме Велика Британія, Франція та США, які також є членами Радбезу ООН, наполягли на ускладненій процедурі розгляду справ щодо агресії в МКС. З їхньої ініціативи Суд здійснює провадження щодо агресії лише у двох випадках: 1) якщо і держава-агресор, і держава-жертва агресії ратифікували Римський статут МКС і його додаткові положення щодо агресії (так звані Кампальські поправки) та 2) з ініціативи Ради Безпеки ООН. Саме тому у випадку злочину агресії (але не трьох інших міжнародних злочинів: воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду) МКС не може аналізувати відповідальність російських високопосадовців, адже Росія не приєдналася до Римського статуту та заблокує будь-яку спробу розглянути питання її агресивної війни проти України в Радбезі ООН.
У такій складній ситуації Україні треба систематично та ґрунтовно вибудовувати взаємодію з країнами Глобального півдня, аби отримати їхню підтримку. Для цього Україні слід детально роз'яснювати, як вона сама потерпала та потерпає від колоніальної політики Росії, навіть якщо така політика часом відрізняється від колоніальної взаємодії Глобальних півночі та півдня.
Крім того, Україна повинна наголошувати, що вона домагається справедливості та покарання злочину агресії не лише для себе, а прагне покласти край ширшому колу безкарності за міжнародні злочини, наприклад, за потенційні майбутні акти агресії, незалежно від їхньої географії. Зокрема, Україні слід очолити ініціативу з реформи Римського статуту МКС, аби надати йому рівні можливості для розгляду потенційних майбутніх справ про агресію. Саме цього вимагають країни Глобального півдня, і саме в цьому вони вбачають основний недолік ініціативи зі спецтрибуналом, створеним для одного випадку агресії. Щоправда, для адвокації такої реформи Римського статуту Україна спочатку сама повинна його ратифікувати – що вона і так зобов'язана зробити, зокрема за Угодою про асоціацію з ЄС (ст. 8).
Такий дворівневий підхід – покарання російсько-білоруської агресії з паралельною ширшою реформою світового правосуддя – підтримують, зокрема, Парламентська асамблея Ради Європи (п. 9) та Слідча комісія ООН щодо України (п. 104).
6. Вивчення досвіду впровадження політик перехідного правосуддя.
Саме країни Глобального півдня, які потерпали від колоніалізму повсюдно: у Південній Америці, Африці, Південно-Східній Азії, – мають унікальний досвід розробки та реалізації різних елементів перехідного правосуддя. Описуючи багаторічну та сучасну неоколоніальну політику Росії щодо себе, Центральної та Східної Європи та Центральної Азії, Україна повинна проводити паралелі між своїм непростим минулим і тим, що пережили країни Глобального півдня. А також проактивно вивчати їхні практики подолання корозійних наслідків такого минулого в рамках ініціатив перехідного правосуддя. Така відкритість до перейняття найкращих практик і делікатне роз'яснення власного травматичного колоніального досвіду сприятимуть синергії в осмисленні подібних історичних викликів. Вони стимулюватимуть ширшу суспільну рефлексію щодо цих викликів і розбудову сталих і стійких інституцій.
***
Ми з'ясували ключові питання забезпечення державної відповідальності РФ та її лідерів згідно з міжнародним правом, для яких важлива колоніальна призма. Тепер слід розглянути, як саме Україна може просувати аргументи про колоніалізм у взаємодії з державами Глобального півдня, для яких ця тема є особливо чутливою:
1. Україна могла б використовувати і традиційну дипломатію, і культурну та експертну – щоб поставити у країнах з колоніальним минулим питання про те, як їм вдається долати негативні наслідки колоніалізму. Бажання пізнати і перейняти досвід інших країн є набагато кращим способом «входу в тему», ніж безапеляційне твердження про власну приналежність до країн з колоніальним минулим. Запит на висвітлення досвіду, зокрема в царині перехідного правосуддя, створюватиме зв’язки на багатьох рівнях. А це згодом можна буде конвертувати в економічну, культурну та політичну підтримку.
2. Російська Федерація, як і більшість держав з імперіалістичним мисленням минулого, вдається до культурної апропріації продуктів інших культур і стимулює підміну ідентифікації митців. Це відбувається не без співучасті з боку інших держав, як на умовному Заході, так і на Сході. Наприклад, твори радянських письменників і художників сприймаються там як виключно російські. На цьому фронті варто підкреслювати приналежність культурних продуктів до української культури тоді, коли це виглядає обґрунтованим. Водночас це потрібно робити в рамках деколонізації наративів про культуру та її представників.
3. Слід загострювати увагу на словнику, яким послуговується російська політична еліта для пояснення агресії проти України. Так, називання збройного конфлікту “спеціальною операцією” або розмови про “звільнення територій” є маркерами імперського ставлення до України як до колонії – адже воювати можна лише з рівним, але не з підлеглим суб’єктом. Стосовно підлеглого ж можливі лише “операція з підтримання порядку”, “примушення до миру” чи іншого роду “спеціальні операції”.
4. На міжнародних майданчиках і у двосторонній комунікації Україні слід акцентувати, що розуміння колоніалізму в усіх його маніфестаціях з Бандузької декларації з’явилося в результаті обговорення імперіалістичної політики СРСР у Східній Європі та переселень мусульманського населення всередині СРСР. Такі нагадування могли б використовувати термін «антиімперіалістична імперія». Він застосовувався до СРСР і є цілком актуальним для сучасної Росії, яка не просто має імперське минуле, а й сьогодні залишається імперією.