Немає жодних підстав припускати, що освіта однаково цінується всіма людьми чи групами. Відмінності існують не лише між учнями з різних груп у кількості часу, який вони витрачають на навчання, але й між групами у тому, як їхні успішніші учасники сприймаються іншими членами тих самих груп, тобто своїми однокласниками.
Опитування у 80 американських громадах понад 90 000 чорних, білих і латиноамериканських старшокласників та учнів середньої школи зі 175 шкіл показало, що у тих чорних учнів, чий середній бал досягав 3,5 або вище, було менше друзів своєї раси, ніж у чорних із нижчими середніми балами.
Така негативна реакція чорних однокласників на тих, хто краще встигав у школі, характеризувалася неприйняттям однолітків, котрих таврували як тих, що «поводяться як білі», — тобто їхня поведінка прирівнювалася до невірності своїй расі.
Емпіричне дослідження, опубліковане Національним бюро економічних досліджень, показало: якщо чорні учні мають вищий відсоток чорних однокласників, то це дуже негативно впливає на освітні досягнення, особливо тих чорних учнів, які мають високі здібності.
Інше дослідження, присвячене групуванню за здібностями загалом, показало, що навчання серед інших учнів з аналогічними рівнями здібностей покращило академічну успішність учнів з високими здібностями — і насамперед учнів-представників меншин із високими здібностями.
Такі моделі аж ніяк не обмежуються чорними або навіть Сполученими Штатами. Латиноамериканські студенти із середнім балом 4,0 зазвичай мають на трьох друзів своєї національності менше, ніж білі студенти із середнім балом 4,0497. Аналогічну негативну реакцію на освітні досягнення серед своїх однолітків виявили серед маорі в Новій Зеландії, буракумінів у Японії та білого нижчого класу у Великій Британії.
Очевидно, що не всі групи однаково цінують освіту чи поведінку, що приводить до більшого успіху в навчанні. Якщо протягом тієї фази життя, коли реакції однолітків мають особливо велике значення, учні перебувають в атмосфері дуже відмінних соціальних реакцій їхніх однолітків, то годі припустити, що навіть учні з однаковими можливостями чи здібностями матимуть однакові освітні результати.
Негативні реакції всередині груп, що відстають в освітньому плані, на тих членів групи, які вирішують брати участь у гонитві за освітніми досягненнями, виходять далеко за межі соціального остракізму.
Ось як описав ситуацію серед білого нижчого класу Англії доктор Теодор Делрімпл:
Вони говорили: якщо ти не станеш на правильний шлях і не приєднаєшся до нас, ми тебе поб’ємо. Це була не пустопорожня погроза: у своїй лікарняній практиці я часто зустрічаю людей від двадцяти до тридцяти років, які залишили навчання саме під таким тиском, та згодом зрозуміли, що втратили можливість, яка, якби вони її використали, змінила б на краще весь хід їхнього життя. А ті, хто відвідує кілька шкіл у місті, які підтримують дуже високі академічні стандарти, ризикують бути побитими, якщо наважаться зайти туди, де мешкають бідні білі тугодуми. За останній рік після такого побиття я надав допомогу двом хлопчикам у відділенні невідкладної допомоги та двом іншим, які постраждали від передозування через страх, що їх поб’ють сусіди.
Не лише хлопці потерпали від цього:
Багато моїх розумних пацієнток із нетрів розповідають, як у школі вони проявляли бажання вчитися, але з боку своїх однолітків терпіли глузування, неприйняття, а в деяких випадках — і відверте насильство. Одна розумна дівчинка п’ятнадцяти років, яка вирішила покінчити із життям через передозування, сказала, що постійно зносила глузування і жорстоке поводження однолітків.
Тимчасом як школярі з нижчого соціально-економічного класу, які прагнуть освітніх досягнень, сприймаються в Англії як винні в «класовій зраді», жителів чорних районів, які прагнуть здобути освіту в Америці, деякі однокласники також часто вважають расовими зрадниками, що «поводяться як білі», й вони часто зазнають остракізму, словесних образ та/або фізичного насильства.
Окрім таких конкретних нападів на окремих осіб, загальна безладна атмосфера в деяких школах Англії описується як ходіння «по лезу ножа анархії». Це та сама модель, яку можна побачити з іншого боку Атлантики в аналогічних американських кварталах.
І у Великій Британії, і в США одна шоста дітей країни класифікується як функціонально неграмотна. Це є болісним марнуванням розумового потенціалу, і бідні найменше можуть його собі дозволити.
На цьому тлі далекою від реальності видається така політика, як «жодної дитини не залишиться позаду» часів адміністрації президента Джорджа Буша. Коли жменька деструктивних чи агресивних учнів може завадити всьому класу здобути гідну освіту, таких учнів потрібно відділити — «залишити позаду», — щоб іншим не було відмовлено в освіті, яка може бути їхнім єдиним шансом на краще життя.
За наступної адміністрації президента Барака Обами федеральні агенції пішли ще далі в тому ж напрямку, чинячи тиск і погрожуючи школам, де статистика показувала, що дисциплінарні заходи щодо учнів-хлопців з-поміж меншин були статистично непропорційними до рівня дисциплінарних заходів щодо інших учнів.
Необхідність відокремлювати деструктивних чи агресивних дітей від тих, які намагаються навчатися, не залежить від того, чи для зміни поведінки деструктивних та/або агресивних дітей нині доступне якесь «рішення», чи воно лише з’явилося на горизонті.
Томас Совелл — старший науковий співробітник Гуверівського інституту Стенфордського університету. Він є автором десятків книг, лауреат багатьох інших нагород, у тому числі Національної гуманітарної медалі, врученої Президентом Сполучених Штатів у 2003 році.