Кожного жовтня стартує новий нобелівський цикл, а вже в листопаді приходять перші номінування від професорів літератури, членів Шведської академії, інституцій, письменницьких організацій і, звісно, попередніх нобеліатів. Процес триває аж до січня, а далі справа за комітетом. Останні роки його очолює Андерс Олссон, який ще на початку своєї «нічної варти» пообіцяв, що журі приділятиме більше уваги жінкам та авторам не з Європи.
Для когось це прозвучить як чергова гетоїзація: ось тут у нас Західний світ, тут територія жіночого письма, тут кроскультурні письменники родом з Африки, а тут бурячки посаджу. Та насправді довгий час фокус Нобелівки був аж такий проєвропейський, що проговорити очевидне важливо. У 2008-му Горас Енгдал, тодішній секретар комітету, зазначив: «Європа досі лишається центром літературного світу», а «Штати надто ізольовані, надто острівні і насправді не беруть участі у великому літературному діалозі». У 2009 році Енгдала поміняли на історика Петера Енґлунда – і той дуже спішно кинувся спростовувати слова колеги: у більшості місць, мовляв, «автори, що справді бажають, можуть дістати Нобелівку, і звісно, у Штатах… також».
Однак цього року у фокусі знову Європа.
За нобелівським циклом, у лютому-березні триває читання текстів і складання довгого списку (близько 200 імен). Це час зустрічей і палких дискусій (звісно, то радше евфемізм), наслідком яких є формування квітневого шортліста із плюс-мінус 20 імен. Ми не знаємо нічого конкретного про шортліст — його не оприлюднюють, — але в інтерв’ю члени журі обмовлялися, що деякі письменники, хоч і не випадають із коротких списків десятиліттями, своєї Нобелівки так і не отримують.
До наступного кола відбору проходить велика п’ятірка, і процес інтенсивного читання триває. Усе для того, аби в перший чи другий четвер жовтня постійний секретар нобелівської академії оголосив перед пулом журналістів ім’я лауреата. Спочатку традиційно шведською, а потім англійською. Цього разу вже під час оголошення шведською було зрозуміло, що нагороду забирає норвежець Йон Фоссе за прозу та драматургію. Хто він такий і як вписується в сучасну нобелівську традицію?
Перше, що варто знати про Йона Фоссе: він драматург, що почав писати п’єси досить пізно, коли вже був визнаним поетом і прозаїком. Друге: він збіса добрий драматург. Настільки добрий, що Le Monde назвав його Беккетом ХХІ століття, а в The Independent вийшла стаття із дражливим заголовком «Йон Фоссе: весь світ любить його драми. Чому ж ми ні?». Головний секрет Фоссе як драматурга в тому, що він працює на сцені не так зі словами, як з паузами і мовчанням, диханням. Описуючи побутові ситуації, а не екстремальні сюжетні повороти, він чимало уваги приділяє перерві між подіями, нічогонеробленню, спогляданню, осмисленню того, що вже відбулося. Відома історія про те, як Фоссе вперше приїхав у США на прем'єру п’єси «Ніч співає своє пісні» і здивувався, що в американців немає часу, щоб нічого не робити. Є в цьому щось дуже скандинавське, погодьтеся.
Проте шлях Фоссе-драматурга був не дуже довгим: стартував він на початку 1990-х. Із подивом виявив, що писати драми «нескладно». У найкращі роки встигав закінчити два тексти за літо, а решту року презентувати постановки по всьому світу. Та вже 2007-го ухвалив рішення завершити кар’єру драматурга, і у 2009-му вийшла остання його п’єса під назвою «Ці очі». Фоссе зізнавався, що величезний успіх п’єс на сцені здивував: «А якщо я триматимуся за успіх, то втрачу себе. Тож мені треба від нього відмежуватися». Що це — авторське кокетування, за яким криється втома від жанру? Чи романтична позиція письменника, який не хоче перетворити творчість на комерцію? Вирішувати читачам.
Фоссе не лише драматург, а й дуже добрий прозаїк. Він з тих авторів, у чиїх текстах мало що відбувається: повільна тягуча проза, побутові конфлікти, жодної кривавої драми і різких поворотів. Якщо герой помирає, то сторінок п’ятсот, і нема як вбити його швидше. Повільність Пруста, поєднана з лексичною скупістю Кафки — це або дратуватиме, або викликатиме захват. Та чимало читачів поставить на обкладинці наліпку «нудно» і відправить кудись на полицю ближче до Кнаусгора. А от французи так полюбили цю стриману простоту, що 2003 року зробили Фоссе шевальє (Фоссе отримав звання кавалера ордена «За заслуги перед Францією». — Ред.).
Головним об’єднавчим фактором творчості цьогорічного нобеліата є, як зазначає перекладачка Маріанна Моленаар, повторення: «Його мова музична, вона діє сугестивно», — і особливо це помітно на рівні романів. Маріанна радить не намагатися визначити межі речення, не занурюватися в синтаксичні конструкції, а дозволити мелодії тексту підхопити себе. Можливо, це справді найкраща порада, як читати Фоссеву прозу.
Опус маґнум Фоссе – згадана комітетом «Септологія» у трьох томах: «Інше ім’я», «Я — інший» і «Нове ім’я». У творі йдеться про відлюдькуватого художника Асле, що живе в селищі на березі моря і на порозі смерті згадує минуле. Його біографія виразно перегукується з життям самого Фоссе, який теж свого часу мав проблеми з випивкою та налагодженням контактів. А в місті мешкає інший персонаж-художник, теж Асле, такий собі допельґанґер оповідача, або ж просто роздвоєння його свідомості чи галюцинація. Асле-оповідач часто навідується до Асле-з-міста, а коли той помирає від алкоголізму, навіть забирає його пса з підхожим ім’ям Брагі. Події розвиваються впродовж кількох днів: весь світ очікує Різдва, народження Бога, тоді як Асле чекає на смерть. Маємо віддзеркалення: земні події відбивають небесний чин, перевертаючи зображення. Наприкінці Асле таки дочекається: разом з другом-рибалкою Ослейком (в оригіналі Åsleik) вирушить човном на інший берег святкувати Різдво. Прозора метафора, яку не треба й тлумачити.
Позбавлена крапок проза Фоссе із численними повторами поступово затягує, гіпнозує читача. Маємо твір-ритуал: кожна частина «Септології» починається з роздумів наверненого християнина Асле, який хвилюється про те, щоб завершити “хрест святого Андрія” — картину з іксом, утвореним фіолетовою та коричневою лініями. А закінчується посеред молитви — це перервна літургія. Асле ніяк не помре, бо обряд не проведено, фразу недоговорено. Фоссе настільки вірить у силу слова, що повертає його до первісного, ритуального значення: поки не сказано — не відбулося. Фіолетово-коричневий ікс на полотні — це і невідоме у Богові, і алеф, тобто шлях до початку, основи (ледь не всі імена в романі починаються з а/å), а малювання — фізичне втілення пошуку Бога. Можливо, в основі цього лежить ідея богонатхненності автора, адже сам Фоссе, навернений католик, визнавав, що не завжди розуміє, звідки постають його тексти — ймовірно, він радше медіатор позаземного, ніж креатор.
Мало не всі критики справедливо фокусується на медитативності Фоссевих романів і п'єс, рефлексії, до якої запрошує автор. Довгі репетативні тексти без чіткої структури, часто фрагментовані, нагадують прозу ще одного сучасного норвежця, автора нескінченного автофікшну «Моя боротьба» Карла Уве Кнаусгора. Цікаво, що Кнаусгор був учнем Фоссе. А от серед літературних батьків Йона оглядач NY Times називає Мерилін Робінсон, Пола Гардінґа, Т. С. Еліота, Семюела Беккета. Утім я додала б тут ще один претекст, не дуже відомий сучасним критикам. Ідеться про коротку повість «Агапе агов» постмодерніста Вільяма Ґеддіса — передсмертний монолог героя, чи то Короля Ліра, чи то просто митця при смерті, що поєднується з історією механічного піаніно. Такий самий сповнений галюцинацій і позбавлений крапок потік, що несе тебе до відомого фіналу.
Показово, що в «Септології» роль крапок виконує фраза «I think», «я думаю», що пом’якшує тон сказаного, підкреслює суб’єктивність позиції оповідача. Непевні, плутані думки якнайкраще відбивають стан речей, а «I think» акцентує на оптиці, тому, хто говорить.
Ще одна цікава особливість Фоссевої творчості — фікційна топологія, яку він розбудовує із тексту в текст: селище Dylja (буквально — ховатися, маскуватися), місто Bjørgvin (у назві легко вгадується Берґен). Фоссе підкреслює, що світ його текстів цілком вигаданий — на відміну від того ж Кнаусгора або Ані Ерно, він ненавидить будь-який натяк на натуралізм і не змальовує пережитого якомога ближче до реальності. Простір у Фоссе стає тим, що «відокремлює людей одне від одного і безмежних можливостей того, що може статися у широкому, відкритому просторі», — пише американська театральна режисерка Сара Кемерон Сунде. Для Йона важливі не так об’єкти, як порожнеча між ними. Автор зізнається: «Те, про що я пишу, — це стосунки між людьми, проміжки між ними [...] те, що я пишу, — це порожні місця». І додає, що часто змальовує те, що не належить цьому місцю, випадає з нього.
Фоссе описує свій стиль як «повільну прозу», що балансує на межі потоку свідомості й особистого щоденника. Та на відміну від традиційного модерністського потоку, речення Фоссе легко читаються, вони прості для сприйняття, принаймні новонорвезькою — якщо вірити авторові. Утім критики зазначають, що це позірна простота. Перекладач і викладач Единбурзького університету Гай П’юзі помічає, що автор пише скупим стилем, однак численні повторення простих висловів надають книжкам глибини «і змушують замислитися про те, що лежить між рядків».
А от із чим точно можна погодитися — то це із цілісністю доробку. За словами Фоссе, його твори логічно поєднуються: «У моєму випадку ви можете уявити, що деякі п’єси є різними діями однієї: наприклад, “Ім’я” може бути першою дією, “Нічні пісні” — другою; “Зима” — перша дія, “Хтось збирається прийти” — друга». Персонажі часто повторюються і мігрують з драми в роман і назад. Зокрема, головного героя «Септології», Асле-що-помирає, звуть так само, як другорядного персонажа драми «Літній день» — чоловіка головної героїні, що їде кататися на човні морем, однак так і не повертається. Що це, коли не великий образ переходу з одного світу в інший, коли велика вода стає логічним кордоном між цими світами?
Карл Уве Кнаусгор любить розповідати про свого вчителя Фоссе одну історію. Якось він показав то́му свого вірша. Фоссе уважно поглянув і зазначив, що один прикметник непоганий, але решта — то зовсім не поезія. Кнаусгор визнав, що вчитель мав рацію. Деміен Сірлз, перекладач роману «Аліс у вогні», погоджується: «Фоссе — чиста поезія, Кнаусгор — чиста проза». Крім того, що це дуже непоганий жарт (норвезькою fosse означає «водоспад», а knausgård — «ферма на схилі гори»), така думка ще й чимало пояснює у творчості Йона. Не варто сприймати його романи як чисту прозу, адже повторення, кружляння думки, звукописи в них поетичного штибу. Сам Фоссе зізнається, що головне його натхнення — це музика. І намагання тлумачити лише сенс його творів, оминаючи ритміку — це те саме, що судити про пісню за текстом, ігноруючи мелодію.
Але найбільше у Фоссе мене заворожує ось що: у часи пост- — повторіть стільки, скільки вважаєте за потрібне — модернізму і добу технічного відтворення він не боїться простоти. Моря, вітру, каміння, любові.