«Зелений кордон» вийшов у польський прокат за декілька тижнів до парламентських виборів. Згідно з опитуваннями, на той момент переможні позиції мала правляча партія «Право і справедливість». Окрім іншого, вона обіцяє запобігти хвилі нелегальної міграції. На день виборів — 15 жовтня — уряд також призначив референдум щодо міграційної політики. Тож вихід стрічки був геть недоречним для влади і гострі реакції не змусили себе чекати.
Станіслав Жарін, уповноважений з питань безпеки інформаційного простору Республіки Польща, публічно звинуватив режисерку в інсинуаціях, спрямованих проти Польщі та уряду, а міністр юстиції Збігнев Зьобро, прирівняв фільм до нацистської пропаганди, де поляки зображені як бандити й убивці, саму ж Голланд він назвав сатаністкою. Команда картини мусила вимкнути коментарі на сторінках у соціальних мережах через наплив ультраправих і ботів. А найпопулярніша місцева кіноплатформа Filmweb, де “Зелений кордон” закидали низькими оцінками і негативними відгуками, заблокувала всю інтеракцію користувачів. Натомість Європейська кіноакадемія підтримала Агнешку Голланд; Українська кіноакадемія так само. Сама режисерка в розгорнутому інтервʼю для Screen Daily розповіла, що не чекала такої великої хвилі хейту.
Це, звісно, не перший випадок, коли фільм, що отримує високі відзнаки на світових кінофестивалях, обурює публіку в країні походження. Наприклад, 2017 року другу за важливістю нагороду Венеції взяв “Фокстрот” Самуеля Маоза, в якому режисер іронізує над сутністю ізраїльської армії. Тоді міністерка культури держави заявила, що стрічка очорнює ізраїльську армію та є брехнею, замаскованою під мистецтво; і можемо лише уявити, як її сприймають зараз, у світлі останніх подій.
Утім новий фільм Голланд вийшов за межі жанру політичного кіно і не намагається іронізувати чи щось приховувати. Натомість режисерка створила темний в усіх сенсах трилер з тривалим хронометражем. "Зелений кордон" — це драма про міграційну кризу на прикладі випадку на польсько-білоруському кордоні в листопаді 2021-го.
Історія викладена з декількох поглядів: тих, хто страждає, тих, хто страчує, тих, хто допомагає, і, зрештою, тих, хто ще не визначився зі своєю позицією. Життя цих людей та їхні погляди неуникно перетинаються та створюють максимально об’ємну картину гуманітарної катастрофи. Гострота мовлення стрічки, що занурює глядача в середовище жорстокості, дорівнює гостроті самої кризи, яку режисерка використовує як синекдоху до глобальної проблеми біженців і їхніх прав.
Згадаймо, у 2021 році, коли через протести та санкції в Білорусі загострилися стосунки з ЄС, Олександр Лукашенко зробив провокаційну погрозу: у відповідь на санкції він «затопить ЄС наркотиками та мігрантами». А тоді влада та підконтрольні їй туристичні підприємства спільно з деякими авіакомпаніями, що працюють на Близькому Сході, взялися стимулювати тури до Білорусі з подальшою можливістю “безперешкодного” в'їзду на територію Євросоюзу. Реклама була спрямована на вихідців з Іраку, Афганістану і Сирії. Мігранти отримували інструкції про перетин кордону, та перейти його вдалося далеко не всім. І хто не зміг потрапити до Європи, не отримав жодної допомоги від Білорусі: їх залишили блукати лісами. Пізніше білоруську владу звинуватили в нападі на мігрантів, які не змогли подолати кордон, а Польща, Литва і Латвія назвали цю ситуацію кризою гібридної війни.
Голланд показує історію однієї родини, якій довелося виживати в лісі. Це велика сирійська сім'я з трьох дорослих і трьох дітей, що втікає від ІДІЛ зі свого зруйнованого міста Хараста до родичів у Швецію. Рідні чекають на них, проклали повний маршрут через Білорусь.
У літаку родина знайомиться з попутницею, теж біженкою, афганською вчителькою англійської мови. Коли літак приземляється, стюардеси дарують пасажирам троянди, а льотчик бажає приємного перебування в Білорусі. Однак що ближче до кордону, то далі надія на швидкий і безпечний шлях до Європи. Побої заміняють троянди, а про приємне перебування годі й думати. Польща також не чекає на наших героїв, і вони стають заручниками умов сірої зони однієї політичної гри, в якій помирають люди. Фільм не раз нагадає нам, що з 2015 року щонайменше 20 000 мігрантів загинули, намагаючись потрапити до нас.
Події розгортаються в кількакілометровій лісосмузі на межі Польщі і Білорусі, але яскравий зелений колір ми побачимо тільки в початкових титрах. Після цього барви згасають у радикальне чорне і біле, і ця прямолінійна бінарність не має рівносильного співвідношення добра і зла. Добро зʼявляється рідко на відміну від загроз, переважна частина стрічки занурює в емоційно-надривне візуальне відображення болю, який, здається, не закінчиться ніколи. Обеззброює прискіплива деталізованість, де є багато тіла, яке фізично переживає біль: зблизька зняті травмовані ступні, рани від укусів, діти в постійно мокрих штанях, зголодніла вагітна. Поки білоруські прикордонники діють на рівні наглядачів Аушвіца (хоч і без педантичного лоску, властивого фашистам), польські прикордонники знущально прозивають біженців “туристами” і силою завертають їх.
Чи то ми в Польщі, чи в Білорусі – зрозуміти складно, бо в темряві лісу всі прикордонники однакового кольору. У цьому пеклі біженцям підставляє плече тільки Granica – група хоч і не здатна надати правову допомогу, та годує теплим супом і робить вагітній польове УЗД. Працюючи над фільмом, Голланд ретельно досліджувала джерела, говорила зі свідками й учасниками подій, співпрацювала з активістами Granica. Власне їм режисерка і присвятила фестивальну нагороду.
Надмірна, хоч і виправдана емоційність фільму дуже втомлює; навіть мізерна частина страждань, яку глядачі метафорично проживають разом з біженцями на екрані, робить викликом завдання витримати цей фільм до кінця. Більш ніж дві години оголення лицемірності європейської моралі посилює епілог, у якому режисерка формулює фінальне висловлювання. Прикордонники разом з волонтерами (яких щойно сприймали як ворогів національної безпеки) роблять спільну справу. З теплом і обіймами вони зустрічають тисячі українських біженців. Камера фокусується не тільки на обличчях українок і українців, але й вихоплює собак, котів і папуг, які теж отримали місце в теплому автобусі, що привезе всіх у безпечні міста Польщі.
Використовуючи початок повномасштабного вторгнення, Голланд створює дієвий контрапункт. Він не залишає шансу уникнути порівнянь і чудово працює на широку аудиторію. Чим ці люди кращі за біженців з інших країн? Чому цей кордон тепліший? Прямої відповіді, звісно, ми не отримаємо.
"Утиски активістів на польсько-білоруському кордоні стають дедалі жорсткішими, а поведінка польських прикордонників – тих самих, які ніжно та співчутливо переносять українських дітей через кордон, – все жорстокішою. Ця різниця в поводженні з двома різними групами воєнних біженців оголює те, що ми намагаємося приховати: наш європейський расизм”, – зізнається Голланд.
Примітно, що режисерка не враховує глибоких історичних і політичних стосунків між державами. Польський режисер Мачек Хамела, автор документального фільму “Звідки куди”, що показав шлях українських біженців з-під обстрілів у Польщу, сказав: “Думаю, якби це лихо сталось у якійсь іншій країні, що межує з Польщею, моя реакція не була б такою. Україна і Польща мають дуже важке спільне минуле”. Утім Агнешку Голланд не цікавлять ці деталі, оскільки біженці для неї — це більш абстрактне поняття. За її шкалою, людяність може вимірюватись лише через ставлення до біженства як до глобального явища. І складно сперечатися з донькою офіцера звʼязку Варшавського повстання та внучкою жертв Голокосту.
“Я робила фільми про Другу світову, Голодомор, сталінізм і Голокост. Але в мене відчуття, що це не закінчилось. Ця небезпека тоталітаризму, націоналізму і насилля як зброї розв'язання проблем, що, здавалося, пішла з Європи, повертається", – підсумувала Голланд на пресконференції напередодні світової премʼєри “Зеленого кордону”.