В чому різниця викликів 2014 / 2020?
В 2014 році вакуум влади, що утворився внаслідок руйнації державних інститутів, намагалися заповнити (іноді – буквально, окупувавши приміщення Мінкульту) породжені Майданом активістські рухи, такі як Асамблея діячів культури, яка хоч і не стала суб’єктом прийняття рішень, але певний час виконувала функцію важливого дискусійного майданчика. Старі дискредитовані культурні еліти – синьо-біла управлінська та номенклатурно-спілчанська – маргіналізувалися, інтелектуальний центр генерації нових стратегій перемістився в незалежні експертні середовища, які довгий час існували паралельно (та в опозиції) до влади.
Посилені успішними культурними менеджерами-практиками, експертні групи «РПР-Культура» та «Культура 2025» згуртували акторів культури з новим «західним» етосом і стали мозковими центрами реформ в культурному секторі. Лідери цих об’єднань мали поколіннєвий зв’язок з новими політичними елітами, через які лобіювали законодавчі зміни. Окреме лобі та систему самоорганізації вибудувало кіносередовище, для якого більш-менш прозорий доступ до ресурсів відкрився ще в 2011 році.
2014 рік вивів на авансцену експертне середовище з уже готовою концепцією реформ. Перейнята зовнішніми викликами, нова влада доволі швидко визнала компетентне представництво експертних груп і невдовзі почала імплементовувати їх напрацювання в закони. Коли влада усталилась, а низовий активістський рух виснажився, нова парадигма державної підтримки культури уже утвердилась на законодавчому рівні.
Демонтаж системи вибіркового доступу до ресурсів спричинив зближення та взаємопроникнення державного та незалежного («третього») секторів культури, конкуренцію за державний ресурс, зміну менеджерських еліт в державних інституціях. З’явилась низка державних інституцій-донорів (УКФ, УІК, частково – УІ), і як наслідок – нова культурна інфраструктура.
Після президентських виборів 2019 року, здавалось, уже ніхто не ставив під сумнів доцільність та ефективність розбудованої в попередні роки системи. Однак централізація влади в руках представників однієї політичної сили, сформованої нашвидкоруч, принесла нові виклики.
Якщо в попередній період відбувалась поступова конвергенція двох раніше непримиримих культурних секторів – привілейованого державного та упослідженого незалежного, після виборів заявив про себе третій – зверхньо ігнорований двома попередніми: популярна розважальна культура. Її стрімкому підйому сприяло законодавче встановлення квот та впровадження т.зв. «чорних списків», що припинили доступ в Україну російського культурного продукту, викликавши попит на український.
Зміцнілий сектор розважальної культурної економіки отримав широке представництво у владі. До нього належать сам президент та його найближче оточення. В парламент за списками партії «Слуга народу» пройшло чимало його представників. Зокрема Олександр Санченко, один із топ-менеджерів найбільшого українського музичного фестивалю «Atlas Weekend» та президент ГО «Всеукраїнська асоціація музичних подій», що об’єднує акторів сфери музичних розваг. З цього ж середовища було призначено Міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського, який намагався збалансувати інтереси тепер уже трьох секторів культури (якщо не рахувати спорт та інформполітику).
Прихід до влади арт-менеджерів розважального сектору спричинив радикальну зміну риторики та економічних підходів. До користувачів бюджетних коштів стали висуватись додаткові вимоги – сумнозвісні KPI. Державна дотація стала розглядатись як інвестиція, яка має бути повернута в грошовому еквіваленті (аналогічні вимоги ще раніше висувалися до кіно).
Так всередині влади виникло власне експертне середовище, не тільки політично лояльне, але й світоглядно компліментарне владній верхівці. Водночас відбулась дискредитація реформаторського експертного середовища, активного в попередні 5 років, авторитет котрого нова влада пов’язала з лояльністю до майданної влади, а не з компетентністю, мірилом котрої тепер стала економічна успішність.
Недовіра до попередньо активного експертного та фахового середовищ спричинила низку ганебних призначень на керівні посади в культурних інституціях-донорах, здійснених з порушенням процедур і принципу справедливості (скандал з призначенням голови Держкіно).
На відміну від панівної в попередні 5 років ідеї про окремішність культурної сфери та специфічність культурної економіки, на якій була побудована нова екосистема культури, новітня «внутрішньовладна» експертиза базується на уявленні про універсальність економічних механізмів.
По суті, актуалізувався класичний конфлікт умовно «високої» та «низької» культур – культури як виробництва смислів та культури як виробництва розваг. Обидві претендують на формування нової ідентичності: одна – через плекання критичної свідомості та соціальної відповідальності, друга – через емоційну уніфікацію та залученість. В одній парадигмі культура – системоутворюючий елемент, в іншій – декоративний. Одна націлена на складнонамацальне суспільне благо, інша – на матеріально вимірюване економічне.
Наслідки «внутрішньовладної» експертизи в культурному секторі фахове середовище відчуло на собі в грудні 2019 року, коли через дефіцит бюджету першими зазнали недофінансування державний сектор культури та освіти. Тоді культурне середовище зреагувало оперативно, через громадський розголос домігшись відновлення фінансування.
Справді ж катастрофічні наслідки «внутрішньопартійної» експертизи культури проявились з початком пандемії коронавірусу, що в Україні співпав зі зміною уряду. Профільне Міністерство було тричі реструктуризовано (ліквідовано, об’єднано, потім знов роз’єднано), обезголовлено (міністр Бородянський відмовився від посади), чехарда з кадрами, перепідпорядкуванням інституцій, зміною документів та бюджетних програм призвела до паралічу міністерства та недофінансування частини інституцій уже в січні-лютому.
Лояльна до влади, але некомпетентна голова Держкіно Марина Кудерчук не спромоглась знайти спільну мову з кіносередовищем, демонстративно проігнорувала Раду з підтримки кінематографії, з якою ділить владні повноваження, а коли громадськості стали відомі плани уряду з повного урізання витрат на Держкіно заявила «нас зрозуміють, якщо відмовимось від зйомок фільму заради будівництва лікарні». Вперше з 2011 року Держкіно втратило суб’єктність у чи не найпекельніший час для кіноіндустрії.
З моменту запровадження карантину події розвивались з космічною швидкістю. 25 березня голова Комітету ВР з гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко оприлюднив інсайд про наміри уряду радикально скоротити видатки держбюджету на культуру, залишивши лише кошти на утримання інституцій.
Відбувся казус моновлади: Мінфін не спробував скоординувати свої плани секвестру галузі культури не тільки з культурним сектором, але навіть з профільним комітетом Верховної Ради, очолюваним представником власної партії, та Міністерством культури, молоді та спорту (віднедавна – культури та інформаційної політики).
Обурення спільноти виразилось в публічних зверненнях-протестах до уряду та президента. Спершу – керівників нових культурних інституцій, три з яких – УКФ, УІК та УІ – є системоутворюючими в архітектурі сьогоднішньої культурної екосистеми, потім – Суспільного мовника, асоціацій книговидавців, кіновиробників, освітян. 27 березня уряд відмовився від ідеї тотального секвестру бюджету на культуру, вранці 29 березня напередодні голосування Верховною Радою змін до бюджету, прем’єр заявив, що фінансування галузі буде збережено, а вже надвечір надійшла інформація, що проектне фінансування УКФ та УІК буде урізане майже повністю.
Попри швидку мобілізацію культурного сектору, криза виявила брак внутрішньосекторальної комунікації. Засновані в «хлібні» часи галузеві асоціації не утворили горизонтальних зв’язків, не випрацювали спільної візії подолання кризи. Часто лобіювання інтересів однієї галузі відбувалось коштом інтересів іншої. Відтак центром формування антикризових рішень став Комітет ВР з гуманітарної та інформполітики, куди звідусіль стікалися хаотичні лобістські пропозиції. За відсутності єдиного «низового» центру координації всіх секторальних гравців в публічне поле транслювалась протестна енергія, єдиного позитивного порядку денного (наприклад, консолідованих пропозицій по скороченню видатків конкретних галузей) культурна сфера не запропонувала.
Водночас «внутрішньопартійні» експерти лобіювати інтереси окремих сфер (особливо явно – туристичної та концертно-розважальної, що зрозуміло з огляду на бекграунд команди Президента), відповідно формуючи законотворчі пропозиції в урядовий антикризовий пакет.
Так, розроблений владною командою проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на підтримку закладів культури, підприємств туристичної сфери послуг, підприємств сфери тимчасового розміщення, харчування та ресторанного господарства, суб’єктів у сфері креативних індустрій на період карантину від поширення коронавірусної хвороби (COVID-19)» містить часом надміру деталізовані пропозиції пільгових режимів для сфери туристичного сервісу, концертно-видовищних заходів, театрів та музеїв (для яких пропонується звільнити від ПДВ операції з прокату театрального взуття, репродукцій, наборів листівок), але нехтуються цілі галузі – кіно, книговидання, культурні проекти.
Проект Постанови КМУ, розроблений Фондом держмайна «Деякі питання орендної плати за державне майно» пропонує зменшення або тимчасове скасування орендної плати за користування державним майном для закладів освіти, спорту, музеїв, бібліотек, та орендарів, що орендують приміщення з метою організації концертів та іншої видовищно-розважальної діяльності, залишаючи поза увагою індивідуальних митців, громадські організації (а саме в цій організаційно-правовій формі існує більшість нових незалежних культурних інституцій), книговидавців та кіновиробників. На мою пропозицію запровадити пільговий режим оренди для всіх закладів культури незалежно від форми власності, як таких, що однаково постраждають внаслідок кризи, один із співавторів проекту сказав, що код «діяльність у сфері культури» – занадто токсичний, бо його часто використовують недобросовісні ділки, далекі від культури.
Взаємна глухота влади, культурного сектору та лобістських груп принципово відрізняє ситуацію 2020 року від 2014. Постмайданна влада апропріювала стратегію розвитку культури, розроблену експертним середовищем (часом намагаючись вкласти в неї свої інтереси, але без наміру знищити систему). Нова влада попри риторику «продовження курсу» по суті розпочала радикальну перебудову системи, підміняючи її наріжний принцип суспільного блага принципом економічної доцільності.
Які проблеми проявила бюджетна війна? Чи може щось протиставити культурний сектор нахрапистій але вузькосекторальній «внутрішньовладній» експертизі?
По-перше, гостро проявилась недовіра влади до сектору культури-з-виробництва-смислів як до чогось паразитарного, несерйозного, що не виробляє явних економічних благ. Ця недовіра обопільна. Культурний сектор досі в значній мірі перебуває «в тіні» (чого варті відчайдушні фейсбук-пошуки «ФОПа з потрібними кведами» напередодні дедлайнів здачі проектів до УКФ), в сірій зоні між прибутковими та неприбутковими формами організації.
По-друге, стала очевидною криза авторитетної експертизи. Культурний сектор не випрацював єдиний поняттєвий апарат, універсальні дефініції, аплікабельні для всіх сфер культури включно з «розважально-видовищною». Не імплементував його в Закон про культуру, не виокремив культурну економіку з загального поля універсальних економічних відносин. Чинний Закон «Про культуру» може бути цікавий хіба текстологам: з нього як з палімпсеста шар за шаром можна вивчати еволюцію дефініцій та понять часом парадигмально протилежних. Де поруч сусідують «креативні індустрії» та «духовні потреби», «грант» та «культурно-мистецька громадськість», «індивідуальна творчість» та «самобутність Української нації».
Бюджетні війни знов повертають нас до потреби здійснення авторитетного експертного аналізу, тотальної інвентаризації культурних процесів, подібної до тої, що відбулась у 2014 році. До питання законодавчого визначення економічної природи сфери культури й відповідно – моделей фінансування та критеріїв ефективності різних її секторів. До усвідомлення потреби міжсекторального балансу і консенсусу, а не боротьби за ресурси, формування спільного лобі, суспільного та політичного представництва.
Карантин і бюджетна гарячка проявили структурні хиби недосформованого культурного сектору. Схоже, попереду буде чимало часу, щоб спробувати їх виправити. Чи здатні ми будемо це зробити – питання спроможності нових культурних еліт. Воно, можливо, навіть важливіше за цифри фінансування в новому бюджеті.