ГлавнаяКультура

Культурна політика останньої декади: як жити з постійно відкритим вікном можливостей

Шалена динаміка політичних і суспільних змін у країні за останні шість років певним чином призвичаїла нас до того, що, з одного боку, можливо майже все, а з другого, саме тому, що все можливо, ґрунт у будь-який момент може вислизнути з-під ніг. Однією щедрою рукою держава роздає гроші на культурні ініціативи, а другою — в будь-який момент може заморозити виплати за своїми зобов’язаннями. З одного боку, музеї, театри, культурні центри переживають міні-революції, відколи їх очолили люди геть іншого покоління та поглядів. З другого, ці люди разом зі своїми ентузіастичними командами потопають у потоках безглуздої бюрократії та боротьбі з різноманітними органами управління. З одного боку, існують спроби вибудувати політики примирення та порозуміння, з другого — тривають культурні війни за звання найкращого патріота і низова цензура з кулаками.

Це напіввідкрите вікно можливостей, у якого, здається, зламалась клямка і яке постійно гупає від нескінченного вітру змін, вимагає від учасників процесу неабиякої гнучкості, балансу та дещиці безумства. Коли треба на великій швидкості мчати вперед, немає часу озиратись назад, навіть хоча б для того, щоби усвідомити пройдений шлях, зафіксувати сліпі плями, вже не кажучи про синці, уроки, висновки, успіхи.

Отже, що принесла із собою остання декада? Чим вона була для культурної політики в Україні? І що з цього варто забрати із собою у 2020-ті?

LB.ua підводить підсумки десятиліття в українській культурі і насамкінець пропонує список із десяти найважливіших подій у культурній політиці 2010-2019.

Доволі символічно, що рік 2010-й був останнім піком перед стрімким проваленням у трясовину років Януковича. У 2010-му у Мистецький Арсенал прийшла нова команда з амбіціями зробити з напіврозваленого «українського Лувра» живий мистецький центр; у Донецьку відкрилась «Ізоляція»; у Фонді Ріната Ахметова запрацювала перша і єдина в країні ґрантова програма підтримки культури «і3» і для України вперше відкрились можливості європейської мережевої співпраці та фінансування в рамках Програми культури для Східного Партнерства ЄС.

Фото: www.president.gov.ua

Водночас, за три роки першої фази Програми «Культура для Східного Партнерства» жодна зі спроб налагодити хоч якийсь діалог чи співпрацю з українським Мінкультом не мала успіху. Мандат програми на допомогу і підтримку реформ культурної політики в Україні ефективно вкривався пилом, зокрема і через щире нерозуміння вітчизняними чиновниками від культури того, що таке ця культурна політика і навіщо вона потрібна.

Загалом, станом на 2010 рік культурна царина була чітко поділена за лініями державна-недержавна або офіційна-неофіційна. З одного боку, були бюджетні кошти, гігантська напівмертва мережа культурних інституцій, успадкована від Радянського Союзу, волюнтаризм і куміство в управлінні та ухваленні рішень і букет шароварних концертів, шоу імені Поплавського та міністр культури, який грав на скрипці, затиснувши її між ногами. З іншого — або інституції та проекти-блокбастери (ПінчукАртЦентр, Мистецький Арсенал), або розгалужена, але малопомітна і не впливова мережа невеликих недержавних організацій. Не перетинати цю лінію було справою честі й гравці по обидва боки зневажали та не помічали одне одного.

У цьому сенсі Майдан, який, безперечно, ділить не лише останнє десятиліття, а й цілу історію України від 1991 року на дві нерівні частини, був великою революцією в ставленні людей до своєї держави, а відповідно — революцією в культурній політиці. Майдан як дія і як символічний жест повернення громадянами контролю за власною державою зняв табу на поняття державної влади, управління, політики. Хоч як ригідною, глибоко закоріненою в радянських практиках тотального контролю, недовіри та презумпції винуватості виявилась система урядування, від 2014 року було уже не соромно, а навіть почесно долучатись до неї. Почесність, щоправда, протривала недовго, але нові імена з-поза старої пост-радянської номенклатури і далі намагаються буцатись із системою. 

Рік 2014 не лише привів нових людей безпосередньо в державне управління, зробивши його більш відкритим, договороздатним і просто людяним, він також відкрив можливості для цілого прошарку активістів і фахівців із недержавного сектора для більш прямого й прозорого впливу та адвокатування змін у культурній політиці. Виявилось, що досвід недержавного сектору попередніх років, мережування, самоорганізація, міжнародна співпраця — це теж було створення культурних політик, тобто нехай малих, але дієвих кроків на підтримку, захист, розвиток різних форм діяльності у царині культури. Від 2014-го цей досвід зреалізувався у різноманітних спробах створення довготривалих культурних стратегій, найважливішими з яких були Асамблея культурних діячів та ініціатива Культура-2025.

Фото: Дарья Бадьер

Асамблея — ситуативне зібрання культурних активістів — намагалась безпосередньо зреформувати Міністерство культури, спочатку окупувавши його у лютому 2014-го, проголосивши люстрацію, а згодом — перебирання у Мінкульта функцій вироблення політик. Врешті-решт, через три місяці учасники Асамблеї махнули на Мінкульт руками й почали вимагати його ліквідації та створення на його місці профільних агенцій.

Культура-2025 упродовж двох років роботи об’єднала кількасот культурних діячів з різних регіонів країни, які через фокус-групи і стратегічні сесії прагнули проаналізувати ключові проблеми в наявній системі управління культурою та запропонувати варіанти їхнього розв’язання. Чи не вперше за минулі понад 20 років публічно обговорювалась власне необхідність стратегії — довготривалого бачення того, чим має бути культура для суспільства і як найкраще її підтримувати, уможливлювати та охороняти.

Попри численні й бурхливі публічні обговорення та публікації Стратегії Культура-2025, а також зобов’язання Міністерства культури взяти її до реалізації, за другого постмайданного міністра В’ячеслава Кириленка стратегію Культура-2025 радісно поклали в шухляду, натомість витягнувши з рукава нашвидкоруч написану Українським центром культурних досліджень правдиво міністерську стратегію «за все хороше, проти всього поганого». Щоправда і вона теж згодом пала жертвою забуття.

Утім, у напозір неуспішній історії з культурним стратегуванням є щонайменше три важливі моменти. По-перше, це досвід пошуків консенсусу та адвокації в громадського культурного сектора. Доволі стандартна демократична практика — домовлятись і тиснути на владу — українському культурному сектору дається непросто, бажання пересваритись і вилізти на броневичок часами перемагає, але саме постійна громадська активність від 2014 року вможливила і запровадження прозорих конкурсних процедур, і експертні ради для ухвалення ключових рішень та розподілу бюджетних коштів, і створення нових інституцій (список можна і варто продовжувати).

Фото: Сulture2025

По-друге, поняття «стратегія», «культурні політики», «довготривале планування», «публічно-приватне партнерство», «відкритий доступ» та багато інших не лише стали невід’ємною частиною словника всіх державних інституцій (ми ще пам’ятаємо, що буквально п’ять років перед тим це було поза межами уявного?), а й навіть почали так чи так застосовуватись. Сьогодні вже не лише всі ключові державні інституції мають стратегії. Стратегію має навіть новоперетворене Міністерство культури, молоді та спорту. 

І, по-третє, перша і ключова ціль Стратегії Культура-2025: «Впровадити учасницьку модель урядування в культурі, що працюватиме на засадах відкритого доступу і сприятиме сталості сектора культури», — таки почала працювати. Усі важливі зміни, які можна побачити за останні чотири роки: від децентралізації до закону про конкурсне призначення керівників закладів культури; від створення нових культурних інституцій (Український культурний фонд, Український інститут, Інститут Книги) до впровадження ґрантів для недержавного сектору з державного бюджету; від спроб створення прозорих процедур і механізмів ухвалення рішень (наприклад, для українського павільйону на Венеційській бієнале) до численних експертних рад, — це і є, власне, учасницька модель.

Це нечуване свято демократії мало чимось збалансовуватись, тому паралельно з процесом реформування, спрямованим на розширення доступу, відбувався процес обмеження. Спровокована війною на сході країни дискусія про стосунки та пріоритет свободи чи безпеки є важливим чинником формування культурної політики, оскільки, зокрема, в культурі чинник свободи — мислення, творчого висловлювання і обігу культурних явищ і продуктів — є засадничим (Україна офіційно визнала це, ратифікувавши 2010 року Конвенцію ЮНЕСКО про охорону і заохочення розмаїття форм культурного самовираження). Утім, принаймні дотепер безпека бере гору над свободою, що, зокрема, вплинуло на формування політик пам’яті через ухвалення так званого пакету декомунізаційних законів, а також спричинило появу «чорних списків» (заборон на в’їзд переліку російських культурних діячів), заборони російської книжкової продукції тощо.

З одного боку, ці обмежувальні кроки спрацювали як стимул: для ринку україномовних видань (зокрема, перекладів і малих спеціалізованих видавництв); для уважнішого погляду, дискусії та переосмислення радянського минулого; для змін у топоніміці, які створювали більше зв’язків із локальним контекстом та історією; врешті-решт, для дискусій про усвідомлені політичні позиції та відповідальність діячів культурного сектора (нарешті, десятки років по подібній дискусії в країнах на захід від України, тут теж культура і мистецтво припинили бути поза політикою).

Фото: Facebook / Mystetskyi Arsenal

Утім, з другого боку, ці обмежувальні політики відкрили скриньку Пандори, випустивши духів фізичного й емоціного вандалізму: ідеться про повальне і повсюдне знищення або часткову руйнацію архітектурної та монументальної мистецької спадщини радянського модернізму (мозаїки є певно найвідомішим прикладом); про погрози та зрив культурних подій ультра-правими радикалами під гаслами «декомунізації» та «дерусифікації»; про напади на активістів і митців; про кампанії громадського осуду осіб та організацій, звинувачуваних у співпраці з організаціями та людьми з Росії (незалежно від ідеологічних переконань останніх).

Проте найважливішим тут певно є те, що обмежувальні кроки державної культурної політикиколи не заохотили, то принаймні унормували (само)цензуру — коли замість осмислювати та обговорювати болісні, дражливі, суперечливі питання культурні діячі часто відмовчуються, аби не потрапити під праведний фейсбучний гнів патріотичної більшості.

Вибори 2019 року та відповідні політичні зміни суттєво загострили суперечки та протистояння в українському культурному полі. Проте попри численні зміни у баченні культурних політик та в управлінських рішеннях — об’єднання трьох міністерств у Мінкультури, молоді та спорту; кадрові зміни в Міністерстві, Інституті національної пам’яті та, природно, профільному комітеті ВР, який теж змінив назву на Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики; запровадження профільних Агенцій (привіт Асамблеї діячів культури) та інші ініціативи, які ллються із нового міністерства як з рогу достатку — напевне сьогодні можна сказати одне. Начебто копіюючи «британську модель» управління культурною «на відстані витягнутої руки», себто делегуючи повноваження і ухвалення рішень різним профільним агенціям та інститутам, насправді нова державна політика копіює доволі застарілу й довго й ґрунтовно критиковану ринкову модель, коли кількісні дані та показники ефективності (вже сумнозвісні КРІ) важать більше, ніж якісні.

Збільшення, зростання і удосконалення — кількості відвідувачів чи туристів, ефективних моделей чи відсотку культурних індустрій у ВВП — посилює прекарність і незахищеність роботи в культурній царині; змушує музеї, театри, кіновиробників чи видавців орієнтуватись на проекти-блокбастери замість підтримки вдумливого різноманіття; перетворює історичні центри міст на діснейленди, непридатні для життя. 

Все це суперечить головній ролі культури в сучасних суспільствах: створювати можливості для вирощування і плекання різноманіття (Звіт щодо стану розвитку культури в Україні, Програма Культура для Східного Партнерства ЄС, 2012-2013), бути простором солідарної дії та витворення смислів (Паскаль Ґілен), бути місцем для горизонтальної дії та взаємного слухання та навчання між різними партнерами (Стратегія ЄС у міжнародних культурних стосунках, 2016).

Хоча в нових державних культурних менеджерів є щонайменше один шанс потрапити у наступний огляд культурної політки за 10 років, і цей шанс — ґрунтовна реформа системи культурної, мистецької та культурознавчої освіти від рівня початкової загальноосвітньої школи до фахових вишів. Це чи не єдиний пункт із бурхливих постмайданних дискусій та стратегувань (одна з цілей, прописаних у Культурі-2025), який ніяк не змінився за останні шість років, і досі перебуваючи у трагічному стані. Нове Міністерство зробило до цього перший крок — створило Державне агенство з питань мистецької освіти.

ТОП-10 подій у культурній політиці 2010-2019 (у хронологічному порядку):

1. Програма Культура для Східного Партнерства ЄС (2010-2018)

Фото: www.culturepartnership.eu

Відкрилась у рамках програми співпраці «ЄС — Східне партнерство». Мала дві фази (2010-2013, 2015-2018, у другій фазі називалась Культура і Креативність), була спрямована на підтримку співпраці між культурними секторами країн ЄС та Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України.

В рамках цієї програми вперше у фокусі була регіональна співпраця між пост-радянськими державами і вперше українські культурні інституції мали доступ до системи ґрантування ЄС з усією специфікою конкурсного відбору, оперування і звітування за європейські публічні кошти. Це також був перша серйозна спроба для українських інституцій попрацювати з європейським культурним порядком денним.

Зміна пріоритетів з дослідження й ґрантової підтримки на мережування, дослідження та навчання із залученням місцевих експертів від першої до другої фази також засвідчили поступову зміну підходів у міжнародній культурній політиці ЄС: від зверхньо-піклувального підходу до більш горизонтального і уважного до локальних специфік.

2. Програма і3: імпульс-ідея-інновація Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» (2010-2013)

Перша програма ґрантової підтримки для культурних інституцій та ініціатив після закриття культурного напрямку у Фонді «Відродження» у 2003 році. І перша (і дотепер єдина) програма власне українського фонду. На тлі мінімальних можливостей фінансування в культурі для недержавного сектору, програма спровокувала справжній бум різноманітних культурних проектів і продуктів, а також розпочала інституційну підтримку музеїв. 

Важливим непрямим наслідком програми виявився той факт, що вперше в публічному полі почалось активне обговорення етичного боку «походження грошей» і відповідальності за їхнє використання (свого часу політика ПінчукАртЦентру, приміром, такої дискусії не спричинила, адже переважна більшість учасників культурного поля вважали, що це приватні гроші, а тому їхній власник може робити з ними, що хоче). У 2013 році з початком Майдану програму поставили на паузу, а 2014 року, з очевидних причин, закрили, хоча сам фонд працює і досі.

3. Спільнокошт (2012-дотепер)

Фото: Скриншот сайта

Невеличка ініціатива маленької громадської організації ҐаражҐенґ, для запуску якої збирали кошти методом краудфандинґу, зробила справжню революцію не лише у фінансуванні різноманітних проектів, включно з культурними. Представивши українській спільноті ідею спільного фінансування суспільно-важливих проектів великою кількістю переважно невеликих внесків, ҐаражҐенґ також запровадив певну традицію спільної відповідальності та емоційної власності щодо підриманих проектів. Лише за чотири роки Спільнокошт — найбільша українська краудфандингова платформа — зібрав від близько 16 тисяч доброчинців суму понад 6,4 млн грн. 

4. Протести на захист НХМУ і проти закриття ЦВК (2012)

Микита Кадан, «Продажні». Робота з виставки «Українське тіло»
Фото: biggggidea.com
Микита Кадан, «Продажні». Робота з виставки «Українське тіло»

Дві великі протестні акції, що стались 2012 року, мали цілком відмінний результат. Але обидві продемонстрували значний потенціал солідарності дуже різних учасників культурної царини, взаємного підсилення і підтримки, здатності до консенсусу та висування спільних вимог і подальшого тиску і адвокації. А також — потенціал незгоди, нерозуміння і потребу в прийнятті продуктивних відмінностей. Ризикну припустити, що саме звідси починається хвиля солідарності, тиску і адвокації, яка, пройшовши через Майдан, стала червоною лінією вироблення культурних політик у подальші роки.

Центр Візуальної Культури (ЦВК) опинився в епіцентрі подій, коли президент Києво-Могилянської Академії, де в той час був розташований ЦВК, Сергій Квіт закрив виставку «Українське тіло», а згодом, маючи підтримку Вченої ради університету, видворив ЦВК із Академії. Центр заручився підтримкою ключових європейських інтелектуалів та зміг зібрати на акції протесту велику кількість київського культурного середовища, активістів і студентів. Попри те, що протестам не вдалось ані відкрити виставку, ані повернути ЦВК до Академії, вони продемонстрували солідарність і боротьбу за спільні цінності проти цензури та волюнтаризму. 

Скандальне звільнення попереднього директора Національного художнього музею Анатолія Мельника і призначення тодішнім Міністром культури Михайлом Кулиняком Тетяни Міронової в.о. директора музею раптом спричинило вибух, який сягнув за межі суто музейного середовища. Попри те, що на початку 2012-го Мінкульт змінив кількох директорів національних музеїв і переважно ці зміни були достатньо скандальними (як-то призначення Вікторії Лісничої, лікарки, яка рік відпрацювала заступницею Міністра культури, директоркою заповідника «Києво-Печерська Лавра»), саме ситуація довкола НХМУ солідаризувала середовище.

Фото: www.facebook.com/kstrilets

Обурення тим, що галеристка без жодної музейної освіти чи досвіду стала директоркою ключової національної музейної інституції й низкою безпідставних звинувачень налаштувала проти себе весь колектив музею, запустило ланцюгову реакцію. Протести з боку працівників музею, солідарна підтримка музею значною частиною мистецького і музейного середовища, висування протестувальниками фахових вимог до кандидатів на посаду і наполягання на відкритому і прозорому конкурсі, врешті-решт, формування фахової музейної ради при Мінкульті не лише кардинально змінили ситуацію — у листопаді директоркою музею було призначено Марію Задорожню, колишню заступницю директора з розвитку. Випадок НХМУ став прецедентом солідарного тиску середовища для вироблення демократичних, прозорих і фахових процедур.

5. Культура-2025 (2014-2015)

Зустріч в рамках ініціативи Культура 2025
Фото: www.facebook.com/culture2025
Зустріч в рамках ініціативи Культура 2025

Низова ініціатива низки експертів, які разом із Конгресом Активістів Культури і Реанімаційним Пакетом Реформ, сформували Альянс культури і впродовж 2014-2015 років працювали над Довгостроковою стратегією розвитку культури в Україні до 2025 року. Це була перша спроба ґрунтовного аналізу наявної ситуації та потреб культурної царини в Україні, а також формування бачення і цілей розвитку в перспективі 10 років. 

Цей процес складався з 8 регіональних фокус-груп, 9 стратегічних сесій у культурних і креативних секторах і 4 візійних міждисциплінарних сесій. Загалом у роботі над Стратегією взяло участь понад 700 культурних діячів і діячок.

Стратегія зазначала, що «розв’язати засадничі проблеми лише в рамках «царини культури» неможливо, оскільки культура не є цариною, а зібрані проблеми є нагальними проблемами цілого державного управління в країні». Візійна рамка Стратегії: «У 2025 році суспільство не обмежується сприйняттям культури виключно як сфери чогось декоративного і розважального. Натомість культура виносить на порядок денний ключові суспільні питання: що і як робити задля сталого розвитку і якісного функціонування суспільства, а також для повноти життя і особистісного розвитку його членів».

Попри те, що офіційно Стратегію Культура-2025 не було схвалено до виконання Міністерством культури (зокрема, через зміну міністра, а, відповідно, і пріоритетів), вона і досі лишається важливим орієнтиром для багатьох ключових учасників культурного поля.

6. Декомунізаційні закони (2015)

Фото: Херсон.нет.юа

У квітні 2015 року Верховна рада без належного вивчення і обговорення проголосувала за пакет із чотирьох законів, відтоді відомих як «декомунізаційні». У них, зокрема, йшлося про засудження комуністичного й нацистського тоталітарних режимів, заборону їхньої пропаганди і символіки; встановлювався правовий статус та закріплювалось вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті; увічнювалась перемога над нацизмом у Другій світовій війні; відкривався доступ до закритих архівів. Ці закони вивели на поверхню доти латентні «війни пам’ятей» і радикалізували суспільство. Одразу по ухваленню законів понад 60 ключових науковців з України та цілого світу закликали Президента не підписувати їх через порушення свободи слова. Також ухвалення законів закріпило статус Національного інституту пам’яті, ініціатора цих законів, як головної інституції в країні, яка визначає історичну політику.

Якщо, з одного боку, закони зробили відкритим доступ до доти закритих архівів спецслужб і запровадили нову традицію вшанування перемоги у Другій світовій війні 8 травня (замість перемоги у Великій Вітчизняній війні 9 травня), то, з другого, уможливили варварське знищення численних об’єктів радянського мистецтва і архітектури, фактично легітимізували напади на активістів, які займаються дослідженням радянської спадщини, і спровокували цензуру і самоцензуру.

7. Закон про конкурсне призначення керівників культурних інституцій (2016)

Олександр Ройтбурд
Фото: Макс Левин
Олександр Ройтбурд

У січні 2016 року Верховна Рада прийняла закон № 2669-д «Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури». За цією довгою назвою ховається справжня революція: початок кінця волюнтаристичного й недемократичного призначення (або звільнення) керівників культурних інституцій національного та муніципального рівнів.

Відтепер директорів театрів, музеїв, бібліотек обирає на підставі відкритого конкурсу із дотриманнях фахових вимог експертна комісія. Закон також вводить контрактну систему і обмежує термін перебування директора на посаді двома контрактами.

Утім, важливість цього закону не лише у демократичності процедури, яка дозволила цілій низці нових, переважно молодих людей обійняти директорські посади, зібрати нові команди і фактично дати нове життя культурним інституціям (Іван Козленко у Центрі Довженка, Олеся Островська-Люта в Мистецькому Арсеналі, Олександр Ройтбурд в Одеському художньому музеї, Ольга Гончар у Музеї «Територія терору» у Львові та багато інших). Закон проявив вади добору експертів у конкурсні комісії та поставив питання щодо того, як і на підставі чого визначається експертність. Він також оприявнив напругу між культурними інституціями та органами управління — міськими чи обласними радами або Міністерством, — коли формальне затвердження рішення комісії згідно з законом перетворювалось на силові ігри з боку органів влади, як у випадку з протистоянням між Олександром Ройтбурдом і Одеською облрадою.

8. Нові державні інституції (2016-2018)

Фото: Скріншот з сайту УІ

Те, про що на початку 2010-х і не мріялось, почало ставати реальністю після 2016 року. Міністерство культури та Міністерство закордонних справ почали поступово делегувати частину своїх повноважень новим інститутам, завдання яких полягало у створенні можливостей для різних частин культурної царини. Так у 2016 році з’явився Інститут книги, 2017 — Український культурний фонд, 2018 — Український інститут (фактично почав діяти у 2019 році).

Поява цих інститутів, по-перше, забрала у чиновників і віддала створення підтримчих і розвиткових програм у руки фахівців. По-друге, їхня робота цілком ґрунтується на принципах прозорості та відкритого доступу. По-третє, їхня діяльність спричинила появу нових інструментів фінансування культурної царини, таким чином забезпечивши відкритий доступ до публічних інвестицій для великої кількості учасників культурного процесу. 

Зворотнім боком цих позитивних процесів є те, що левова частка їхньої діяльності тримається на ентузіазмі керівників і команд, які щодня мають справу із недосконалою і забюрократизованою системою держуправління та саботуванням з боку різних її ланок.

9. Закони про квотування україномовного продукту (2016-2019)

Фото: http://mediasat.info

Від 2016 року держава почала обстоювати мовні преференції для української мови, поступово запроваджуючи квотування україномовного контенту на радіо і телебаченні, а тоді й загалом у публічному вжитку. 

Згідно із законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій», який набув чинності 8 листопада 2016 року, частка пісень державною мовою на радіо має збільшитись з 25% до 30%, а частка ведення передач – з 50% до 55%. У липні 2017 року Президент підписав закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», згідно з яким до жовтня 2018 року загальнонаціональні та регіональні канали зобов’язані забезпечити у своєму ефірі 75% україномовного контенту.

Наступним кроком у розширенні простору застовування української мови (і, відповідно, звуження вжитку російської) виявився «Закон про забезчення функціонування української мови як державної», який набув чинності у липні 2019 року.

10. Обмеження ввозу російських книжок (2016)

Напис на полиці в книгарні Є
Фото: www.dw.com
Напис на полиці в книгарні Є

У грудні 2016 року ВР заборонила поширення в України книжок російських видавництв, які пропагують державу-агресора, підтримують окупацію території України та містять матеріали, спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив безпеки. Для виконання цих норм Держкомтелерадіо України створило Експертну раду, яка надає оцінку книжкам, які мають бути ввезені та розповсюджені на території України. Через складність і тривалість процедури перевірки і ліцензування імпорт російських книжок в Україну скоротився в десятки разів. 

З одного боку, це підсилило «чорний ринок» російської книжки в Україні, з другого, обмеження спрацювали як потужний стимул для розвитку ринку україномовної книги, зокрема, перекладів, літератури з гуманітарних дисціплін, та допомогло появі малих нішевих видавництв. Також цей закон створив прецедент на обмеження і заборону пересування культурних продуктів і спровокував численні дискусії про культуру і свободу.

Авторка дякує Вірі Балдинюк, Ользі Жук, Олесі Островській-Лютій, Володимирові Шейку та Євгенії Нестерович за допомогу у підготовці матеріалу.

Катерина БотановаКатерина Ботанова, Незалежна кураторка і критикиня
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter