Згадую, як у 2015 році, на самому початку декомунізації, я писала кілька листів-рекомендації для збереження монументальних панно на Проспекті Перемоги в Києві, одним з авторів яких є Ернест Котков. У 2016 році ми з колегами переконували девелоперів Річкового вокзалу в Києві зберегти та відновити всі панно та фризи, включно із “червоноармійцем” (виконані у співавторстві з Іваном Литовченком та Валерієм Ламахом). Хоча мені здавалося, що художники-шістдесятники ніяк не можуть опинитися у жорнах декомунізації, та пам’ятаю, як комунальники лагідно “знешкодили” в Сумах мозаїчний рельєф Ернеста Коткова на фасаді “Укртелекому” – зафарбували фрагменти серпа у складному переплетенні пальців кількох рук, що символізували дружбу народів.
Проте, найбільших втрат українське радянське монументальне мистецтво зазнало вже по завершенню офіційної декомунізації. Стигматизація радянської спадщини та легітимізація владою руйнування пам’ятників розв’язали руки численним забудовникам та девелоперам, котрі тільки і прагнуть позбутися унікальних художніх творів минулої епохи заради примноження і покращення комерційної забудови. Два роки тому замурували панно Али Горської в Києві за рішенням нового керівництва ресторану “Вітряк”. Але то була історія із щасливим кінцем. Хвиля громадського обурення в соціальних мережах та старання ініціативи ДЕ НЕ ДЕ переконали власника ресторану не тільки повернути, але й актуалізувати видатну мозаїку. Сьогодні поблизу неї розташована інформаційна дошка з відомостями про твір, його авторку і співавторів. Та, нажаль частіше доводиться констатувати безпорадність захисників мистецької спадщини перед натиском капіталу.
“Дніпровські Хвилі” зруйнували для того, щоб продовжити будівництво торгівельно-розважального центру. Пошкодження настільки значні, що наразі важко говорити про ймовірність відновлення об’єкту. Сьогодні на прес-конференції в Дніпрі головний архітектор міста Дмитро Волик, начальниця управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради Надія Ратич та начальниця управління з питань охорони культурної спадщини міськради Дніпра Надія Лиштва заявили, що провина за скоєне в повній мірі лежить на підприємстві Південмаш. Скульптури знаходяться на його території, і керівництво вдалося до волюнтаристського рішення щодо їх руйнування. Згідно з чинним законодавством (закон України про охорону культурної спадщини та Настанова щодо виконання ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках архітектури та містобудування), власник (представник власника чи підрядник) мав би звернутися до управління охорони пам’яток із пропозицією визначити, чи не є об’єкт культурною цінністю. Та очевидно, що розпоряднику території вигідніше побудувати ТРЦ, аніж нести відповідальність за об’єкт культурної спадщини. Марно сподіватися в українських реаліях на такий рівень свідомості та відповідальності бізнесу. Скоріше доводиться констатувати меркантильність та волюнтаризм.
У документальному фільмі “Колір фасаду: синій” Олексія Радинського архітектор Флоріан Юр’єв розмірковує про необмежену владу капіталу, коментуючи бажання забудовника “Тарілки” на Либідській у Києві змінити оригінальний вигляд його авторського проекту “А вот у меня есть деньги, я хочу, и я позолочу... И, если он захочет – он позолотит!”.
Скільки безцінних монументально-декоративних творів були приватизовані разом із підприємствами та об’єктами нерухомості з 1990-х? Навряд чи хтось може сьогодні порахувати. Художні твори, які, згідно містобудівної концепції радянського періоду, створювалися в комплексі із архітектурними спорудами, не мають окремого охоронного статусу та навіть не мають місця в переліку об’єктів культурної спадщини. Тому разом із стінами нерухомості чи прибудинковою територією нові власники стають розпорядниками унікальної культурної спадщини, і з усією безвідповідальністю вирішують її долю.
Та, мушу визнати, що відповідальність за скоєне лежить також і на мені, і на моїх колегах, що досліджують радянську спадщину. Ми багато говоримо про її цінність та унікальність, але не пишемо пам’яткоохоронних карток для присвоєння відповідного статусу. Ми рідко звертаємося до державних інституції, сподіваючись на те, що цінність радянської спадщини не потребує тлумачень, принаймні, в професійному полі. Сподіваюся, що цей випадок буде для нас усіх уроком і джерелом наснаги для створення облікової документації на волонтерських засадах. А також чекаю, що Міністерство культури та пам’яткоохоронні інституції підуть на зустріч небайдужим до спадщини, і зроблять, як мінімум, спрощену онлайн форму для подання щойновиявлених пам’яток.