ГлавнаяКультура

Іван Козленко: "Культурні інституції борються за одну аудиторію, а не намагаються її розширити"

З Центром Довженка вже кілька років знайома активна молодь і культурна тусовка Києва: велика кількість проектів та презентацій фільмів поповниться новою складовою. Навесні 2017 року в Центрі планують відкрити Музей кіно. Наразі тривають ремонтні роботи та підготовка до формування першої експозиції.

Про цінності оновленого Центру, плани на майбутнє на важливість інституційного самоусвідоплення LB.ua поговорив з Іваном Козленком.

Фото: Facebook/Ivan Kozlenko

"Більшість державних інституцій, особливо в сфері культури, не можуть визначити, для чого вони існують"

К.К. Два роки тому ви прийшли на посаду і сказали, що ваша кінцева мета – зробити так, щоб Центр працював на автопілоті. Яким має бути останній крок, щоб ця мета стала реальністю?

Це процес. Я не думаю, що є якісь правила, тут робиться все навмання. Зараз Центр працює на ручному керуванні. І це доля будь-якої інституції, яка знаходиться у трансформації.

Насправді, для того, щоб інституція працювала автоматично та мала горизонтальне управління, потрібно, щоб вона працювала в нормальному для себе режимі. Оскільки у нас зараз етап більше фізичної трансформації, ніж структурної (ми її завершили кілька місяців тому), то ми зможемо говорити про налаштування горизонталі лише після фізичних перетворень: завершення ремонту та запуску музею кіно. Зараз багато людей змушені виконувати функції, які не притаманні їх посадам. Директор музею, наприклад, зараз більше займається будівництвом, і менше - створенням виставки, бо ремонт – найнагальніше наше завдання. Інша справа, що тривалість цієї трансформації мало залежить від нас, бо ми у свою чергу залежимо від державного фінансування та регулювання.

Якого достатньо?

Ну, до кінця року достатньо. Зараз боремося за те, щоб нам його гарантували принаймні в тому ж об’ємі на наступний рік. Ми не потерпаємо від браку фінансування. Сподіваємося, що наступного року бюджет буде прийнятий у тому вигляді, у якому був поданий проект – там розраховано, що на Центр виділять 5 млн. фінпідтримки. Але це не основні кошти. Вони покривають лише видатки нашого зарплатного фонду, і то в неповному обсязі. Основним джерелом фінансування є доходи від оренди.

Національний центр Олександра Довженко
Фото: www.dovzhenkocentre.org
Національний центр Олександра Довженко

І. П.: Чи не було у вас бажання залишити державну систему?

Звичайно, і не раз. Справа в тому, що я не чиновник. Я працюю в державному підприємстві, яке, на відміну від державних органів влади чи державних установ, є найбільш ліберальною формою господарювання в державному секторі. У нас відносна економічна свобода. Відносна – тому що ми не маємо звітувати так детально, як інші державні установи, розпоряджатись коштами можемо на власний розсуд.

К.К.: Чи є тиск з боку держави?

Держава останні два роки досить розбалансована, щоб чинити тиск на такі маленькі інституції, як наша. Тиск може здійснюватися опосередковано, завдяки відсутності стратегування у галузі культури загалом. Оскільки його в принципі немає, то для нас це дуже гарний показник. Нам не потрібен тиск. А для інших державних інституцій, в яких параліч ініціативи, там, звичайно, необхідне якесь керування, приписування стратегічних планів і т.д.

Бажання піти з’являється завжди, тому що це структура, яка забирає левову частку сил і енергії на абсолютно непотрібні речі. Наприклад, приватний сектор працює в режимі самоусвідомлення власного існування і у нього є відповідь на питання «чому він існує». А більшість державних інституцій, особливо в сфері культури, не можуть визначити, для чого вони існують. Їхнє пояснення – тому що вони були засновані. І все.

І.П.: А чи були пропозиції вивести центр з державної власності?

Ніколи. Вважаю, що державний кіноархів повинен мати державні гарантії збереження своєї колекції. Колекція має бути невідчужуваною частиною державного реєстру національної спадщини. Наша колекція не підлягає під жодну з наявних законодавчих баз, ми не є музейною чи архівною колекцією і не є нерухомою пам’яткою культури. Тому якраз з метою запобігання можливого відчуження колекції активізуємо створення музею.

К.К.: Процес реставрації фільмів, не суто технічний, а більш творчий, полягає у створенні цілого ряду додаткових елементів: звук, зображення, текст. Як відбувається цей процес і чи можна такий фільм все ще називати продуктом реставрації, а не оригінальним твором? Як цей процес існує в умовах “Закону про авторське право та суміжні права”?

Фото: dovzhenkocentre.org

Це питання знімається із юридичного поля законодавством, тому що за нашими законами – всі фільми, ствоені до 1953-го року знаходяться в суспільній власності. Відповідно, коли ви змінюєте, перемонтовуєте, озвучуєте, колоризуєте фільм, ви не зобов’язані дотримуватись авторського задуму й не порушуєте авторські права. В цьому плані ми не порушуємо законодавство.

Якщо говорити про створення нового продукту, як, наприклад, створення озвучки для німих фільмів (наприклад, саундтреку ДахиБрахи до Довженкової «Землі», або музики Антона Байбакова до «Одинадцятого» Дзиґи Вертова), то ми часом вимушені домонтовувати їх, тому що маємо не фільм, а просто робочий матеріал, як це було з фільмами «Навесні» (1929) та «Укразія» (1925). Часто ми відновлюємо такі фільми за романом першоджерелом, на основі якого був написаний сценарій, якщо такий був. У випадках, коли відбувається реконструкція фільму, це, безумовно, новий продукт, бо ми не маємо стрічки у тому вигляді, в якому вона б виражала авторський задум. Але це – наскільки це можливо – наукова реконструкція. Коли ж фільм зберігся в цілісності, ми оформлюємо авторське право лише на музику, а не на весь фільм. На жаль, законодавство України чітко не визначає, як трактувати відреставровані/відновлені фільми. Безумовно, це новий продукт в категоріях авторського права - з новим музичним супроводом, іншою ритмікою, драматургією і взагалі іншою трактовкою.

"Концепт українського кіноавангарду в принципі не існував до того, як Центр цим зайнявся"

Відродження Центру також супроводжується кінопоказами, виставками і т.д. Але чи можливо популяризувати кіноавангард та українську класику настільки, щоб це пішло в широкі маси?

Ми не ставимо мети популяризувати це масово. Тут дуже тонка грань між популяризацією і профанацією. Для того, щоб зробити авангардний фільм загальнодоступним (в сенсі зрозумілості), його довелося б профанувати, значить – робити подачу зрозумілою будь-якій людині, незалежно від її рівня освіти чи самоосвіти. Я зараз говорю абстрактно. Я ніколи не вимірював рівня освіченості нашої аудиторії.

В усякому разі цілком очевидно, що в принципі культурний продукт в нашій країні, на жаль, споживається дуже невеликою частиною населення.

Культурні інституції тупцюють на одному місці і борються за одну аудиторію, а не намагаються її розширити.

Наша аудиторія - та, якій наші меседжі цікаві, і ми маємо зачепити цю аудиторію в тому числі на міжнародному рівні. Тому ми ставимо собі завдання робити кіноавангард доступним в сенсі доступу до джерела знань, але ми не сходимо з позиції мистецької проблематизації, на якій авангард і базується.

І.П.: Ще одне із завдань центру Довженка - виведення кіно на міжнародний рівень. Що ви для цього робите?

Іван Козленко
Фото: jetsetter.ua
Іван Козленко

Активність у цьому напрямку трошки вщухла, тому що зараз ми більше сконцентровані на внутрішніх трансформаціях і це забирає майже всі ресурси. Але зрідка все-таки дещо показуємо.

Справа у тому, що перші два-три роки ми акцентували увагу на німому кіно із спеціально написаною сучасною музикою – це був найефективніший спосіб залучити аудиторію. Німий фільм може бути навіть цікавішим з новою музикою, бо глядач активно бере участь в формуванні його смислів.

Останні два роки ми більше зайнялися популяризацією звукового кіно. Це були здебільшого маловідомі фільми 90-х років і вони зараз особливо цікаві за кордоном зокрема й у зв’язку зі сплеском інтересу до пізнього радянського модернізму в архітектурі. І фільми кінця 60-70-х рр., але не ті, що входять до поетичного кіно, а скоріше ті, що рамками поетичного кіно не вичерпуються, умовно кажучи, створюють урбаністичний вимір цієї епохи.

Ми створили спочатку концепт українського кіноавангарду, який в принципі не існував до того, як Центр цим зайнявся. Потрібно було чітко визначити його хронологічні межі, методологію і атрибуцію – хто з авторів (я маю на увазі їх походження) належить до цієї течії, а хто не належить. І нам вдалося довести, що кіноавангард не вичерпується тільки народженими в Україні авторами. А зі звуковим кіно ми пробуємо утворити ще один альтернативний концепт – перехідне кіно зламу 80-90-х – періоду трансформації, який мені здається найцікавішим з усього, що створили після 60-х рр. Ми хочемо зменшити впливовість поетичної кіно школи, зробити баланс, запровадивши два нових концепти – кіноавангарду та «перехідного» кіно. І потім вже заповнювати прогалини, щоб можна було утворити цільну картину українського кіно.

Розкажіть про документальну стрічку «Атомоград», яку показували в Швеції на Фестивалі українського кіно.

“Атомоград” - це проект, який реалізував наш науковий відділ спільно з фестивалем кіно та урбаністики "86". Основною ідеєю було наголошення на пізньорадянської альтернативи, невідчужуваність радянського культурного досвіду через відсутність в ньому чітких етнокультурних ознак. У середині 70-80-х рр. можна було спостерігати, як утопію, закладену Довженком ще в 20-ті, пробували впровадити в життя, створюючи нові міста, де процвітала б ядерна енергетика. І відкидати цю унікальну спробу та унікальний досвід з нашої культури було б великою помилкою. “Атомоград” як ідея інспірувався Київською бієнале, де саме досліджувалася архітектурна складова урбанізму 1960-1980-х рр. Все почалося звідти.

"Сам факт, що цирк в Україні є дотаційним, - просто унікальний. Держава платить за розвагу, від якої всім невесело"

Ви співпрацюєте з багатьма фестивалями, проектами. Є такі, з якими ще не співпрацюєте, але хотіли б?

В Україні нема таких. Закордонних, звичайно, безліч. Мій незакритий гештальт - офіційна програма Cannes Classic Каннського кінофестивалю, ретроспективна програма. Також хочеться представити якийсь фільм на найбільших кінофестивалях ретроспективного кіно в Болоньї та Ліоні.

Таких фестивалів є безліч, зокрема європейських. Але такої широкої географії, яка в нас була минулого року (Австралія та Аргентина), не було ніколи. Туди ми відправляли ретроспективу фільмів Кіри Муратової.

Ми відібрали для Канн та Берліну за різними параметрами 30 дійсно визначних фільмів для своєї декади. Але для них це настільки багато, що вони просто не змогли визначитись. Їм треба надсилати два фільми на вибір, а не 30. Ми почали вагатись, які ж два з цих 30 треба відправляти. Таких фільмів, як “Тіні забутих предків” або “Білий птах з чорною ознакою”, в нашій збірці немає, бо ці фільми і так знають, вони вже мають свою фестивальну історію за кордоном. Хотілося б більше наголосити на інших незаслужено забутих фільмах, особливо 90-х років, які просто зникли через соціальну катастрофу, що трапилась.

А є такі проекти чи фестивалі, з якими б ви ніколи не почали б або не повторили б співпрацю?

Так, я стикався з деякими, які були більше схожі на хаос у чистому вигляді, а не на фестиваль. Звичайно, це все має право на існування, просто не на державне фінансування. Хай собі існують, але платники податків не повинні за це платити. Це абсолютно неправильно, коли, наприклад, фестиваль архівного кіно або інші великі фестивалі мають неспівмірно меншу підтримку, ніж фестивалі хаосу. Це проблема громадського контролю. В нашому секторі його майже немає.

В мене була така ідея - створити ресурс “Наші гроші в культурі”. Це дуже потрібно, тому що зазвичай бюджети в сфері культурі є публічними. Навіть в кіно розподіл цих грошей відбувається іноді без експертної оцінки. В часи Януковича всі гроші розподілялись тільки волюнтаристськи - куди керівник захотів, туди і направив. Зараз, звичайно, не так, але все ще велике значення має експертна оцінка та громадський контроль. Культурний сектор у цьому плані дуже далекий від ідеалу. Всі ці цирки, хори, танцювальні ансамблі, вся ця етнографія - це десятки і сотні мільйонів. Тільки цирки - це сотні мільйонів. Сам факт, що цирк в Україні є дотаційним, - просто унікальний. Держава платить за розвагу, від якої всім невесело.

Виступ національного цирку України в Києві
Фото: EPA/UPG
Виступ національного цирку України в Києві

"Задача Центру Довженка - консервуючись, залишатись живою, відкритою інституцією"

К.К: Скоро в Центрі Довженка відкриється Музей кіно. Чого нам чекати?

В нас є приблизна дата, коли ми б хотіли відкритись - це травень наступного року. Проте ми не знаємо, чи зможемо відкритись власною виставкою, яка мала б заявити про музей як про серйозну інституцію з високим рівнем подачі матеріалу. Тому перше бажання - це встигнути розробити концепт та власний продукт на основі цього концепту і розвинути його до готової експозиції. Друге - це встигнути з ремонтом. Моя парафія зараз - це ремонт. А парафія Марії Задорожної (директорки Музею кіно - прим.) - встигнути з концептом і взагалі з виставкою. Але поки що ремонт забирає весь час. Ми вирішили, що в музеї щороку буде готуватись чотири виставкові проекти на рік, два з яких в перші роки роботи будуть створені залученими спеціалістами.

За підготовку концепту першої виставки Музею відповідають ті самі люди, які займалися “Атомоградом”, “Femme Mute” та іншими нашими проектами. Це дуже велике навантаження – нам бракує людських ресурсів. Але сподіваємось, що нам все вдасться.

Ви будете накопичувати музейні фонди?

Так, ми вже маємо фонди. І накопичуватимемо й далі. Крім плівок, в нас є паперові архіви, є предмети: старі камери, кінокопіювальні машини, предмети з приватних архівів - умовно кажучи, портсигар якогось режисера. А зараз ми почали поповнювати бібліотечний фонд, який, скоріше за все, стане частиною музейного фонду. Ми зробили велику закупку по періодиці 20-х років. Але ми також хочемо, щоб фонди поповнювались з виставок.

Фото: dovzhenkocentre.org

Ви будете як Мистецький Арсенал, який робить лише виставки, чи як класичний музей з великою фондовою базою?

Ми вирішили, що перші три-п’ять років в нас не буде перманентної експозиції. Ми будемо працювати за виставковим принципом, який, сподіваюсь, дозволить нам залучати артефакти у виставки, за умови, що об’єкти потім залишаться у нас. Це буде механізм залучення фондів. Наша мотивація – зробити фонди частиною експозиційних проектів.

В структурі музею ми створюємо перше спеціалізоване музейне фондосховище. Це має бути таке фондосховище, в якому кліматичний та безпековий режими відповідатимуть міжнародним музейним стандартам. Якщо ми хочемо вийти з хуторянського режиму самогерметичності, нам треба будь-яке українське явище ставити поряд з аналогічним явищем західної культури.

Я не пам’ятаю, щоб за останні 20 років відкривався музей в Україні, особливо такий, який би відповідав сучасним стандартам.

Якщо казати про зберігання кіно, то взагалі це дуже активний процес розвитку зберігацьких технологій, який пов’язаний з діджиталізацією. І в музейній сфері, мені здається, відбувається не менш динамічний процес. Не в Україні, а в міжнародному середовищі загалом.

В цьому плані в Україні процес консервації, може, і непоганий, але концепт відкритого архіву, який вже всюди в світі існує, тут не імплементований. Дуже важко це питання збалансувати, тому що презервація та консервація мають залишатися важливою складовою архіву і музею. На заході вирішують цю проблему, роблячи його безпечним. А в нас - або доступ, або безпека.

І.П.: В центрі Довженка відбулась церемонія-закриття “Sunny Bunny”, ЛГБТ-програми кінофестивалю “Молодість”. На сторінці у фейсбуці ви висловлювали занепокоєння з приводу безпеки, зважаючи на попередній досвід. Що переконало вас все ж таки провести церемонію?

Андрій Халпахчі та Іван Козленко на вечірці-нагородження переможців Sunny Bunny Awards Night в центрі Довженко
Фото: Facebook/Sunny Bunny
Андрій Халпахчі та Іван Козленко на вечірці-нагородження переможців Sunny Bunny Awards Night в центрі Довженко

Я завжди вважав, що проводити такі заходи потрібно. Це моя громадянська позиція і вона відповідає цінностям, яких я дотримуюсь.

Мене переконав факт, що церемонії закриття Sunny Bunny може не бути взагалі. “Молодість” не мала ресурсів, щоб її реалізувати - ані власним коштом, ані власними людськими ресурсами. І напередодні фестивалю виконавчий директор фестивалю Дмитро Абрамов запропонував зробити її у нас. Ми взяли на себе організацію. Тому що принципово, мені здається, підвищити статус цієї програми в структурі фестивалю.

Програма ЛГБТ-фільмів на “Молодості” існує, на хвилиночку, з 2000 року. Але до 2012 року це була маргінальна програма, про яку мало хто чув. Зараз її статус і значення виросли. Це найбільша ЛГБТ-програма на кінофестивалі у Східно-Європейському регіоні. Єдина, напевно.

Ми хочемо, щоб Україна асоціювалась з прогресивними соціальними перетвореннями, а не з консерватизмом. Ми повинні постійно ставити під питання призначення інституцій і таким чином знаходити власну ідентичність. Центр Довженка постійно цим займається, залучаючи проекти, які нехарактерні або нестандартні для кіноархіву. Які виштовхують із зони комфорту. Це все для того, щоб відповісти собі на питання: хто ми, який ми архів і яка наша функція? Отримати динамічний досвід. Часто в старих організаціях історичний вантаж настільки визначає рух вперед або, навпаки, незрушність, що вони мертвіють і консервуються. Наша задача - консервуючись, залишатись живою, відкритою інституцією.

Ірина Пупко , Журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter