Підґрунтям цього руху є так звана соціальна модель інвалідності – дискурс і система поглядів, вперше сформульована у 1980-х роках у Великій Британії як реакція на домінуючу тоді медичну модель, котра через функціональний аналіз визначає людину "неповносправною" за медичними показниками чи відхиленнями від умовного нормативу.
Соціальна ж модель стверджує: неповносправність викликана не фізичними чи розумовими вадами або ж тілесною інакшістю, а лише способом організації суспільства, яке неспроможне забезпечити людині її індивідуальні потреби.
Іншими словами: медична модель може лише визначити, що з людиною "не так", тим самим маргіналізуючи та стигматизуючи її, тоді як модель соціальна звертає увагу на суспільні упередження і просторові перешкоди, що заважають людині мати повноцінне й незалежне життя попри особливості її тілесності.
Безумовно, ця зрозуміла й логічна модель відіграла неабияку роль в емансипації людей з інвалідністю у Великій Британії, сприяла інституціалізації руху та гуртуванню індивідів та організацій задля відстоювання й лобіювання своїх прав, а в довгостроковій перспективі – побудови інклюзивного, толерантного суспільства, котре навчиться не таврувати інакшість. Цей поступ стосувався і сфери мистецтва: disability arts у Британії виокремився в самостійну мистецьку дисципліну, яка дає митцям можливість творити, але водночас є потужним інструментом суспільної комунікації.
У 1980-1990 роках у Британії були засновані декілька компаній, що працюють з людьми з інвалідністю: театральна компанія Graeae, танцювальні компанії Candoco і Stopgap. Сьогодні вони є визнаними світовими лідерами у царині disability arts та інтегрованих мистецьких практик (зокрема, Candoco виступали разом з Coldplay на закритті Паралімпійських ігор в Лондоні 2012 року); вони активно гастролюють за межами Британії і займаються освітою і професійним розвитком акторів, танцюристів, хореографів з інвалідністю та без.
Входження disability arts на територію конвенційного мистецтва поступово підлаштовує профільну інфраструктуру під потреби широкого кола людей з особливими потребами: доступність (accessibility) стає стандартною вимогою до приміщень театрів і мистецьких центрів; театри включають до репертуару покази, що супроводжуються титрами, перекладом на жестову мову або голосовим описом сценічного дійства (audio description), чимало сайтів організацій і державних установ мають спеціальні версії для людей з вадами зору чи слуху. Окрім цього, сектор виховує нове покоління продюсерів, промоутерів, програмних менеджерів та консультантів, що знаються на його потребах і проблемах - зокрема, й фінансових.
Тоні Хітон, який донедавна очолював Shape Arts (одну з найстаріших громадських організацій у Британії, котра підтримує митців з інвалідністю), скаржиться на політику економії, запроваджену консервативним урядом Девіда Кемерона, скорочення бюджетів мистецьких рад (через які розподіляється державне фінансування усього культурного сектору), знецінення мистецького компоненту у формальній освіті тощо. Хоча усе це справедливо для галузі культури в цілому, Тоні вважає свій сектор особливо загроженим.
Проте розвиток disability arts – це не завжди нескінченна боротьба за місце під сонцем. Доказом цього є Unlimited – масштабна програма підтримки митців з інвалідністю, започаткована напередодні Паралімпійських ігор 2012 року в Лондоні і фінансована через мистецькі ради Англії і Шотландії (Arts Council England і Creative Scotland) та Британську Раду. Програма пропонує митцям фінансування і менторську підтримку для створення нових робіт, та щодва роки представляє кращі з них на однойменному фестивалі в Лондоні і, з 2016 року, в Ґлазґо. Сьогодні це найбільший фестиваль disability arts у світі.
Мені випала нагода відвідати усі три фестивалі Unlimited і переглянути понад 20 вистав, інсталяцій, перформансів та танцювальних виступів, створених чи виконаних митцями з інвалідністю. Це був надзвичайний, безцінний, непростий досвід. Ці роботи безстрашно оповідають надивовиж особисті людські історії, підважують стереотипи, витворюють нову мистецьку мову, викликають повагу до людей, які – попри все – знаходять сили творити і бути відвертими. Unlimited – це й випробування для глядача: чи можна сміятись, коли людина без ніг дотепно іронізує над власною тілесністю у неймовірно смішній комедійній виставі? Де пролягає межа між фізичними можливостями танцюриста і цілісністю його роботи? Як відмежуватися від співчуття і сприймати таке мистецтво лише через оптику отриманого досвіду?
Клер Каннінгем, шотландська мисткиня, має вроджені вади кінцівок і пересувається на милицях. Вона створює перформанси й танцювальні роботи, через які вивчає свою тілесність, ставить під сумнів традиційні танцювальні практики, створені для людей без фізичних вад, і розробляє власну мову рухів, у якій милиці є продовженням її власного тіла. Ліз Карр, активістка і телеведуча, яка з 11 років пересувається на моторизованому візку через важку форму артрогрипозу, цьогоріч зіграла у власному мюзиклі(!) про асистоване самогубство й евтаназію, де у гротескний, дотепний і невимушений спосіб оповіла про полярні точки зору на цю непросту етичну проблему. Розлади мови і церебральний параліч Роберта Софтлі не заважають йому бути успішним актором, режисером, драматургом і продюсером. Чізато Мінамімура, лондонська мисткиня, у 2012 році сказала: "Моя глухота - не вада, а здібність" і створила танцювальну виставу без музики, де звуки танцю наживо візуалізувались через красиву й технологічну сценічну проекцію.
Усталення апарату і мови для обговорення disability arts, ствердження соціальної моделі інвалідності як підґрунтя для суспільної дискусії, а також прийняття законодавства, що декларує рівні права для людей з інвалідністю та убезпечує їх від дискримінації, – це той підмурок, основа, що уможливлює функціонування сектору на базовому рівні. Наступний рівень, котрий disability arts лише починає опановувати – це широкий національний і міжнародний діалог та його переведення з поняттєво-інфраструктурної в естетичну й політичну площину.
На щастя, увагу до disability arts виявляє не лише сама спільнота. На початку листопада у Валенсії відбулась чергова пленарна зустріч IETM – найбільшої загальноєвропейської мережі фахівців і митців, задіяних у перформативному мистецтві – театрі, танці, цирку, нових медіа. Disability arts та інклюзивності приділялась першорядна увага: фахове середовище нарешті визріло до того, аби змістовно говорити про розмаїття мистецтва як способу інтерпретації дійсності, нову естетику, феноменологію тіла і роль аудиторії у цьому дивовижному мистецькому процесі.
Мені надзвичайно імпонує означення disability arts як "останнього авангардного руху", почуте від одного з доповідачів на ІЕТМ. Воно деконструює естетичні і формальні рамки сучасного перформативного й візуального мистецтва, пропонуючи нову виражальну мову й опрацьовуючи раніше табуйовані теми. Мистецтво, що не дотримується естетичного канону та кидає виклик аудиторії і самим його творцям, неможливо оцінювати з точки зору краси чи техніки - натомість основним інструментом критичної оцінки disability arts стає поняття релевантності.
"Ми ризикуємо втратити унікальний мистецький шанс свого часу", – каже мій колега Бен Еванс, котрий розвиває програму міжнародних колаборацій в рамках Unlimited. "Якщо ви цікавитесь танцем, театром, мовами, рухами, вас повинна цікавити й інакша тілесність, вербальність, бачення світу – а якщо ні, то ви просто перестаєте бути сучасними." Думку Бена оптимістично продовжує й акторка Джесс Том: "Ми не завжди потребуватимемо фестивалів disability arts, бо суспільство колись перестане відчужувати інакшість, а ідентичність та історія людей з інвалідністю буде інтегрована в мейнстрімову культуру."
На щастя, програма Unlimited розширює свою діяльність за межі Британії. Вже навесні 2017 року Британська Рада започатковує програму, присвячену disability arts в Україні, Грузії, Азербайджані та Вірменії. Ми розпочнемо її з гастролей компанії Candoco, серії практичних воркшопів для хореографів і танцюристів, залучимо до роботи партнерські організації в різних містах України, покажемо найкращі роботи, представлені на фестивалі Unlimited, і спробуємо запропонувати сталу модель розвитку disability arts і підтримки митців з інвалідністю у нашому суспільстві. "Останній авангардний рух" для нас лише починається.