«Звіть мене Рене». Так з нами вирішує познайомитися розповідач роману, не відразу, до речі, вирішує (в прозі Рушді всього доводиться терпляче чекати, «Золотий дім» винятку не становить). Він народився в родині емігрантів із Бельгії. Дуже красивий, кажуть. Молодий, на початку історії йому двадцять три. Батьки – викладачі та прогресивні інтелектуали, прикрасили квартиру в Садах світлинами відомих в Америці вихідців з Бельгії та говорять розумні речі зі смішним акцентом. Втім, вони в романі ненадовго. На відміну від Рене, який продовжить рефлексувати тему зайд й емігрантів на правах укоріненого уже американця.
Його ім’я не випадково суголосне імені головного героя – Нерон. Нероном називається політичний (?) біженець, щоб позбутися некрасивої і важкої історії, яка з ним сталася на першій батьківщині. Людина, що відкидає свою історію, чи залишиться тією ж людиною? Це питання на всі лади варіює Рене. Ясно чому йому воно болить. Рене – така сама вигадка, як і Нерон. «Звіть мене Рене» римується з першим реченням «Мобі Діка»: «Звіть мене Ізмаїл». Не «я звуся Рене», а «можете мене звати Рене», і не факт, що то справжнє ім’я, а не двічі олітературене. Неправда (не зовсім і не вся правда) уже в першому ж повідомленні про себе, і саме повідомлення те крадене.
Розповідач занурюється в історію, ним же і вигадану, щоб стати зрештою головним своїм героєм. В наступному романі (він вийшов цього року) Рушді переспівав «Дон Кіхота», за тією ж рецептурою «метароман замість роману». Головного героя там звати Ізмаїл, до речі. Рушді переписує «Мобі Діка», окрім іншого і при чому в двох романах поспіль. Гроб-порятунок же, за який мав би ухопитися в фіналі новий Ізмаїл, в «Золотому домі» так і не випливе. Зате роман закінчується морським пейзажем, де корабликами-на-горизонті милується зразкова американська родина: бельгієць, індіанка та їхніх напівросіянин-син. І не Мобі Дік, якого так часто використовують як метафору США, а сам потоплений «Пекод» перетворюється на «Мейлфлауер», що благополучно досяг берегів Нового Світу.
Поки ж Рене доведеться спостерігати за своєю версією Ахава-Нерона, що полює на білого, даруйте, золотого кита. Як і герою Мелвіла, розповідачу Рушді не вдається безболісно затриматися в ролі неупередженого спостерігача. Юнак розповідає історію, точніше: пише сценарій, який має стати хітовим кіном (оце вже навряд: Рене – графоман і плагіатор). За головних героїв він бере родину, що щойно в’їхала у розкішний сусідній маєток в Садах (це на Мангеттені). Своє зачарування загадковими сусідами Рене порівняє з азартом, з яким спостерігаєш за боєм боксерів-важковаговиків. Допоки один із них не протягне до тебе руку і не скаже: «Ходи до нас на ринг!». Далі все просто: дай сценаристу-аматору достатньо довгий канат-для-рингу, і він на ньому повіситься.
Їхня шкіра смаглявіша за автохтонів Садів. Це старший чоловік і троє його дорослих синів; і десь на тлі є матір старших братів і молода коханка батька. Вони втекли з власної країни: згаданий Бомбей і якась прикра ситуація. Взяли собі нові імена: батько назвався Нероном. Звісно що старий грає на скрипці. Старші брати, обидва народжені під знаком Близнюків, діють як пара двійників. Назвалися іменами античних романістів – Петронієм і Апулеєм (читай: сатир і осел). 44-річний Петя є аутистом і агорафобом; розробляє комп’ютерні ігри. 42-річний Апу обожнює публіку і увагу; малює поп-арт. Обоє закохані в одну жінку (хоча Апу може бути і геєм). Молодшому брату двадцять два, він народився від випадкового «інциденту на стороні», і то було зґвалтування, так скидається. Назвався Діонісом або Д. Д є трансгендером (його ім’я має відсилати до леді Ді).
Коханка, а згодом друга дружина батечка – Василіса Прекрасна, росіянка. Петронія скорочують до Петі і порівнюють із Раскольніковим. Були три сина і батько, який накоїв зла і з яким щось має от-от статися. Коротше, Рушді переписує «Братів Карамазових», окрім іншого.
Більшу частину книжки нам обіцяють, що ці прибульці мають скоїти щось невимовно страшне. Початок історії у такий спосіб відтерміновується. Триває то 2008-й, то 2010 рік, минає 2012-й. Обаму, перемогою якого не задоволені старші герої Рушді, замінює «той клоун», перемогою якого не задоволені уже всі. Детективна інтрига все ніяк не зреалізується, а сюжет перетворюється на серію зрад – родинних і подружніх, і державних. Одна окремо взята родина Нью-Йорка переживає державні кризи і економічні спади на правах макромоделі США. Коротше, Рудші переписує «Хрещеного батька», окрім іншого. Ви пам’ятаєте, що на Нероні закінчилася уже була одна династія?
Ідентичність, точніше: стратегічна ідентичність. Про неї міркують всі герої «Золотого дому». І проблеми Д, який не вирішить, до котрого гендеру податися, тут найменші певно що з проблем самовизначення. Рушді теплим словом згадає теорію Гаятрі Співак, яка наполягає: все, дане нам від народження, ми можемо свідомо вибрати і наголосити, якщо нам наразі це буде вигідно в політичному смислі. В світі Рушді стратегічний есенциалізм Співак перетворюється на позірно дуже просту формулу: ким ти готовий добровільно назватися, допоки тебе так не назвали інші? А тепер непросто: чи можна все ще говорити про свободу вибору, коли ти вибираєш те, що мусиш обрати?
І то все – на тлі двох доленосних виборів, які зробила Америка, – Обама і Трамп. Вибір робити все одно доведеться. Тут є один момент, який злегка загубився в перекладі. В оригінальному романі всі прикметники ідуть парами, завжди по два ад’єктиви до одного іменника; вони можуть здаватися синонімами, але насправді треба буде вибрати один, щоб речення склалося правильно. Обирати буцімто є з чого.
Це все про Дім.
А от «золотий» з назви відсилає до «Метаморфоз, або Золотого віслюка» Апулея. І Рене нам вчасно нагадає, що за часів Апулея «золотий» означав всього лише, що розказана історія від початку до кінця є вигадкою.
Те, що золотий дім населяють родина Ґолденів – порожня забавка: це може щось означати, може ніц не значити. Апу розкаже підшофе, що будинок стоїть на золотій жилі, йому достатньо спуститися до підвалу і наколупати на веселий вечір жменьку крихт. Коханка Ді то тут, то там натякне: дім золотий в значенні «рід», а не «помешкання». Є блакитна кров, є золота – остання перепадає нуворишам. Сам Діоніс забере ключи від комор і підвалів у мачухи та змусить ту розігрувати казку про Синю Бороду, але заміть червоного пальця, вмоченого в кров, буде тут золотий палець – відсилка до царя Мідаса. А матуся уже давно мертва: загинула в теракті у найдорожчому готелі Бомбею. І так, Рушді переписує «Великого Гетсбі», окрім іншого.
Це ж теж очевидно: Джей Гетсбі не від народження так звався, це ім’я він «наростив» разом із грубими грошима? Люди Рушді перевигадують себе на всіх рівнях. Золото ж не випадково використовують як провідник в платах пам’яті. Наївний Рене на цьому матеріалі збирався знімати документальне кіно!
Більше за тему ідентичності Рушді дратує критика суспільства споживання. А це якраз ті дві категорії, через які читають геть чисто всю прозу Рушді. І от він відчайдушно просить такого більше не робити. А знову пише при цьому роман, який розкриває акурат дві теми: спроба уникнути чіткої ідентичності і… критика суспільства споживання. Метод боротьби не відрізнити від того, на що скерована боротьба. Такий принцип «Золотого дому». Скажімо, міркування про інформаційне забруднення в романі буде реалізоване через гомеричне накопичення нікому не потрібних для розвитку сюжету фактів. (Рене називає не менше ста фільмів, часто із вказівкою певної сцени, і кількадесят імен режисерів на додачу – бо йому так хочеться). Так культуру споживання має викрити надлишок спожитого.
На марші протесту проти фінансових монстрів стоїть юнак в масці Гая Фокса. Він аматор кіно Вачовскі, знятого за коміксом Мура «V значить вендета», яке ту маску прославило. Юнак гадки білої не має, хто такий анархіст Гай Фокс. А маска тим часом «розриває» всі рівні продажів на Амазоні. Юнак скандує фразочку про те, що скоро бідні зжруть багатих: «Їж свого банкіра!». Через сотню сторінок Василіса кине репліку Рене, який наминає салат в будинку Нерона: «Їж свого цезаря!». У Нерона ж скоро народиться четверта дитина, і не він її зробив.
Споживання – штука така непроста: воно дуже швидке і плинне, задовольнити потреби споживача вчасно і всі одночасно майже неможливо; але раз спожите назавжди лишається в людському тілі і формує його, перепрошую, стратегічну ідентичність та його нові-новіші бажання. Від «розпініть його» до «їжте плоть мою» пролягає дистанція в пару днів. Так, Рушді переписує Євангеліє, знову і окрім іншого.
Це перший із романів Салмана Рушді, який цілком слідує традиції нью-йоркської політичної сатири (віва «Багаття амбіцій»). Як жити в країні, яку очолив клоун? В романі є один персонаж, який народився з лимонно-зеленим волоссям. Раз уже таке сталося, то він вдягнув пурпуровий піджак, став називатися Джокером і вилупився у рідкісного амбітного покидька. Це і є Трамп, до речі. Його в романі перестають відтоді називати клоуном. Джокер – не клоун, а трикстер. У трикстера є величезне недооцінене уміння: він руйнує кордони, просто ігноруючи саму концепцію межі, а у такий спосіб творяться нові світи. Стратегічна ідентичність, все ще вона: якщо випало народитися клоуном, стань суперзлодієм – встигни першим начепити пурпурний (колір імператорів) піджак.
Рушді так часто називають автором-пророком, либонь, саме через це спостереження: надай людині право вибору, вона вибере найгірше з, бо саме так мусить зробити. За роки каденції Трампа «Золотий дім» устиг роздратувати американського читача, у нас є ще час праведно незлюбити цей роман Рушді.
Салман Рушді. Золотий дім / Переклад Андрія Савенця. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. 496 с.