ГлавнаяКультура

Олеся Островська-Люта: "Силами громадянського суспільства можна зробити багато, але не все"

Мистецький Арсенал – як невелика модель України. Недобудований масштабний музейний комплекс, на тлі якого при нагоді фотографуються чиновники, які, в свою чергу, не поспішають імплементувати зміни, які б полегшили Арсеналу роботу. Держава досі бачить його та інші культурні інституції як непріорітетні для себе об'єкти, вплив яких неможливо поміряти, а отже, і змінювати в їхньому функціонуванні нічого не варто.

Олеся Островська-Люта – одна з перших керівниць державних культурних інституцій, яку призначили за результатами конкурсу – післямайданівське нововведення, яке привело на керівні посади менеджерів з недержавного сектору. За два роки роботи Островської в Арсеналі відбулись знакові виставки – ретроспективи Олександра Гнилицького і Кирила Проценка, "Флешбек" с українським відео-артом 90-х, сьогодні відкривається великий проект про Леся Курбаса. Інституція не концентрується виключно на візуальному мистецтві, поєднуючи ключові для осмислення української культури виставки з проектами-блокбастерами.

Про складнощі функціонування культури в державній системі, дослідження аудиторії та зміни, які, попри все, відбулись в Україні за п'ять років з початку Майдану, – в інтерв'ю LB.ua з Олесею Островською-Лютою.

Фото: Мистецький Арсенал

"В 2015 році всі пропозиції змін звучали як абстракція – ми думали, що просто треба гроші і швидко діяти"

Давай почнемо з бюджету. Проект держбюджету на 2019 рік в сфері культури є приводом для критики – багато хто отримав менше, ніж планував. Як у вас – скільки отримуєте ви і чим відрізняються ці цифри від бюджету попередніх років?

Для нас там прописано 46 млн гривень – трошки більше, ніж на 2018. Шляхом довгих переговорів нам вдалося попросити більше коштів, щоб відкрити 20 нових робочих ставок.

Навіщо вам більше ставок?

В нас дуже мало людей. Всього бюджетних ставок 50, а взагалі в Арсеналі працює 70 людей. Це менше, ніж, наприклад, в музеї театрального мистецтва.

Нові люди, яких ми хочемо взяти на роботу, будуть займатись, переважно, програмною роботою. Адже навіть для теперішнього стану справ, для адеквантного забезпечення робочими руками всього, що ми робимо, потрібно більше людей. Щоб ті, хто зараз працює, не виснажувались, ми мусимо філігранно планувати свою роботу. Кожен найменший збій може призвести до випалювання людини. В Україні так люблять робити – те, на що немає ресурсу, завжди компенсується кров’ю. Ми завжди можемо лягти кістьми.

Ти на посаді більше двох років. Які ти зараз бачиш перепони бюрократичні для роботи Арсеналу, і чи вдалося за ці два роки щось зрушити в цьому плані?

Я думаю, що найважливіше, що має зараз відбуватись, це перегляд нормативного ландшафту. Зазвичай приватний бізнес говорить, що він страшенно зарегульований. Але це не можна порівняти із зарегульованістю, якій піддається бюджетний сектор.

Ми, наприклад, маємо погоджувати з органом управління, чи можемо купити газонокосильну машину. Це забирає тижні роботи – з’ясування, чи можемо ми її таки купити: потрібно довести, що вона нашій інституції потрібна. Це всіх страшенно виснажує. Але такі норми управління бюджетними коштами.

З іншого боку, є маса всіляких нормативних актів, спрямованих на те, щоб контролювати тих, хто витрачає бюджетні кошти. Цей контроль в творчому секторі – згубний, тому що ти не можеш експериментувати або розрахувати ризики, на які приречений.

Наприклад, всі платежі бюджетними коштами регулюються наказом №333 Міністерства фінансів. В ньому є перелік видатків, які можна здійснити за кошти держбюджету. Якщо твого типу видатка там немає, то ти не можеш його здійснити. Ми зіткнулися з цим, коли з’ясувалось, що ми не можемо оплатити державним коштом страхування творів мистецтва, які ми показуємо на виставці. А твори треба страхувати. З’ясовується, що цього видатку немає в наказі і ти не можеш оплатити. Тому що хтось, хто складав цей список, не може вигадати все.

Контроль в системі наразі важливіший за розвиток.

Я знаю, що ви з директором Центра Довженка Іваном Козленком ініціювали зміни в нормативні акти, щоб не сплачувати в бюджет дивіденди. Розкажи про це, будь ласка.

Як державне підприємство, яким є Мистецький Арсенал, Центр Довженка, Національна опера, ми маємо сплачувати в бюджет дивіденди. Для Західної Європи, наприклад, нетипово, щоб культурні інституції сплачували дивіденди – майже всюди самоочевидним вважається, що кошти, які заробляє така інституція, мають повертатися на її розвиток. Але це не випадок України.

Проблема в тому, що культурні інституції створені не для того, щоб заробляти кошти, а для того, щоб створювати суспільний капітал.

Є й інші складнощі: існують речі, які ми не можемо фінансувати з державних коштів, лише з власно зароблених – наприклад, благоустрій подвір’я. А ще гірше – борги, які в нас залишились з 2008-2011 років, ми можемо повертати тільки з прибутку. Але прибуток ми не можемо генерувати, тому що ми маємо віддавати його в якості дивідендів державі. В результаті ми не можемо повернути борги, ми не можемо зробити капітальний ремонт, наприклад.

Фото: Богдан Пошивайло

Це створює абсурдну рамку – з одного боку, йдеться про те, що потрібно розвивати інституцію, з іншого – весь цей нормативний ландшафт абсолютно проти цього.

І надзвичайно складно переконувати в необхідності змін органи, які напряму культурою не опікуються. Їм йдеться переважно про великі системні проблеми, а проблеми в культурі не є пріорітетом, це для них дрібниця, через яку не хочеться переналаштовувати систему.

Неймовірно складно доносити до людей, що одна дрібна норма в загальній системі визначає цілу політику в державі стосовно своїх культурних інституцій. Але оскільки це невеликі бюджетні кошти – ми не приносимо багато грошей –  наші проблеми видаються непріорітетними.

Дуже важко виміряти вплив таких інституцій, як наша, тому що наш вплив – не фінансовий, а вплив освітнього, символічного характеру. Це поміряти дуже складно.

Сьогодні я думала про стару суперечку стосовно того, чи потрібно Міністерство культури в Україні, чи ні. І ось мені видається, що люди, які кажуть, що воно не потрібне, не розуміють, що за його відсутності на порядку денному уряду взагалі не можуть з’являтись питання, пов’язані з культурою. Міністерства є стосовно всіх сфер суспільного життя, які потребують вироблення політик. Якщо якогось міністерства немає, значить, політик тут теж не потрібно – це питання, за яке відповідають самі громадяни, і їм не потрібне ніяке регулювання і фінансування. Як в США, де немає міністерства культури, а отже, фінансування культури – це справа самих громадян.

В Україні авторитет культури і так недостатньо високий, а позбавлення її міністерства означатиме ще більше пониження цього авторитету.

Те, що це маленькі проблеми, не означає, що їх не треба вирішувати. Отже, потрібен хтось, хто буде лобіювати інтереси сфери у владі, міністерствах і так далі. Це могло б бути міністерство культури і його представники.

Так. Ці проблеми не маленькі самі по собі – просто в загальній системі проблем вони невеликі, але їх вплив може бути дуже значним.

Ми зараз дивимось на те, як починає свою роботу Український культурний фонд. Чудово, що він є, але він як НЛО, яке сіло на непридатний для нього аеродром. Це ще питання, як фонд буде далі функціонувати. Наприклад, він не просто дає гранти, як це західні організації роблять, він закуповує послугу через Прозорро. Що є досить абсурдно з точки зору грантодавчої діяльності. Але українське законодавче поле не передбачає іншого порядку. А значить, це треба міняти.

Хороша новина, що зараз ми все це розуміємо. Якісь 5-6 років тому про всі ці речі взагалі не йшлося і зв’язок між творістю і бюджетним кодексом нікому не був очевидний.

А чому так було, як ти думаєш? Чому раніше не поставало те ж питання про страхування творів мистецтва? Хіба ніхто не возив предмети на виставки? Та ж сама Наталя Заболотна привозила сюди, наприклад, скульптури Пінзеля. Не можна ж було його не страхувати.

Я думаю, що вона їх страхувала, але спонсорськими коштами.

Незнання це існувало, по-перше, через брак державних грошей в культурі. А отже, гроші замінялись чимось іншим - спонсорською підтримкою, бартерними домовленостями і так далі. По-друге, культура дуже довгий час існувала в сірій зоні, що виховало відповідні практики і очікування. Зараз все змінюється – культура виходить з тіні.

Те, що зараз набагато більше говориться про законодавчі обмеження – це дуже позитивний знак, насправді. Якщо ти пригадаєш 2014-2015 рік: всім тоді здавалось, що достатньо скликали експертну раду, а все буде далі чудово. Сьогодні фаховий рівень кращає. Люди починають розуміти складність і багатогранність проблем, які стосуються не лише культури.

Фото: Богдан Пошивайло

Повертаючись до 2014 року, коли у всіх ще була такая візіонерська енергія після Майдану, я згадую проект стратегії Культура 2025. Як ти вважаєш, як одна з ініціаторок цього проекту, чому не вдалося її імплементувати і чому зараз про стратегію в культурі ніхто не згадує?

Я теж про це думала. Мені здається, що це міг бути передчасний процес. Для того стану, в якому ми перебували, стратегія була занадто абстрактною. Але якщо подивитися цілі Культури 2025, то вони дуже релевантні зараз. Наприклад, першою метою є зміна законодавчого ландшафту – таким чином, щоб нові інституції могли існувати. Ми і зараз всі говоримо про те, що це потрібно. Але в той момент ми напрацювали це аналітичним способом, а не емпіричним. Дуже багато людей прочитали це як гасло, не маючи досвіду того, як це справді слід зробити. Мені здається, що зараз ця емпірика напрацьовується. За якийсь час, коли ми переглянемо свій досвід, можливо, ми зможемо це реактуалізувати. А в 2015 році всі пропозиції змін звучали як абстракція – ми думали, що просто треба гроші і швидко діяти.

З іншого боку, в якийсь момент в уряді не виявилося лідера процесу, який би міг довести справу зі стратегією до кінця. Силами громадянського суспільства можна зробити багато, але не все. Щоб відбулися справжні зміни, треба, щоб процес відбувався з двох боків, – знизу і зверху. Коли це відбувається тільки з боку уряду, починається саботаж, коли тільки з боку громадянського суспільства, і тут є поодинокі успішні випадки, але в результаті ти будеш мати виснаження і не доведену до кінця справу.

Після Майдану ми були заряджені драйвом дуже швидких змін. Виявилось, що вони можливі в дуже маленькому середовищі. Коли ти маєш справу з цілою країною, виявляється, що все більш складно і повільно.

Але є позитивні речі: зараз багато нових інституцій замислюються над своїм призначенням, місією, проводять стратегічні сесії. Сама модель такого мислення – треба зрозуміти, куди ми рухаємось, які наші цілі і чого ми хочемо досягнути, як ми будемо знати, чи ми цього досягли, – була сприйнята середовищем. Я думаю, це прояв нашого дорослішання.

"Ми знаємо, що наша аудиторія – здебільшого жінки. Це, напевне, щось говорить про суспільство"

Розкажи про історію з боргом в 125 мільйонів гривень. Вам вдалося щось вирішити з компанією, в якої Мистецький Арсенал свого часу взяв гроші?

Шляхом переговорів між нами, нашим кредитором – державним підприємством, яке називається "Фінінпро", та Мінфіном ми досягнули відстрочки до 2025 року щодо боргів, загальна сума яких складає 119,6 мільйонів гривень.

З одного боку, коли ці кошти бралися в борг, їх взяли як поворотну допомогу, і це означає, що МА як підприємство позичив гроші в іншого підприємства і має тепер їх віддати. Це справа між двома суб’єктами підприємництва. "Фінінпро" запросто може подати до суду на Арсенал і суд може арештувати всі наші рахунки. Але звідкись взяти понад 100 млн грн ми теж не можемо, особливо якщо зароблені кошти ми повертаємо в бюджет, а саме з цих коштів ми можемо віддавати борги.

Ми пропонували реструктуризацію боргу на 60 років: тому що підрахували, що зможемо щороку виплачувати не більше 1,5 млн грн. Це для нас єдиний реалістичний спосіб. Але кредитор на це не погодився, погодився лише на відсрочку. Це означає, що до того часу треба знайти якесь рішення.

Це не єдиний наш борг. В нас є борги з 2009 року, вони менші, це десь 6,2 млн грн – ми винні Залі офіційних делегацій. Ми поступово їх повертаємо. Це дуже складно.

В бюджет ми повертаємо 75% від зароблених коштів, з тих 25%, що залишились, ми віддаємо борги.

Про які цифри йдеться? В 2017 році які у вас були прибутки?

В 2017 році не було прибутків, тому що ми списали непридатні до використання матеріали. Вони були на величезні суми закуплені і ми не могли оплачувати їх зберігання, бо це неефективне використання коштів.

В 2017 році ми заробили 12 мільйонів – але це дохід, а не прибуток. Наш прибуток був би 2 мільйони, якби ми не мусили списати непридатні матеріали, яких було на 5 мільйонів.

А як Арсенал заробляє?

Ми заробляємо на квитках та організаційними послугами, які ми надаємо різноманітним компаніям.

Фото: Макс Требухов

Типу організації Ялтинського форуму, з’їзду партій?

Так, але не тільки. Часом бувають презентації автомобілів, наприклад, для закритої групи людей. Або конференції. Ми можемо заробляти цими подіями, коли в нас немає виставок. Тому що виставки і культурні проекти для нас в пріорітеті.

На півтора року плануємо всю виставкову і культурну програму і залишаємо між подіями “кишені” з датами, в які котресь з приміщень може бути вільним і стати місцем для проведення чогось. Але ми не можемо здати в оренду приміщення – ми можемо лише надати послугу, пов’язану з організацією.

Такі послуги ми надаємо, щоб сфінансувати інші проекти. Це не дуже легкий хліб, він вимагає дуже точного планування. Але це наша модель зараз, і ми постійно шукаємо, чим ми ще можемо заробити. Все інше дає мінімальний прибуток – екскурсії, позика творів з колеції і так далі.

Ти казала, що не можна виміряти вплив культурної інституції. Але якось ви це робите – проводите опитування серед відвідувачів. Що вдалося з’ясувати про вашу аудиторію?

Не можна виміряти вплив в кількісних показниках і на короткий період. Але на довгий період і в якісних – можна.

Перше, що ми робимо, ми досліджуємо нашу аудиторію – хто до нас приходить і чому. Це страшенно цікаво. Ми регулярно оновлюємо анкету, працюємо з професійним соціологом, який нам допомагає її формувати і потім інтерпретувати отримані дані.

Півтора роки ми постійно робимо опитування і можемо сказати, що до нас приходять здебільшого молоді люди. Основний вік відвідувачів – з 18 до 35. Це 75%. З них – майже 100% з вищою освітою або студенти вищих навчальних закладів. Ми знаємо, що наша аудиторія – здебільшого жінки. Обговорили це з колегами в культурній сфері, і книговидавці, наприклад, кажуть, що в них більшість покупців – теж жінки. Це, напевне, щось говорить про суспільство.

Ми знаємо, що до нас ходять люди достатку середній+ за українськими уявленнями. Відсотків 80 буває за кордоном щонайменше раз на рік. Багато людей мають гуманітарну освіту – більше половини. Нам дуже важко досягати людей з освітою в точних науках та дисциплінах, і це одне з наших завдань.

Може, не тільки ви не можете до них дістатись, а культура загалом? Результат радянської дихотомії “фізики/лірики”?

Можливо. Але це не стосується Книжкового Арсеналу – він має набагато ширше охоплення людей. Це пояснюється тим, що там є розмаїття книжок для різних аудиторій. Я чесно зізнаюсь, що Книжковий арсенал ми не досліджуємо – приходить багато людей і ми технічно не можемо впоратись з опитуванням. Цього року на Книжковий Арсенал прийшло 50 тис відвідувачів.

На Арсеналі ідей ми мали 9 тис відвідувачів – дуже багато шкільних класів. Що дуже суттєво зросло за останній період, до речі, – це кількість шкільних класів, які приходять в Арсенал.

Як ти взагалі ставишся до цієї практики приводити школярів на обов’язкову культурну програму?

Це залежить від програми. В ідеалі 30 дітей з класу потім мають перетворитись на 30 сімей, які повернуться до музею. Наше основне завдання – бути не нудними.

Найбільш улюблена група для нашого освітнього відділу – це підлітки 14-16 років. Виявляється, що вони дуже радо йдуть на контакт, а ми думали, що ні. Підлітки наче не присутні в публічному просторі – маленькі діти приходять з батьками, дорослі приходять самі. Діти в віці 14-16 років наче голосу не мають.

Арсенал Ідей
Фото: Мистецький Арсенал
Арсенал Ідей

Підлітки були дуже добре залучені на Арсеналі ідей, стали відповідальними волонтерами. Так що ми плануємо далі розширювати для них програму.

Ми намагаємось працювати так, щоб люди, які прийшли одного разу, хотіли повернутись. Для цього маємо спеціальний відділ, який займається тим, що англійською називається visitor experience, його завдання – дивитись на МА очима відвідувача.

"Мій основний меседж: Мистецький Арсенал потрібно добудувати"

Зрозуміло, Арсенал розвивається на тій території, яка зараз є, але Арсенал – це також і проект будівництва. Яка зараз ситуація з його добудуванням?

Це мій основний меседж – з ним я ходжу по всіх, хто може на це вплинути: Мистецький Арсенал треба добудувати.

Ми зараз в такій пастці: з одного боку, Ми функціонуємо так, наче ми вже завершена інституція, і в публічній свідомості в нас саме такий образ. А навіщо давати гроші на будівництво інституції, яка і так працює?

Отже, вибір в нас такий: або знизити інтенсивність своєї діяльності, зупинитись і сказати, що Арсенал треба добудовувати; або продовжувати працювати в тому ж режимі і залишатись в свідомості тих, хто приймає рішення, інституцією, яку начебто добудовувати не треба.

Це дилема, яку дуже складно вирішити.

Скільки це добудування може коштувати?

Реставрація, пристосування будівлі – на все потрібно близько 100 млн доларів. Це приблизно 2,8 млрд грн. Це багато грошей, але вони потрібні не відразу, а протягом 5-6 років.

Виглядає як притомна для держави сума.

Я теж так думаю, але мені поки що не вдалося в цьому нікого переконати. Ми беремо участь в конкурсах інвестиційних проектів, які проходять в Мінекономіки, але, крім нас там беруть участь, наприклад, недобудвоані лікарні. Ясно, що у них пріорітет – там йдеться про життя і смерть.

Нам, як інституції, яка безпосередньо не відповідальна за життя окремої людини, а впливає на громадянську спроможність, дуже важко довести необхідність того, щоб почати фінансувати реконструкцію Арсеналу вже зараз. З іншого боку, Україна – доросла держава, яка думає про свій символічний капітал, про свою міжнародну вагу, і яка мусить попіклуватись про такі проекти.

Ще одна думка, з якою нам доводиться боротись: мовляв, шукайте приватного інвестора. Але інвестиції треба повертати. Арсенал – не та інституція, яка може повернути кошти.

Чи може знайтись меценат?

Може. Але це все одно не інвестиційний проект, який передбачає прибуток для інвестора. Про Арсенал не можна думати в категоріях приватних інвестицій. Це можуть бути суспільні, публічні інвестиції, коли суспільство вкладає кошти в своє майбутнє.

"Період 90-х вже можна осмислювати і музеєфікувати"

Давай перейдемо про мистецьку складову Мистецького Арсенала. Зараз в культурних проектах в Україні спостерігається дуже великий фокус на 90-ті – починаючи з ваших виставок відео-арту, продовжуючи кіноклубом в Центрі Довженка з українськими фільмами 90-х. Чому, на твою думку, всі стали перейматись цим періодом?

Мені подобається думати, що Арсенал виступив тут трохи трендсеттером. Спочатку ми зробили виставку Олександра Гнилицького, яка нам дуже подобалась. В цій виставці був представлений величезний пласт періоду 90-х. Потім був “Флешбек”, Проценко та проект Асі Цісар та Вікторії Бавикіної про 90-ті, який ми відібрали на конкурсі проектів. Слід сказати, що ми його вибрали не через тему, а через те, що він нам видався найцікавішим. Втім, ці проекти збудували такую собі дослідницьку лінію.

Одна з думок, яка в нас повторювалась в обговореннях, – до Євромайдану було відчуття, що 90-ті все ще тривають. А після 2014 року з’явилось виразне відчуття, що цей історичний період вже завершився.

Виставка "Флешбек"
Фото: Мистецький Арсенал
Виставка "Флешбек"

В середині 2000-х всі почали цікавитись радянським минулим, а зараз всі цікавляться наступним періодом, який відійшов в історію. В нас було відчуття, що наче вперше ми розділяємо думку про те, що період 90-х вже можна осмислювати і музеєфікувати.

Друга думка: маса мистецтва, яке було в ті роки створене, зберігається по гаражах і домашніх архівах, не опрацьоване і не опубліковане в каталогах, – натомість до нього треба ставитись як до найновішої спадщини, яку вже треба охороняти і вивчати.

Звідти виникла ідея зробити виставку з відеомистецтвом 90-х. Для мене це був ностальгічний проект, тому що я пам’ятаю, як робилися 80% з цих робіт, і я бачила їх мільйон разів на різних виставках. З іншого боку, ми побачили, що є купа народу, які взагалі поняття не мають, що таке мистецтво було. Для маленької групи в арт-середовищі та навколо нього це мистецтво було дуже очевидним, а для студентів мистецьких вузів – це зовсім невідомий пласт культури.

Це підштовхнуло нас до осмислення 90-х в мистецтві.

Що ви готуєте на наступний рік?

Буде трохи менше виставок сучасного мистецтва, але більше наративних проектів “про вічне”. Наприклад,  на осінь наступного року ми готуємо виставку Параски Плитки-Горицвіт. Це фантастична спадщина. Між собою ми називаємо її наївним концептуалізмом.

Ми зрозуміли, що нашим завданням для цієї виставки буде поставити на порядок денний питання спадщини Плитки-Горицвіт.

Ну і в принципі питання залучення фотографії до спадщини і її зберігання. Тому що в Україні фотографія рідко розглядається як частина мистецької спадщини чомусь.

Так, і ще одна наша ідея – зробити виставку української фотографії за довгий історичний період.

А що буде в першій половині 2019-го?

В останніх днях лютого ми відкриваємо виставку про Крим. Вона буде присвячена півострову Крим як історико-культурному феномену. Розкажемо, що це за місце, яка його історія, етнографія, археологія, міфологія.

Яка була найбільш відвідувана виставка за той період, коли ти працюєш? Не рахуючи “Музей новин”, який, по суті, був нативною рекламою одного з телеканалів.

Японська, “Уявний путівник”. 40 тис відвідувачів, весь час в Арсеналі було повно народу. Зараз вона увійшла в шорт-ліст найкращого українського дизайну за свою експозицію.

Для нас це був випадок глядацької виставки, які ми також хочемо робити. Є артхаус, а є блокбастери. “Флешбек” – артхаус, а японська виставка – глядацька, для широкої аудиторії.

Скажи, будь ласка, чого ти очікуєш від вашої виставки про Майдан (відкриється в річницю початку Євромайдану 21 листопада – прим.)? Я читала, що куратори запрошують іноземних художників до осмислення Майдану. Я боюся, чи не буде там старого колоніального наративу – мовляв, давайте подивимось, що про нас кажуть “великі культури”.

Ця виставка не лише про український Майдан. Вона загалом про революційні рухи, які відбулись по всьому світі. Для мене ця виставка поставить наш майданівський досвід в міжнародний контекст. Грицак каже, що Майдан подібний на Таксім, що він – частина глобального процесу.

Хочеться на Майдан подивитися з глобальної перспективи. Це може бути складно для тих, хто очікує від нас тільки комеморативних жестів. Нам би хотілось, щоб це був спосіб подивитись на те, що з нами відбулося, в дуже широкому міжнародному контексті.

З того, що я розумію з розмов кураторів, виставка все ж таки буде рефлексією про дух протесту, який прокотився багато де, і в нас – дуже гостро. Як казав колись Тімоті Снайдер, все, що відбувалось у Європі, відбулось в Україні, тільки гостріше і кривавіше.

Що ти думаєш про те, що Київ і Харків подали заявки на проведення бієнале Маніфеста?

Я думаю, що це прекрасно. 2010 року була велика історія, коли Маніфеста була сама зацікавлена в присутності України на бієнале. Сюди приїжджали Віктор Мізіано і ціле правління Маніфести, вони з багатьма говорили і зустрічались, в тому числі з представниками Арсеналу, з Мінкультом і так далі. Вони були зацікавлені в Україні як в повноцінній учасниці, але в цей час була дуже зацікавлена спільнота, але було нуль інституцій, які могли це підхопити – і для міністерства, і для київської адміністрації ця ідея була дуже екзотичною.

Зараз ми бачимо, що готовність до події такого рівня зросла. Є зацікавлені міста, є Мінкульт з повним розумінням, що це таке і навіщо. Ми можемо скільки завгодно його критикувати, але нинішній Мінкульт – це не Мінкульт 2010 року.

Тепер є і гроші на проведення Маніфести в Україні. Тоді, я пам’ятаю, йшлося про 1 млн євро, який мало внести місто. Це здавалось непідйомною сумою для такої події в Києві. А зараз заявку подає не лише Київ – з ним конкурує Харків.

Україна перестала бути реціпієнтом і вічним бідним родичем, а може бути співучасником і співінвестором таких великих подій, як Маніфеста.

Для мене заявки на проведення Маніфести – це лакмусовий папірець, який свідчить про те, як багато змін у нас відбулось.

Дарья Бадьёр Дарья Бадьёр , Редактор отдела "Культура"
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter