ГлавнаяКультура

Пролетіло: літературне десятиліття у п’яти пунктах

Міряти літературу десятиліттями – ідея загалом химерна. З одного боку, подібній мистецькій практиці, як і багатьом іншим, аби оприявнити глибші тенденції та закономірності, потрібно куди більше часу. І всезагальне прискорення тут не аж так важить. З іншого, наслідки хай навіть і швидких змін та несподіваних зламів можуть не вкладатися в календарне десятиліття, від такого року і до такого, бо – чого б це? 

Але тут мова конкретно про українську літературу, а це суттєво коригує подібне твердження. Позаяк саме в цьому десятилітті, від 2009-го до 2019-го, відбулися зрушення, які дозволяють говорити про легітимність хронологічного підходу. Умовно – країна пройшла шлях від раннього Януковича до раннього Зеленського (або ж від пізнього Ющенка до пізнього Порошенка, як більше подобається); із Революцією Гідності та початком війни посередині. Зміна політичних еліт як зміна культурного курсу заразом, два круті ціннісні розвороти. І разом із країною цією дорогою йшла також література. Інше питання – чим вона на цьому відтинку приросла, що втратила, а що лишилося незмінним? 

LB.ua підводить підсумки літературного десятиліття – із ринком і фантастикою, але без нацбестселерів.

Фото: Facebook / Mystetskyi Arsenal

1. Підбиваючи підсумки декади, можна думати про нові теми та імена, продовження традицій та естетичні тупики, конвертацію в інші культури і писання для себе. Проте загальносвітова фаза зрілого капіталізму, з розгулом інтертейменту під руку, нашіптує таке: найважливіше, що трапилося за останні десять років із українською літературою, – це народження притомного літринку. Поява інфраструктури та ініціативність десятка зухвальців, що мають смак і готові грати у довгу, не ставлячи лише на квотування російського продукту. Фактично українська література за весь час свого існування – а це років двісті, якщо обмежити її новітнім етапом, – вперше опинилась у такій ситуації. Коли книжки це не лише плід осяянь, а й ринковий продукт, що має бути конкурентним. Коли прагматика може побороти всяку культурну інерцію, і це, що не кажіть, цікаво: хочеш криваві шмарклі на лікоть намотувати, а краще продається, скажімо, діяльний ресентимент; підлаштовуйся. 

Становлення почалося в 2014-му, і хоч протягом останніх двох років зростання загальмувалось, а все ж ринок народився, і відіграти це назад непросто. Одним із наслідків книговидання як бізнесу є під два десятка нормальних прозових книжок цьогоріч (від Карпи і Шиян до Фоззі, Рафєєнка та Дністрового), активний запит на свій нон-фікшн та формування притомних жанрових ніш: ринок структурує літпроцес. Звідси – ретродетективи Коломійчука, наукомісткі трилери Кідрука, український young adult. Поки що переважна більшість тут саме тактичних перемог, бо про стратегію думають одиниці; тобто молодий ринок обсипає прищами і він по-юнацькому непередбачуваний та комизистий. Але він є.

Фото: facebook/Cергій Жадан

2. Поруч із цим – прихід та закріплення позицій нового літературного покоління, між представниками якого може бути чимало років різниці, хоча між собою вони різняться в рази менше, ніж від попередників штибу Прохаська, Іздрика, Андруховича чи Винничука. Місце головного письменника десь під середину десятиліття відвоював (і то абсолютно чесно – враховуючи феноменальний рівень виданої у 2015 році поетичної книги «Життя Марії») Сергій Жадан. А втім, є тут і молодші – як поети, так і прозаїки: Софія Андрухович, Катерина Калитко, Вікторія Амеліна, а ще Камиш, Михед, Завара, Любка, Лаюк, Нікітюк, Чупа

Чим конкретно окреслюється спільний для них периметр, сказати важко, але, певно, слід акцентувати той момент, що всі вони хочуть розказувати історії, а не лише конвертувати у тексти власну біографію чи вправлятися винятково в мовній еквілібристиці. Тут вже ніхто не шукає «національно-органічний стиль» (і слава богу), а радше, під тягарем прочитаного та нескромних письменницьких амбіцій, мірою власних сил вестернізується. Що нормально, аби лиш книжки були цікавими. 

3. І такі справді були, проте факти штука вперта: жодного національного бестселера за минуле десятиліття з нами не трапилось. «Молоко з кров’ю» вибухнуло у далекому 2008-му, «Чорний ворон» у 2009-му, а «Записки українського самашедшого» у 2010-му. Звісно, і «Фелікс Австрія», і «Танґо смерті», й «Інтернат», і «Теплі історії до кави» активно читалися та навіть обговорювались, але статусу нацбеста – що він, певно, стартує від ста тисяч проданих екземплярів, а краще таки сягнути тисяч під двісті, – вони не отримали. Що свідчить не так про самі книги, як про їхні теми, що не змогли поцілити в найширшу читацьку аудиторію. Адже знаємо: бестселери часто виступають точкою зборки для суспільства, в якому народжуються, оприявнюючи те, що тут і зараз невротизує чималу кількість людей, про що вони хочуть зрозуміти – почитавши – більше. Хоча б із цих міркувань можна чекати з‘яви нацбестселера: як доступної соціології і заміру середньої температури. 

Однак у десятилітті, що минає, його в нас не було. І це лиш підтверджує тенденції, помітні в усьому світі: поряд із наростанням агресивної правизни відбувається атомізація суспільства, сепарація й локалізація за інтересами – і культурними також. Загальних рамок лишається все менше, і навіть наша війна в Донбасі такою темою-рамкою не стала: книги про українсько-неукраїнський схід продаються погано. Читач втомився жити в тривозі і страхові, навіть якщо він, цей гіпотетичний читач, живе геть далеко від лінії фронту. Він хоче книжок розважальних і терапевтичних, і поки свого хюґе ще замало, можна вдовольнятися перекладним. Інше питання, які теми та формати диктує не споживач, єдиний годувальник і ретроградний тиран, а щось таке непевне, хоч і відчутне, як дух часу та логіка культури. 

Фото: Критика

4. А остання невблаганна – зрушення помітні, проте українська література залишається глибинно ідеологічною. Місце державницької може займати ідеологія інтелігентська, дуже ліва й дуже права, мілієнальська (або ж анти-ідеологія, з принциповою відсутністю твердих точок опертя), провінційно-аграрна (колишня народницька), навіть міщансько-споживацька: суть не в конкретному різновиді. Десь би таке назвали світоглядом і побутовою ментальністю, але це не наш варіант. Все, що тут починається як світогляд (з приставкою в діапазоні від еко- і вегано- до національно-), стрімко костеніє, перетворюючись на догму. Тому, до речі, й агресивний фемінізм, разом зі своїми літературними відповідниками, не видається альтернативою подібному проповідництву, будучи часто логічним його продовженням, аніж справді свіжою контрпропозицією. Певно, це йде з відчуття постійної загроженості та потреби не так відстоювати власну позицію, як кров’ю її боронити. Поламана здатність до діалогу. І це перекидається на прозу, а як інакше. Героями української літератури продовжують бути радше ідеї та позиції, ніж живі – впізнавані чи вкрай екзотичні – люди. Тобто їх, живих, стає більше (у Бабкіної, Вдовиченко, Чеха), але, все одно, критичної маси нема. 

Той курс, на який наприкінці минулого десятиліття могла лягти українська література, залишився другорядним; цю колізію тепер добре видно на прикладі Книги року BBC-2010. Тоді неомодерністський роман Жадана «Ворошиловград» виграв у фундаментально-традиційного «Музею покинутих секретів» Забужко. Тим шансом і прецедентом можна було би скористатись, але література станом на кінець нульових потрібного запасу міцності не мала. Поставити на художність ціною відмови від гучної публіцистичної риторики (або хоча би серйозного зменшення її присутності в прозі та поезії) виявилось неможливим. 

Виграв урешті посередній читач – а не Забужко чи Жадан – із масмаркетним запитом, та важливим є інше. Соціальна й політична турбулентність, тепер іще вкупі з війною, не сприяють витончуванню, це правда; у таких обставинах легше дерти горло, ніж навпаки. Логіка зрозуміла, але від цього нормальності хочеться не менше. Вміле розповідання добрих історій досі відбувається під ідеологічним небом посколоніальності та всього спектру історичних травм. І це робота – розганяти хмари буквально руками, із затиснутою між пальцями ручкою, – не для одного, як тепер точно зрозуміло, покоління. 

Фото: Видавництво АССА

5. Проте наросло й суттєве «але» – і це фантастика як жанр, що довго була в гетто і ось вийшла з нього. Це трапилося на західних ринках – так відбулося і в нас. Володимир Арєнєв і Макс Кідрук, Тараторіна й Українець, видавництво «Рідна мова» і «Вовкулака», Андрій Данкович та серія «Альтернатива» Видавництва Жупанського, фестиваль фентезі «Брама» і Kyiv Comic Con, аматорські антології та романи Ярини Каторож. Фантастика тут ще не стала автоматично сприйматися як книги, де може бути не лише головокрутна вигадка, а й смислова глибина разом із конструктивними художніми пошуками, але зачумленою вона більше не вважається.

І ще важливе: раніше фантастика-фентезі, як правило, обслуговували ескапізм, таке дещо інфантильне бажання втечі від складної реальності у світ зі своєю симпатичною логікою та правилами гри. Почасти це зберігається і зараз, однак в умовах, коли фантастика стає новим мейнстрімом навіть на українському ринку, оголюється ще одна важлива її функція – соціальне діагностування, критика та проектування. Якщо конкретніше: намацування образу майбутнього та робота із конструювання (анти)утопії. Першим спадає на думку вже згаданий автор і популяризатор Володимир Арєнєв, із поки що незавершеною трилогією «Сезон кіноварі», вигадливою і точною. Отже, фантастика – разом із наростанням ринку – повернулась, аби відвойовувати свої позиції і захоплювати нові, і це правильно. Бозна-яку давню травму під назвою «найкраще мистецтво – реалістичне» треба лікувати радикальними методами. 

Та й чого там, українській літературі – як економічній структурі і мистецькій практиці – в наступному десятилітті можна побажати саме радикальності: у змінах ринкових правил, у відживленні, сказати б, «національного сторітейлінгу», у темах і форматах, роботі з горизонтом читацьких сподівань. В оцінці своїх попередніх здобутків та планах на майбутнє. І добре, аби така радикальність врівноважувалась соціальною стабільністю. Українська література, попри всі мантри про «буяння талантів під час страшної бурі», від цього лише виграє. Тут нам потрібна не революційність, а таки еволюційність. Здорове новаторство, як і гроші на літературних ринках, любить спокій.

Євгеній СтасіневичЄвгеній Стасіневич, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter