ГлавнаяКультура

​“Інтернат”: Як нам усім не пощастило

Сергій Жадан написав роман про АТО.

По правді, цієї репліки було б уже достатньо – рецензію можна завершувати. Жадан + великий роман + АТО = хіт (воленс-ноленс). До того ж, роман цей змайстрований просто як за підручником «етапна велика проза визначного прозаїка» і прихильників а) сучасного українського роману, б) Сергія Жадана не розчарує. Але справа ж не в цьому, по правді.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Фото: Meridian Czernowitz

На безіменній станції біля неназваного міста живе Паша. Йому тридцять п’ять, він учитель української мови. Роботу не любить. Батька не розуміє. Сестру-близнючку боїться. Мати померла. Нині в його краях міняється влада: українські війська пішли і заходять  інші – вони теж не названі. Паша не воює, бо це не його війна: «Малий усе допитувався в Паші, за кого він, що робитиме, у кого стрілятиме. Паша, як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого». Та він і не стрілятиме – інвалід: має проблеми з правою рукою. В місті, в інтернаті, у Паші є племінник-підліток Саша (епілептик, судячи з усього). Нарешті родина розуміє, що хлопця з інтернату час би забрати додому. Паша рушає до міста, що знаходиться в облозі. Три дні на лінії фронту є у героїв Жадана (новітніх Іонів у череві кита), щоб зрозуміти, чия це війна.

Чому «Інтернат»?

По-перше, одне з місць дії – інтернат для дітей з педагогічними і фізіологічними проблемами. Нині в ньому живе Саша, Ніна-директорка, фізрук і кілька дівчаток. По-друге, інтернат – прозорий символ на позначення України, який так же прозоро нам пояснять: «Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо…».  І було б на це просте пояснення не звертати, аби до цієї репліки не додавалася одна з найсильніших сцен в «Інтернаті». Щойно відбулася суперечка між Ніною і Пашою про те, що нинішня війна – наслідок бездіяльності (інтелектуальної і громадянської) якраз Пашиної генерації. І з підвалу виходять дівчатка-вихованки. Паша не може збагнути, чому ті мають такі страшні очі. Аж розуміє: дівчата вбивають час, переховуючись, – вони фарбують одна одній обличчя. І-от уже до метафоричних, покинутих вітчизною «інтернатських дітей» додаються цілком реальні дитячі сльози, змішані з дешевою тушшю для вій: «…Кинуті всіма, але нафарбовані». Здається: то містерійні маски. Це по-третє, інтернат – буквальний і символічний притулок, свого типу Храм. Який ясно що зруйнують.

Роман Жадана творить саме таке поєднання: компроміс банальних сентенцій і психологічно достовірних спостережень (для художньої прози ця сполука – не з найкращих). Те, що тут відбувається, настільки важливіше за можливі пояснення, що пояснення виглядають просто недоречними. Очевидність пояснень в новій прозі Жадана лякає, правду кажучи, бо наше життя за роки війни стало глибшим і змістовнішим, і художньо-вибагливішим за літературу вимислу. І це біда не для літератури насамперед.

Всі герої «Інтернату» намагаються жити буденним життям: ходять на роботу, турбуються про харчування, сваряться. Навіть Паша раз-по-раз пояснює собі ту доленосну поїздку до інтернату: зараз же канікули, школа все одно не працює – можна і за Сашою поїхати. Але нікому тут не вдається успішно себе обдурити: ніхто «просто» не живе.

Два фрагменти до зіставлення. Таксист, які наловчився за грубі гроші курсувати між окупованими станцією і містом, везе чергового пасажира. До даху його «Опеля» примотана домовина. Не здивуюся, – коментує Паша, – якщо в тій домовині уже є покійник; таксист той швидко адаптується до нових правил життя. Другий фрагмент: новоприбулий у місто вояк навідується у місцевий музей. Там – серед розбитих експонатів – він знаходить фрагмент вугілля, на якому є відбиток папороті. Цьому мільйони років, – каже. І передає камінь на збереження учителю. Сепаратист, із місцевих.

Не живуть, а буцімто шматками рвуть собі від життя. Так, як зголоднілі пси харчуються (не випадкове порівняння, повернуся до нього).  

В суперечці між Пашою і Ніною (якраз перед появою розмальованих дівчат) директорка інтернату кидає фразу: «Не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик». Вам щось ця репліка нагадала? Мені – так: «Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати. Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати». Найцікавіші фрагменти «Інтернату» є почасти коментарем, почасти ілюстрацією до найвідомішого вірша Жадана про війну – «Звідки ти, чорна валко, пташина зграя». Була б «Чорна валка» картиною, «Інтернат» був би романом-екфразисом, детальним описом картини. І це не спільність мотивів і образів в межах літературної стратегії одного автора, це цілком свідомий полемічний прийом, мені так видається.

Уже в місті Паша приєднується до групи біженців, яких із вокзалу, де вони знайшли притулок, до комбінату в центрі має вивести провідник (він скоро їх покине). Ця різнорідна група відразу названа валкою (не саме поширене слово). Згодом акцент припаде на валізи: одна з пані незграбно тягне валізу (як і у вірші). Та виявиться порожньою, що не заважить жінці полізти за нею під кулі. Порожні такі ж валізи потім снитиме собі Паша. Ще: в одну мить Пашу порівняють з парохом, до якого після проповіді залишилися питання (це ж капелан із тієї поезії).

Все це – запозичена з «Чорної валки» образна система. І порожні валізи як місце, де має зберігатися колективна пам'ять, а натоміть зберігається «колективне забування». І духівник, який має очевидні відповіді на складні питання, а відповіді нікому не сподобаються все рівно. І самотужки спалені міста та зруйновані церкви (на інтернат напали не військові – зверніть на це).     

Цю подорож, родом із «Чорної валки», Паша завершить в компанії Віри (!), яка виявиться проституткою. Якийсь нестерпно пошлий сюжетний і смисловий хід, якщо сприймати його у відриві від перед-вірша. Якщо читати як діалог з самим собою, то складається: наче збиткує автор над біблійною символікою і високим трагічним пафосом про кінець Історії (руйнацію Храму), на яких побудовано вірш;  не те, щоб зрікається себе тодішнього, а саркастично відсторонюється. Три роки минуло від початку війни: трагедія стає повсякденністю.

Є такий фрагмент в романі. Діти в інтернаті переховуються в підвалі, стіни якого заклеїли радянськими плакатами з цивільної оборони (хто не знає, там малювали, як ховатися від артобстрілів і бомбування також). Іронічно. Але цього мало. Далі директорка інтернату коментує: «Цей підвал будували як бомбосховище. На випадок третьої світової. Спеціально для нас». От тепер рівень іронії достатній. Війна на сході України – це не руйнація Храму, не кінець Історії, не Третя Світова, навіть не катастрофа. Це локальний воєнний конфлікт. Який герої Жадана мають намір пересидіти в підвалі з радянською агітацією на стінах… Не вийде.  

І ще один висновок з «переклички» вірша і роману: писати поетичною мовою про війну більше не годиться – не складається.

За включенням сцен, де Паша снить собі минуле, Жадан (і без того скупий на синтаксичні вихиляси) спрощується чи не до телеграфних реплік. Переважно неповні речення, жодної складної синтаксичної конструкції, кільканадцять складносурядних, одиниці складнопідрядних і то – тільки такі, які вказують на час дії. Це має сенс: все в «Інтернаті» – чиста і однозначна дія. Дійти до пункту призначення і залишитися живим. Жодних побічних дій і думок: ні про спосіб, ні про причину, ні про наслідок, ні про додаткову якусь дію тут не йдеться (а для цього ж і треба підрядні речення). Тільки одна-однісінька на часі дія: біжиш, ховаєшся, біжиш, боїшся, нападаєш, їси, спиш, біжиш, ховаєшся. З усіх умов важить тільки час. Коли? – Просто зараз! Це війна. Першими на лінії вогню зникають зайві рухи, відразу за ними – зайві слова.  

Два основних символи роману: дорога і пси.

Пси. В романі безліч псів: реальних собак, їхнього запаху, яким відгомонить брудний мокрий одяг людей, псячі очі розізлених людей, цуценяче виття поранених. Спочатку акцентують: не можна дивитися в очі військовим (як вуличним псам – небезпечно), ближче до фіналу такі ж очі Паша бачить у рідних. Тут і додаткових кодів не треба. Людина людині ще не вовк, але уже здичавілий пес. Втім, Сашко заносить до хати напівживе цуценя. Якому, може, пощастить вирости: «Виросте – всіх порве». Зрештою, хворий нарваний підліток із важкою битою – єдина людина в «Інтернаті», яка знає, що робить. Зазвичай саме головному герою надають право завершити роман. Цей твір завершується прямою мовою пацана зі сліпим цуценям у руках.  

Дорога. Дім Паші знаходиться на станції, буквально: зупинка в дорозі. Життя Пашиної родини пов’язане з дорогою, мати Сашка – та взагалі провідниця. Дороги – штука гранично сакральна. Це межа між світами. У багатьох народів передбачуване сурове покарання для тих, хто спаплюжив дорогу (плюнув там чи щось таке). Зрештою, «Інтернат» – це роуд-роман: дорога тут важить безкінечно. «Ну-ну, – говорить, – іди. Тільки не по мінах. – А де міни? – запитує Паша розгублено. – Да кругом, – викрикує весело».

 Перші два діалоги в творі. Паша сперечається з батьком, який примушує його рушати за Сашком. І Паша розмовляє з таксистом, який скаржиться на вщент розбиті і занедбані дороги. Шлях, який починається з наполегливої згадки про профанацію і паплюження сакрального простору – дороги. Дорога, в якій не очевидна межа між світами. Як, по-вашому, така мандрівка має закінчиться? – Так отож. Бо в світі Жадана дороги обирають нас, а не навпаки. І це, до речі, погана для нас новина.

Отже.

Ми отримали свій «головний роман про війну».

Нам не пощастило.

Сергій Жадан. Інтернат. Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017. 336 с.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик