Автор зробив те, що хотів – переписав античну поему і розважив іронічного читача. Автор зробив більше, ніж хотів – започаткував літературу українською мовою. Автор не хотів взагалі, але зробив – визначив ідентифікаційні ґратки модерного проекту під умовною назвою «українець». Що ж той автор насправді наробив? – 175 років пішло на пошук прийнятної відповіді. І далі буде.
Є факти натомість.
Котляревський написав поему в шести частинах чотиристопним ямбом розмовною українською мовою, яка в такому статусі до того не фігурувала. За основу свого твору він взяв високу поезію Вергілія. А за безпосередній взірець (і конкурента) тут – твір російською мовою «Перелицьована Енеїда» Осипова і Котельницького (збігів з цим твором значно більше, ніж з Вергілієм, але то не є просто копіюванням). Котляревський працював в жанрі ірої-комічної поеми (шалено на той час популярному у всіх європейських літературах). Перші три частини «Енеїди» були видані 1798-у без відома автора. Вся вона вийшла тільки в 1842-у, уже після його смерті. Здається, Котляревський і не уявляв собі, що поему треба чимдуж друкувати: ні, не нехтував нею, вона розповсюджувалася в рукописах і списках, як полемічна сатирична проза XVII ст. (до якої типологічно сходить). Після першого повного видання «Енеїда» не видавалася десь двадцять років.
Факти злегка авантюрні, звісно, але очевидні.
А от далі – все значно цікавіше. І все більш і більш авантюрно, карколомно навіть. Життя «Енеїді» її читачі забезпечили таке, що бурлескне пекло, яке придумав Котляревський, скидається на сухий продукт студії «Київнаучфільм».
Коли національна література (правильніше «література національними мовами», звісно) починається не з трагічного, а з комічного, не з піднесеного, а з іронічного – це щось має означати, так?
От у італійців була «Божественна комедія» Данте, у поляків – «Трени» Яна Кохановського, у чехів – «Дочка Слави» Яна Колара. А у нас – «Енеїда» Івана Котляревського, над якою несамовито регочемо і понині. Хіба до компанії нам красно годиться перший-німецький «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта… Щось це таки має означати.
Наші нинішні поборники Великого Українського Роману (яким ніяк не розродиться сучукрліт) мають зрозуміти розпач і відчай критиків «Енеїди». Нація, яка ідеально накладається на модель «жертви історії», починає розповідь про себе не з трагедії, навіть не з заплачки, а зі сміху – бурлескного, гротескного, площадного. От і поставив своє тавро «не знайшов форму» Дмитро Чижевський, от і запеленгував в поемі «ознаки глибокого падіння народнього почуття самосвiдомости й самопошани» Пантелеймон Куліш (його ж «бурлацьке юродство» – ще крутіша оцінка). «Котляревщина» на означення примітивізації мови і спрощення культурних кодів прижилася надовго, не так давно її підмінила «шароварщина». Назвати одночасно «батьком української літератури» і тут же зневажити «-щиною»? – До Фройда не ходи, щоб пояснити собі ці одночасні акції захоплення і відкидання.
Але сміх Котляревського має глибший сенс.
Такий сміх, як в «Енеїді», може бути водночас і зброєю, і захистом.
Чи треба ще раз проговорювати, що зруйнована на початку поеми Троя – це Запорізька Січ, руйнація якої, розпочата уроками Батурина і Лебедина, завершилася на час написання поеми наказом Катерини? Чи треба звертати додатково, що завдання українського Енея не різниться від Вергіліївого – збудувати місто-державу? Один із найделікатніших читачів «Енеїди» Марко Павлишин писав, що в її комізмі поєднується риторика і політика. Українському читачеві треба було нагадати, хто такі козаки, коли про них мовчати стало уже добрим смаком, і вибити тим бурлеском-несмаком у читача ґрунт з-під ніг. А таких козаків ви знали? А таких народних героїв не хочете собі часом?
Щодо насправді визначних творів, цей процес зветься зміною горизонтів очікування. Історія втраченої козацької слави (а точніше: втрачена історія козацької слави) мала повернутися як неоднозначне політичне послання. При чому загорнуте в самий що не є імперський текст – в «Енеїду» Вергілія! Сміх той був терапевтичний і компенсаторний: такий годен виникнути тільки в ситуації особистої несвободи і як реакція на неї. Іронічно вкрай, визнайте.
Нині на часі і в тренді постколоніальне прочитання «Енеїди» (першими так її прочитали Євген Сверстюк і Григорій Грабович, законодавець сучасної літературно-критичної думки). Кажуть, «спадає на думку закон про незнищеннiсть духової енерґiї: не можна безслiдно поховати ту силу, що вулканила Україну столiттями» (це слова Сверстюка). Мабуть, так воно і є. Не забавка писалася Котляревському, а політична концепція. А точніше: і те, і те воднораз. Взяти найвідоміший сюжет про виникнення імперії. Взяти найвідоміший твір на цей сюжет. Краєм ока глянути ще в його версію російською панівною мовою. Й зробити начебто очевидну їхню імітацію, але з таким недобрим смішком. Ну от не зглянувся ж Котляревський на пишну «Росіяду» Хераскова, а погрався з «Енеїдою» Осипова. Осміяти смішне – це як додати дві негативні величини.
Коли національна література починається не з оригінального твору, а з показово, ба нарочито вторинного – це ж теж про щось свідчить?
«Енеїда» – травестія; травестія не може не підпорядковуватися сюжетній канві першотвору. Така поема як твір Котляревського – апріорі неоригінальний, вторинний. Він – підпорядковане (яке раптом заговорило, саме так). Психологічно зрозуміло: перший твір українською мовою не має ще своїх зразків; зрештою, і середовища, яке уміє читати новонароджений укрліт у відриві від класичної літератури, теж ще немає. То був не перший комічний чи сатиричний переспів Вергілія, ясно. Були до і окрім Котляревського такі ж твори: Блюмауера і Скаррона, наприклад. В обох випадках – жорстко сатиричні, до речі; Блюмауер написав свою «Енеїду» як антиклерикальний пасквіль.
Бо травестія, яка визнає свою несвободу і вторинність, отримує одночасно з тим два неперевершено дієві в літературі інструменти та режими читання: профанацію і фамільярність. І ще один ракурс іронії: часи після «Енеїди» Михайло Грушевський-от назвав «другим українським ренесансом».
Відродження починається з профанації – з сумнівів в доцільності/результативності попереднього культурного виробництва. Цікаво склалося.
Зустріла не так давно наукову розвідку, де непереконливо доводили, що «Енеїда» – фанфік. Сама природа фанфіка: виказати пошану і захоплення оригіналом. Що може бути подалі від «Енеїди»? Поема Котляревського – не захват, а діалог, навіть полеміка. Батько укрліту не фанатіє! Але є той факт, що визначний для нас твір базується на «опії чужих» (оцінить різницю між «опінією чужих» і «чужою опінією», колосальна різниця; а я цитую тут Сергія Єфремова). І узалежненість поеми від імперських зразків світогляду і класичних зразків високої літератури часто-часто маркують як хибу «Енеїди». А потім уже – як визначну рису нашого національного характеру, культурну залежність від різних Старших Братів. Цей мимовільний спадок «Енеїди» люто свого часу дратував Миколу Зерова, котрий бачив в творі лише пряме наслідування поемі Осипова і жодної іронії за тим.
Ще одне страшне актуальне потрактування нині поеми Котляревського: «Енеїда» як постмодерна іронія (так її відома літературознавиця Тамара Гундорова читає). Тут і тепер, кажуть, настав час відкинути спроби читати поему як щось низьке щодо Вергілія, як народне щодо античного, як колоніальне щодо імперського, як комічне щодо героїчного – ці всі елементи насправді є в «Енеїді» (прямо і приховано). І це все – елементи не тільки одного поля, а одного порядку. Відтак Вергілій і Котляревський постають як два різні способи писати-історію. Як абсолютний початок чогось і як кінець-руйнацію чогось, за чим почнеться новий цикл, відповідно. Життєствердно звучить – для нас, не для римлян.
Якщо твір, який чи не від першого читання сприймаються як репрезентацію ідентичності певної спільноти (українства) не дає жодної «серозної» позитивної моделі, – це щось значить?
В уявлені спільнот значать чимало факторів: культурних, політичних, мовних, символічних. Прецінь, під кінець 18 ст. значив клімат (була така теорія – вплив клімату на ментальність) і Дух Народу (краще вже клімат). Котляревський в цьому світлі методологічно якийсь вже аж занадто послідовний структураліст (чи не читав, бува, Леві-Строса?). Його «український дух» визначається як специфічний абсолютний до опису фактор. Все просто, треба просто-просто розказати: як виживає народ і що планує робити після смерті? «Енеїда» – справжнісінький гімн тому, у який спосіб ми підтримуємо в собі біологічне життя: вона неперевершено розказує про їжу і секс. «Енеїда» – гостра полемічна поема про те, як ми собі уявляємо післясмерття. Частина про сходження Енея до Пекла є не тільки найкращою (не переконаєте мене в зворотному), а ще й найоригінальнішою тут.
Від Миколи Костомарова читаємо (благосно і часто наївно) цю поему як «вірну картину малоросійського побуту, як перший твір на малоросійській мові в очах наших – дорогоцінне творіння». А-от в коментарях до «Енеїди» Олексія Ставицького є момент, який сам собою постає як диво. Дослідник коментує побіжно кілька рядків: перелік наїдків праведників у раю. В інших сценах поеми страви подають в тому порядку, якого вимагав бенкетний етикет. Тут – інакше. Праведники їдять виключно солодощі і за таким рангом: спочатку покупні дорогі на кшталт «стовпців», далі йде натуральна садовина типу «кислиць» і «терну», але вона перерахована в тому порядку, як зріє десь, скажімо, у Наддніпрянщині. (Я собі думаю, якби Котляревський до своєї поеми додав не словник вживаних українських слів, а коментар і путівник, то святкував би весь світ не Блумсдей, а Енейдень якійсь би).
В хаосі, в якому шастають обпалені троянці Котляревського, не відразу помічаєш, наскільки його світ чітко ієрархічний. Це впадає в око саме в сценах бенкету і особливо в Пеклі (третя частина поеми). Уже від початку, біля входу в пекло стоїться черга: і це чітка градація смертельних хвороб залежно від ступеню смертності і швидкості зараження в ті часи – від чуми до бешихи. Отож те, що гріхи тут підпорядковані системі (від меншого зла до більшого, де українці Котляревського обирають обидва), не дивує.
Це навіть не декалоги Котляревського чи моральний кодекс українського народу. Це потаємне бажання «щоб все чьотко і ясно було» навіть в пеклі. Тим більше в пеклі.
Хто не знає «Енеїди» Котляревського, той все одно впізнає «Енеїду» Анатолія Базилевича. Книжка з його ілюстраціями вийшла у 1968-у, і відтоді перевидавалася добрі два десятки разів. Які саме згадаєте першочергово? – Залицяються і їдять, ясно. Знаєте про цей курйоз? У виданні 1989-го року кількість ілюстрацій скоротили на п'ятнадцять: вони були занадто еротичні, а книжка призначалася для школярів. Не на сексі та їдлі має зростати наша молодь!
А нема сексу, буде любов до Батьківщини. Існує посилена наразі небезпека читати «Енеїду» як героїчну поему. Знову, бо таке уже було після 1812-го і 1945 року. В подвигу і загибелі Низа та Евріала з п’ятої пісні бачили (і не брехали собі та людям) акт патріотичного піднесення. Прикметно, в кожному повоєнному виданні поеми типу «Шкільна бібліотека», в більшості радянських підручників наголос припадав саме на цей сюжет – самопожертва задати спільної справи: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку». На ній будується одна з найвпливовіших за радянські часи інтерпретацій «Енеїди» – Дмитра Чалого, щиро переконаного, що наша «головна» поема – це за суттю реалістичний твір про природний героїзм «народної душі». Звитяга хоробрості простих вояків, казали. От звернули б, що на острові Цирцеї козакам випало бути волами, а не левами. Але така природа читання класичних творів – вони залежать уже не від часу написання, а від часу читання. Бо «Енеїда», схоже, у кожного своя.
Нині 2017-й (нагадаю про всяк випадок). Ювілейний для поеми: минуло 175 років від першого повного видання. Як ми читатимемо її тепер? Я сподіваюся, як суму всіх попередніх інтерпретацій. І буде такий єралаш, що його собі й Котляревський не уявив би. (Згадався жанр іншого класика: «Я помру в своїх епігонах»). А я натомість бажаю терпіння тому потенційному читачу «Енеїди»’2017.
Процитую ще одну річ наостанок: «Перший цікавий прояв “Енеїди” – її функція “лакмусового папірця”, який допомагає відкрити ідеологічні коди, притаманні тому чи іншому часу»; мені сподобалася ця трішки наївна сентенція. То є цитата зі свіженького релізу виставки. А послання тут таке: нові етапи читання поеми – уже дзеленчать за рогом, тільки прислухайтеся. Планують виставляти всілякі візуальні цікавинки щодо «Енеїди»: афіші, ілюстрації, графіку, фото тощо. І паралельно працюватиме гастро-проект кафе «Еней».
Буквально на днях все це відкриється у Національному художньому музеї, зветься «Проект Енеїда». Після 175 років ламання списів: політика «Енеїда» чи розвага, високе літературне мистецтво чи імітація імітації, що править за національний символ. Після цього всього нам пропонують «відчитати» ідеологічні коди поеми буквально через фізичні відчуття: через зір і смак. (Може навіть на дотик, якщо тітонька-смотритель не помітить). Хороша ідея. Зрештою, хороша ідея стає концепцією при повній зміні контексту, а час зараз для перепрочитання класики – найкращий (на жаль, цьому сприяють не ювілеї, а соціальні потрясіння).
Отже, «Проект Енеїда». І не на правах реклами. На правах потреби нових вражень від старих творів.