Макс Кідрук, «Доки світло не згасне назавжди» (КСД)
Психопатія, розлади сну, галюцинації
Рівненська старшокласниця Рута Статник посварилися з батьками через відверту фотосесію, яка виплила в інеті, люто напилася і провела ніч із малознайомим юнаком. Учитель літератури із середньої рівненської школи Яків Чорнай вигулював в парку песика і на нього напали гопники, чоловік загинув. Дві одночасні і непов’язані з собою події. Хоча зв'язок між ними звісно що є, інакше б не було цього трилера. Уже з самого початку нам чомусь розкажуть, що Рута – метиска, і далі на цьому наполягатимуть не раз. Ідеться про вроджені особливості, над яким ми не маємо влади. Рута – мутантка. Вона бачить дивні сни, які потім в реалі переживає як дежа вю і взагалі демонструє паранормальну онейричну активність (демонічно регоче, скажімо). Її здібності дозволяють конструювати нові версії реальності, змінювати минуле. Всесвіт такі втручання не прощає, сприймає людей типу Рути як віруси і запускає «антивірус» (теж уві сні).
Якби вам випала нагода скасувати якусь подію в минулому, що б ви обрали? Навряд замінити невдалі шпалери на стильні чорні стіни, як це зробила Рута. Аби б вона тільки тим ремонтом і обмежилася.
У Рути є старша сестра Індія. Сестри обмірковують прочитані книжки, міркування ці жодного корисного змісту не мають (але наводять прецінь на думку, що Кідруку доплачують на обсяг). Але згадка про одну книжку важить. «Шукачі безсмертя» Хлої Бенджамін. Цю книжку позичає Руті Яків. Необов’язковий роман про чотирьох дітей, яким ворожка передбачила день їхньої смерті, тож малята тепер проживають життя, знаючи чим і коли все закінчиться. Передбачення, його хиби і винагороди, причинність і її закони, знання, за яке треба буде розплатитися – теми «ДСНЗН», які Кідрук позичає у Бенджамін.
Найстрашніша фраза в цьому романі, який і має за мету нажахати, звучить так: «поговорити з матір’ю, написати перше ЗНО, зробити аборт» (це школярка складає плани на завтра). Дідько приспаний, це таки страшно. Як і (потенційна) любовна лінія, в який весь час треба робити зусилля, щоб не помітити: ідеться про кримінальний (!) зв'язок майже тридцятирічного чоловіка і дівчини-підлітка. Виходів із патових життєвих ситуацій роман надає три: примиритися зі своїми помилками (і померти через це), виправити помилки (і померти через це) та втікати щодуху (поки не помреш)… Ну власне, краще б вони там стіни перефарбовували.
Ксенія Фукс, «По той бік сонця: історія однієї самотності» (Темпора)
Депресивний епізод, схильній до суїциду
Цинічно прозвучить (бо так і є), але кожні років, скажімо, п’ятдесят література обирає собі улюблену хворобу: то лепру, то сухоти, то сифіліс, то рак, то ВІЛ – і робить хворобу метафорою соціальних проблем. Останні пів століття іде мова винятково про психічні розлади: на зміну залюбленій шизофренії прийшла депресія. Ці процеси ніяк не стосуються соціальної та особистісної значущості переживання реальної хвороби, вони, ті «олітературення» – буквально паралельні до медичних діагнозів. Статеві зв’язки «лірики» і «клініки» породжують байстрюків, ображених статусом напівкровок.
Дебютний роман Ксенії Фукс «По той бік сонця» – це лірична сповідь про переживання депресивного епізоду. Мабуть, ні, не лірична сповідь. Найближче «лекало» до «По той бік сонця» – все таки не свідчення, а скаутська оповідка: йшов собі герой, зустрів проблему, подолав проблему, ми пишаємося героєм, він іде далі.
Молода жінка в компанії з невизначеним К. (муж чи бойфренд) має пересісти на потрібний потяг десь посеред Німеччини, але потяг затримується, бо хтось щойно удало стрибнув на рейки. Це тільки спочатку здається омажем «Анні Карєніній», бо «По то бік сонця» написано не про грішне кохання, що занапастить душу. Хоча список самогубць, на яких тут натякнуть, складеться зрештою чималий. То ж чому б з Карєніної і не почати? Зрештою, от-от на сцену вийде Платт: дівчину-самогубицю в дурці звуть Сильвією. До неї доєднається психопатка Елісс і таке симпатичне інше. І поєднання барбітуратів із алкоголем, яким марить героїня роману, от-от проблисне білявими локонами Мерілін.
Між тим подорож має мету: К. і розповідачка прямують в психіатричну лікарню, в Центр психічного здоров’я, так точніше. Два місяці перебування в закритому спецзакладі складають сюжет роману. Вона – книжкова дівчинка – побоюється, що увійде в незатишний світ Кена Кізі, натомість пишеться українська сильно-полегшена версія «Girl, Interrupted» Сюзани Кейсен. Зрештою, в книжці Фукс є чимало натяків, що пише авторка про досвід безпосередньо пережитий, як і Кейсен. Тут дівчинку Фукс теж нагло перервали, і важливо саме, на чому. Кістяк роману створює жіноча пара, дівчата познайомилися в лікарні, у обох – спроба самогубства і депресія. Одна з Києва, друга з Донецька. Між ними – гомоеротичні травматичні стосунки. Фукс свідома незатишного сусідства з культовим романом, тому перше, про що дізнаються у божевільні її герої: там нема мобільного зв’язку – прозора і прозоро-позичена (вдало!) синекдоха.
З олітературненням хвороби є біда. До тебе це робили тисячі людей. І в самий незручний момент пам\'ять вибухає асоціаціями і чужими досвідами.
Добре, що бідолашна дівчина з роману зосереджується десь на кіно середині 1990-2000-х і на «Докторі Хаузі». Але і того вистачає. Цей момент в книжці найцікавіший: коли вона фіксує власну реальність хвороби і намагається її від’єднати від того, що уже чула-бачила-читала про цю хворобу. Пережити, а не уявити. А що ж там сталося? Це питання ніколи не доречно в ситуації депресії: точку, коли щось сталося, не так легко намацати. Власне, звідси походить слабосюжетність «По той бік сонця»: нічого там не сталося, все ще триває.
Андрій Клімов, Світлана Клімова, «Ті, кого немає» (Ранок; Фабула)
Посттравматичний розлад внаслідок родинного насилля
Одружилися двоє дорослих людей, жінка мала одну умову: не хоче дітей. Через вісім років муж самостійно вирішив: треба усиновити дитину. Попри всі аргументи-проти і небажання дружини, психологічний пресінґ тривав («вмовив вельми обережно, давши їй повпиратися, показати характер»): в родині Федорових з’явилася Марта. В цей же час в квартирі Федорових оселяється брат дружини Валя, йому під тридцять, він до того довго жив зі страшим братом і зараз планує пожити з сестрою. Створюється казковий розклад в неказковій історії: татова донечка і мачухин синок. Валентин сексуально переслідує Марту, в тринадцять намагається зґвалтувати (Марта – не перша і не остання жертва Валентина). І власне, це – початок Мартиної історії, яка і задає детективну інтригу.
Марта з’являється як результат психологічного насилля, щоб стати жертвою сексуального насилля. Колообіг жертв в природі, саме про це написаний роман «Ті, кого немає» подружжя Андрія і Світлани Клімових. Тож, либонь, не здивує, що й мерзенний Валько свого часу став жертвою ґвалтівника-педофіла. Ідея того, що колишні жертви переформатовуються в нинішніх злочинців, далеко не нова і аж ніяк не безневинна. Такий підхід цілком і повністю знімає з людини відповідальність за своє минуле: герої Клімових просто обмінюються ролями, вистава ж триває. Сюжет в «Тих, кого нема» рухає серія збігів, таких частих, що виглядають уже гранично кумедно. Якщо дванадцять осіб опинилися за одним столом (переказавши вітання «Убивству у Східному експресі»), то тут точно будуть жінка, яка втратила дитину, і той, хто дитину убив, жертва зґвалтування і ґвалтівник, навіть так: дві жертви зґвалтування і ґвалтівник, потенційний убивця і його жертва, навіть так: два потенційних убивства, наркозалежний і драгділер, тощо. Якщо якась бабуся помирає на вулиці від серцевого нападу, то знайде тіло звісно що її давно втрачений онук.
Сам акт насилля в романі постає чимсь на кшталт ініціації (етично вельми сумнівний хід). Але не варто зупинятися на припущені, що пережите насилля робить тебе злочинцем.
В родоводі Валентина знаходиться маніяк-насильник: його батько спричинив смерть матері і опосередковано – бабусі. Отже, навички педофіла і завдатки убивці Валя успадкував! Те, що в результаті богом-з-машини (або перстом божим, якщо бажаєте) виявиться біологічна матір Марти, теж не має дивувати. І це, між іншим, легко передбачити навіть в пливкому сюжеті. Якщо біда прийшла дітям у спадок, то таки винним батькам її розхльобувати, і не подавіться від густоти завареної каші.
Марися Нікітюк, «Можливо, завтра» (Видавництво Анетти Антоненко)
Нарцисизм, невроз нав’язливих станів, інфантильність
Ірландець Дара втікає до Індії після неприємного розриву стосунків із жінкою, яку ніколи і не любив (в книжці достаньо натяків на те, що Дара – гей). В Індії він підхоплює шлунковий розлад, коїть два убивства – начебто ненавмисні, закохується в таємничу особу в червоному сарі і відкриває чакри. В подорожі він знайомиться з українкою Вікою.
Віка втекла на Гоа після неприємного розриву стосунків: після кількох років сумісного життя Андрій вигнав її з дому, а попереду депресивний лютий, тож квиток на літак виявляється порятунком для «жіночки під тридцять». На острові Віка підхоплює шлункову інфекцію, знаходить друзів, починає роман із місцевим богом-наркоторговцем і відкриває чакри.
Андрій – колишній бойфренд Віки. Він залишається в Києві переживати довгу зиму, чому немало допомагають запої, психотерапія, робота в рекламному агентстві і друзі з необґрунтованою претензією на дотепність. В Києві Андрій підхоплює шлункову інфекцію, важко переживає смерть психотерапевтки, хапає алкогольні тріпи і відриває чакри.
Енергія кундаліні стрімко піднімається по хребту, прориває дамби здорового глузду і затоплює перший роман Марисі Нікітюк «Можливо, завтра». Герої Нікітюк отруїлися своїм життям і тепер буквально та не дуже естетично виводять з себе токсини. Добре, що ніжні руки чергової Гіти-в-синьому-сарі (є тут такий мандрівний персонаж) уже підставили тазик для блювотиння.
Назву книжці дала найпопулярніша відповідь автохтонів в Індії на будь-яке конкретне питання туриста: «Коли повернете мій паспорт? – Можливо, завтра», наприклад. Тема роману відповідна: що ми робимо зі своїми життями, поки наше життя іде повз нас. Їж, молись, люби (цю перед-історію Нікітюк чесно згадає). Труїсь, трахайся, забивай на все – українська версія. Ідеальний психологічний стан для таких персонажів: вдавати, що відчуваєш протилежне до того, що реально відчуваєш (дорослі ж бо люди!).
У Віки є теорія: світ мав би належати людям під (і трішки за) тридцять, коли комплекси подолані, а надбаним (та не заслуженим) відчуттям внутрішньої свободи правлять виключно збалансовані гормони. Власне, кожною з трьох новел «Можливо, завтра» керує свій гормон – від кортізолового Андрія через адреналінового Дару до прогестинової Віки.
Балансу між частинами роману не буде, власне, як і в тілах Марисіних тридцятиліток: всі історії тут випадкові, всі висновки з них – необов’язкові. Заради справедливості: балансу тут ніхто з героїв і не прагне, їхній омріяний спокій походить від відсутності вибору, спокій – це не-можливість дії.
Анотація обіцяє треш-роман, анотація каже правду: «Можливо, завтра» – доброякісний безум.
Едвард Щепанський, «Глупа нiч у Абердинi» (Темпора)
Манія величі, еротоманія, манія переслідування, уявні друзі
Йому двадцять шість. Вийшов у свій другий рейс. Пришвартувалися на ремонт на Фарерських островах. Кілька тижнів простою команда використовує для різних «халтур», але він залишається на траулері. Самітник і мрійник, який давно уже обзавівся репутацією дурника, – тривають найкращі тижні його життя. Тут хлопці з кораблів НАТО влаштовують товариський матч із регбі і запрошують його до участі. І понеслося: спортивний талант помітили, тут же запросили до відомої університетської команди... Звісно що ні. Погрався у футбола і повернувся собі до Києва середини 1990-х.
Мариністика і регбі – доста екзотичні для нашої прози теми, щоб було чим зацікавити і де розвернутися. Та Едвард Щепанський вирішив, що цікавіше написати про малолітніх еґо-маніяків.
В Данії безіменний хлоп запав на телеведучу, почав їй писати листи, поперся знову на ті острови відстежувати жінку. Ну бо кохання! І уже не ясно, чого він хоче, але так сильно того хоче, що уже й читач переживає, щоб він те отримав. Навіть якщо трішки непокоїть, що пасія має всі шанси опинитися десь закритою в підвалі. Та все буде нормально: по-перше, вона і сама абсолютне куку, по-друге, це тільки перша оповідка роману-в-новелах «Глупа ніч у Абердині».
Попри те, що герої Щепанського заявлені під і за тридцять, поводяться вони як юні підлітки. З криками, істериками, розлогими цитатами з класичного року, абсолютно немотивованими вчинками і реакціями на межі гормональних розладів. От сценка: «вгадай-но, любий, про що я думаю? Якщо не вгадаєш точно, я ображуся і влаштую передсуїцидальний скандал». І та сценка повторювана, до речі. Інколи вони просто викривають свій реально юний ніжний вік, коли в простір однієї розповіді поміщають касетний помаранчевий вокман і станцію метро «Олімпійська».
Люди міняються – це очевидно. Ті, хто спричинили вам колись зло, уже не ті, на кого ви злитеся роки по тому. Ті, кого ви любили колись, втратили якості, за які їх любили.
Трюїзми? Так, очевидними ці речі є для людей, старших за тринадцять років. А от для героїв Щепанського то є дивовижа. Роки минають, ніхто не дорослішає. Ліпше б уже підвал.