Лауреати австрійської «бієнале» в галузі культурної публіцистики (бо за непарними роками цю премію отримують літературні критики) переглядають засади і межі есеїстичного та публіцистичного письма. Які – варто сказати – і без того пливкі та невловимі. Між наукою і мистецтвом, між літературою і журналістикою існують люди, які мають унікальну властивість гуляти поміж крапельками ще й літературного процесу. На врученні цьогорічної премії якраз відзначили «універсальність» робіт Мартіна Поллака, які послідовно знімають розбіжність між художньою прозою і нонфікшн, між літературною умовністю та історичним документом, і у такий спосіб Поллак досліджує історичне віддалене минуле так само, як географічно/культурно віддалені країни/регіони.
В ролі останніх – зокрема, Галичина, яка стабільно знаходиться в зоні дослідницького інтересу Поллака. Його найґрунтовніша робота зветься «До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна подорож». Через те, либонь, він добре відомий і в нашій країні (на відміну від інших лауреатів Австрійської публіцистичної премії, до речі). Його проза активно і переважно якісно у нас перекладається. Українською були опубліковані монографічні дослідження «Мрець у Бункері: Історія мого батька», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки: Велика втеча з Галичини» і названа уже «До Галичини». Цього ж року вийшов масштабний збірник есе Поллака «Топографія пам’яті».
Системне замовчування нацистського минулого в Австрії, економічна і культурна, за суттю, колоніальна нерівність в Австро-Угорщині – Поллак пише про речі не просто незручні для його автентичного читача, а навіть небажані.
Найінтимніші його книжки присвячені родинній історії. Аналізуючи, скажімо, історію батька Ґергарда Баста, штурмбаннфюрера СС, якого убили 1947-го, він насправді пише історію нацистської Австрії. Зрештою, аби дізнатися про батька, він опрацьовує документи в архівах, а не слухає розповіді рідних (не розкажуть бо, але він і не питає). Йому доводиться тут історію буквально реконструювати, методами історіографії, не менше. Генерація його батьків мовчала про минуле, засвідчують їхню минувшину хіба документи; хоча австрійці по війні свої політичні погляди не змінювали здебільшого. Поллаку треба передати ситуацію тотальної недовіри генерації синів до батьківського досвіду, тому йому треба документи: засвідчити буквально. Природне те мовчання, скажемо ми, право свідчити – це привілей жертви, а не злочинця; тільки нічого природного немає у штучному інформаційному перериванні історії двох генерацій. Анонімність до лиця смерті, але не убивству.
Його «Отруєні пейзажі», наприклад, написані про те, як сама природа стає поплічником убивць, замасковуючи під невинні ландшафти місця масових злочинів. Поллак осмислює місця пам’яті, і ними здатні стати навіть природні об’єкти. І якісь люди на фото з родинного альбому, які йому уже не відомі і які зігують із широкими посмішками на обличчях. Він шукає в тих фото родинної подібності. Як шукає в кожній збуреній ділянці ґрунту – забуте поховання. Понарський ліс, Куропати, Горнвальд, Катинь, Бабин Яр, Рехніц, Худа Яма. Показовий перелік? Це топографія його книжок.
Говоримо «Мартін Поллак» – чуємо «публічне висловлювання інтелектуала, його соціально-політичні наслідки та особиста відповідальність автора». Тема – більш, ніж дражлива, відповідей простих тут не буває.
Промова Поллака на врученні премії називалася «Час соромитися», жорстко і провокаційно – показово для нього. Поллак аналізує, як часто в публічному середовищі інтелектуали висловлюють сором за свої країни (посилається на інтерв’ю відомого білоруського письменника Альгерда Бахаревича, наприклад). Підсумовує: привид колективного сорому ходить Європою. Тільки-от сама влада і правлячі еліти сорому не ймуть. «Сором цей належить слабким». Можна безкінечно любити свою країну, пишатися нею, гостро переживати благодать приналежності і так же гостро відчувати сором за ті неправильні речі, які в ній кояться. Сором – рушійна сила соціальних перетворень, – наголошує Поллак. І відповідно: якщо сором переживають не ті, які мають реальну владу, а ті, які годні цей сором переконливо висловити, то перед нами черговий етап платонівської держави, якою править мудрий філософ. Править, згоряючи від сорому.
Цю промову австрійці сприйняли як критику керівництва (в ній насправді озвучується чимало дражливих питань внутрішньої і зовнішньої політики Австрії), але де факто це – програмний в суто літературному сенсі виступ Поллака. Бо завжди є законний привід соромитися, якщо ти чесний перед собою й іншими, й своїм твором автор.
Антонімом цього Поллакового доброякісного сорому є ностальгія. Ностальгія як сум, як журба, як гостра нестача того, що у тебе було, а скоріше за все – сум за тим, чого ти ніколи і не мав. Ностальгуємо зазвичай тоді, коли в теперішньому бракує стабільності, отже вигадуємо її в минулому. Непередбачуваність минулого – не такий уже й оксюморон. А в світі, який формує і рефлексує Поллак, такі ностальгійні флешбеки ще творять відчутну соціальну загрозу.
Його звуть тим, хто зруйнував міф про Галичину. Коли він пише такі історії, як, скажімо, про Йозефа Лея в «Цісарі», то з Галичини можна уже кепкувати, можна обурюватися, але ностальгійно замилуватися уже не вийде. Там таке було. Прикордонники затримують Лея. Хлоп привернув до себе увагу, бо намагався переткнути кордон у жіночому вбранні, та і папери офіційні мав на жіноче ім’я. А планував так дістатися до Бразилії, між іншим, яка обдаровує щедро всіх іноземців (звісно що ні). Нещасливець-травесті після встановлення особистості виявився дезертиром із чернівецького піхотного полку. Було б смішно, аби наступного дня не заарештували його батьків: їх звинуватили в організації втечі для сина. Вся сім’я була суворо покарана. І ця історія про емігрантські потоки в Австро-Угорщині і про благословенну Галичину, від злиднів якої втікали у будь-який спосіб і світ за очі. За чим же ностальгують нині, згадуючи «бабцю Австрію»? – питається Поллак.
Втім, ностальгія – це не «за чим?», правду кажучи, а «чому?».
В «Топографії пам’яті» є цілком ностальгічне, ба елегійне навіть есе про дитинство. Згадує смак грушок, які тоді полюбляв (та й нині любить). Малим ходив із дідом по селах за продуктами, і селяни підсовували чарівному хлопчику ті духмяні соковиті груші. В регіоні ж до того робили з них сидр, яким дід був пригостив чи не п’ятирічного малого, за що обидва дістали прочухана від бабусі. Смак грушок – і перше в житті похмілля.
Цікаве есе, трішки наївне навіть: спроба поглянути на своє дитинство очима того ж таки хлопчика-ласуна. Тільки це аналогія, а не спогад. Солодкі груші – і гірка нудота на ранок. Його виховують дідусь і бабуня, бо батька убили під час війни. Був нацистом. Та й мати не приховувала своєї прихильності до нацистів, і бабця з дідом до скону були вірні тій ідеології. Та й вітчим, про котрого Поллак так мало насправді розказав у книжці «Мрець у бункері», присвяченій смерті і життю (в такому порядку, так) батька, теж поділяв їхні погляди.
Не про грушки і дитинство ці спогади. А про те, що ми маємо більше спільного з тими, з ким мали б мати більше чужого.
Ті елегійні грушки озвуться в «Отруєних пейзажах» ще. Він згадає мисливські оповідки діда про Горнвальд у Словенії, і проаналізує свої відчуття, коли уже літньою людиною дізнався, що той ліс, де полював дід, є місцем масових сховищ у карстових печерах.
Кожен спогад у світі Поллака потребує уточнення, навіть самий невинний. І тоді спогад стає пам’яттю, індивідуальне стає колективним.
Цей процес насправді в публіцистиці Поллака дуже сильний: «підняти» індивідуальний спогад до історичної пам’яті. Сильний, бо йому співзвучний зустрічний рух: «редукувати» Велику історію до історії життя аноніма – мерця, скажімо, похованого в закинутій братській могилі в якомусь пралісі.
«Мрець у бункері» містить неймовірно болісний момент, написаний показово нейтрально. Це пара реплік про остаточний розрив із бабусею, конфлікт із якою точився багато років і посилився, коли онук поїхав до Варшави студіювати славістику. Отже, «Я написав, що не хочу більше мати нічого спільного з нею та її сім’єю і взагалі з Амштеттеном, прощайте назавжди і більше мені не пишіть. Отак просто це було для мене. Цілком можливо, що розрив був неуникним, проте ще й нині, коли я згадую про цей лист, мені стає сумно і соромно». Бачите те «соромно»?
Він чесний. «Це мій принцип – писати відкрито» (цитата з інтерв’ю). Він часто каже, що своєю чесністю спростовує гріхи батька. Замовчування чи викривлення історії неприпустимо, це множить гріхи. Ностальгія – якраз викривлення історії, злегка психотерапевтичне. Поллак – не психотерапевт, він хірург-патологоанатом, ба: судмедексперт навіть. Послідовний міфоборець, коротше.
Поллак часто наголошує на критичному сприйнятті історії, але треба усвідомлювати: така робота з минулим є лише «тренажером» для роботи з поточним моментом. Слово в його світі насправді має ресурс стати інструментом дієвого соціального впливу. Про щоб він не писав, він міркує про того, хто наділений правом фіксувати спогад і реконструювати його. Вільний інтелектуал, ясно. І от він сказав нарешті, яка за те мусить бути сплачена ціна. Коротко і жорстко: сором.