ГлавнаяКультура

«Вавилон-17»: Тільки надайте мені слово

Є задачка.

Дано: старий космічний корабель Фобо-«Рембо» і двадцять один член команди на ньому. Капітан РидраВонґ, найвідоміша поетка в галактиці, майстерна лінгвістка і криптографка. Пілот Брасс – трансформований завдяки косметологічній хірургії у шаблезубого лева; він єднається з кораблем безпосередньо і отож має дуже високий рівень комфортності і опертя. Трійко навігаторів – двоє чоловіків і жінка: Каллі, Рон,Моллія. Ці троє – групова родина, вони мають відчувати щонайменший психологічний нюанс один одного, любити власне. Це тріо новосформоване, чоловіки щойно втратили свою «третю», і їм оживили навігаторку-самогубцю, яка сім років тому втратила свою попередню родину. Трійко невтілених – привиди-сонари, «вухо», «око», «ніс». Чота – дванадцять жовторотих підсобників, які мають ледь не другий виліт. Чотовий – товстун із поганим характером, вихователь некерованої чоти. 

Треба: долетіти до Військових верф Альянсу на Армеджі, де має от-от відбутися черговий напад Агресорів, війна з якими триває понад двадцять років. Проміжне завдання  – зрозуміти повідомлення, передані чи то мовою, чи то кодом під назвою «Вавилон-17», яке містить деталі про напад.

Розв’язання: культовий роман американського фантаста Семюеля Ділейні «Вавилон-17» (Babel-17, 1966), який вийшов нарешті і винятковими стараннями Вікторії Наріжної українською мовою.

Фото: babel17.com.ua

Як цьому роману дісталося свого часу від Станіслава Лема! Він його прочитав як посередній шпигунський детектив, в якому філософський сюжет про мову, яка підкорює розум носія, написаний тільки для привернення уваги крутолобих. 

В шпигунському романі важить чітке розділення на «наших» і «ненаших», і не важить більше нічого. У Ділейні насправді є дві ворогуючі сторони – Альянс і Агресори, протистояння між ним тривале і запекле. Тільки-от ми нічого не знаємо про цю війну: коли і як почалася, чим керуються загарбники і чим «хороші хлопці» з Альянсу. В романі є чимало батальних сцен, і весь сюжет будується на війні. Є тут навіть згадка про блокаду, в яку потрапили кілька планет через дії Агресорів, там почався масовий голод і канібалізм (а це уже приватна біографія Ридри, яка через голод і пов’язані з нею хвороби в дитинстві набула здатності до телепатії). Про «наших» і «ненаших» мало що відомо, правда. 

Боюся, Лем помилявся: цей роман таки не шпигунський, бо авантюра з проникненням у стан ворога тут є тлом, а не сюжетом. А ще Ділейні важить якнайскоріше розхитати всяке уявлення, що світ може бути поділеним на «твоє» і «моє», на «я» і «ти», на будь-яку бінарну опозицію. Альянс і Агресори протиставлені, але за якою ознакою? І прикметно, чимала частина роману відбувається на кораблі, що тримає нейтралітет – пристає то до Альянсу, то до Агресорів, залежно від власної вигоди. Політична система тут на два не ділиться.

Класова – так само. Наче на позір є основне протиставлення. Є тут транспортники і є митники, це такий собі воєнно-креативний клас і бюрократично-адміністративний. Вони майже не перетинаються, і призначені у митники трудові кадри ніколи мандрувати космічними просторами не будуть. Це така ж ілюзія, як суперництво Альянсу і Агресорів. Ми не знаємо, як по тих класах розподіляють. От Ридра, наприклад, легко входить в обидві соціальні групи за потребою. 

Гендерна система тут – взагалі мрія утопістів-феміністів: біологічні і біологічно модифіковані, люди та постлюди (хоча зазначу: жодної прямої згадки про зміну статі в романі немає).  

Вік людини «на око» визначити майже неможливо, та і живуть тут сотні років пересічні громадяни.

Сексуальне життя на видноті, і хай комусь хтось править за збоченця, про це краще промовчати, бо можна і тигрячим кликом у горло отримати. Шлюби – всіх видів і гатунків: від моно- до стерео-.

Не працює тут нічого в координатах «наших» і «ненаших». Шпигувати тут хіба за самими собою лишається, тільки спостереження ті все одно без втрат не верифікувати. «Ось вам епіцентр двозначності» (це з вірша Ридри). Лем таки помилився. Хоча…

Небінарний світ, він існує, все так. Допоки не сформується пара «мова – реальність», яка відкине будь-які мрії про не-бінарність, не-парність, бо нічого третього між мовою і реальність тут бути не може. Або мова, або не-мова.

То є відомий факт: науковим підґрунтям роману Ділейні стала теорія лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа. Якщо грубо-прагматично, то так: мова визначає мислення, а значить, реальність. Якщо романтично-утопічно, то так: назви справжнє ім’я речі-явища і  осягнеш саму їхню суть. Від того, якою мовою ми говоримо, залежить картина світу у нашій свідомості, наша реальність себто. Це припущення Сепіра і Ворфа (спростоване, до речі). Від того, якою мовою до нас говорять, залежить уже саме наше існування. На цьому припущенні тримається роман «Вавилон-17», і досі міцно тримається. 

Пошук єдино правильно слова для кожного явища, людини, речі – це і є завдання мови, яку назвали Вавилоном-17. 

Вавилон-17 спочатку прийняли за код, згодом виявили, що то мова, іще потім – що штучна мова; і нарешті проступає правда: це – зброя. Вавилон-17 спроможний повернути речам їхні справжні імена, і у такий спосіб знищити їх (довершене – значить, мертве). А по суті в романі шукають справжнього імені для одного явища – для тотальної війни. «Говорили про Агресію, за допомогою тих кількасот висловів, які за двадцять років стали освячені постійним повторюванням у газетах і випусках новин»; так ми знайомимося з початками цих пошуків. «Ця війна закінчиться через шість місяців», так ми з ними прощаємося. Не якась клішована «заговорена» Агресія, в яку втягнули майже всю галактику, а от ця війна, конкретна ця і конкретно війна. Адекватне слово знайдене, зброя-17 спрацювала.  

Фото: Amazon

Ридра намагається пояснити чоловіку, в мові якого немає слів «Я» і «ТИ», різницю між «мною» і «не-мною». Це пояснення закінчується тим, що вони закохуються. Зрештою, це ж правда: різниця між Я і Ти зникає тільки в моменти шаленого з-першого-погляду-до-останнього-подиху кохання. Але тоді вона йому розказує повчальну історію. Спілкувалися дві цивілізації, які намагалися дійти дипломатичного консенсусу. І на тих перемовинах виплив казус: план гігантської електростанції спромоглися описати в дев’яти словах, а слово «дім» перекладали через 45-хвилинний монолог. І в цій історії звучить не жаль за витраченими намарно 45 хвилинами життя, а туга за тими 9 словами, що так нелегко знайти. 

Вавилон-17 – суцільні ті дев’ять вчасних і правильних слів, тому він практично і фактично знищує свого носія. Ридра виживає по суті тільки завдяки телепатичним здібностям. Чому? Бо за допомоги Вавилону-17 ми можемо правильно назвати себе, одним чітким словом. І хто захоче і спроможеться після цього жити?

Ридра – поетка, точні слова – її робота. Ділейні пише стримано, коротко і точно, він теж шукає правильних слів (забувши, чим ті пошуки для його героїв закінчуються). Їхня одна на двох «економія мовних засобів» – спосіб самопорятунку: як вижити, не назвавши своє справжнє ім’я, навіть якщо ти його точно знаєш.

Через п’ятдесят років після оприлюднення роману один уважний читач звернув увагу, що десь п’ятдесят сторінок Ридра в розмові з один із навігаторів пояснює-описує детальну історію свого групового шлюбу, щоб хоч якось визначити свою сексуальну ідентичність. З гендерною і расовою простіше, наче: скажуть, красива жінка з азійським розрізом очей. А от сексуальна вимагала десятки сторінок «вставної новели» про груповий шлюб між самітником-письменником і зіркою-вояком, що став героєм його романів, та жінкою-посередником між ними, яка б воліла, щоб в їхньому шлюбі була б ще одна жінка. Між іншим, її новий партнер сотворений так, що живе швидше за неї в біологічному сенсі. Тож через десяток років пані знову овдовіє. В 2016-у  Ридру просто назвати: бісексуальна поліаморка. В 1966-у цих слів ще немає. Дуже іронічно, як для роману про слова, що визначають реальність. Або дуже прагматично, як подивитися.

З відсутності чогось починається спокуса. Спокушає не голе, а напівроздягнене. Тому телепатка-Ридра закохується в чоловіка, якого буквально не розуміє. Тому Вавилон-17 є зброєю, а не мовою, бо мова – завжди спокуса і нестача, завжди мова спокуси, мова бажання і мова відсутності. Ридра пише саме вірші, це неспроста. Хоча в фіналі «Вавилону», коли співпраця поети-телепатки і утікача-універсального-солдата, от-от призведе до закінчення війни, що велася десятиліттями і всіх виснажила, Ринди планує собі світле майбутнє. Вона збирається стати адвокаткою і перейти на прозу. Вавилон-17 змінив її світ, вона прагне прозорої мови-дії. 

В романі є одна сцена, сюжетно не обов’язкова. Вона настільки не стосується подій, про які ідеться, що потребує пильної уваги: нащо вона тут? Це еротична сцена: юного митника спокушає сукуб в тій зоні міста, де живуть знетілені, примари себто. Куций, на одну сторінку розділ, в якому ми чуємо тільки офіцера-митника, якого перериває час від часу знетілена жінка, і він сам не годен збагнути: словами своїми перериває його недолугі монологи чи поцілунками і пестощами. Він спочатку щось ще намагається повідомити про себе: офіцер, мовляв, по роботі тут, бачите. Ще підтримує цю односторонню бесіду: як давно вона позбулася тіла, чи не гнітить її невизначеність існування. Щоб потім захлинутися в непромовлених словах, саме вони – несказані і непочуті стають пристрастю, проникненням, сексом: «Він спробував утримати його, цей візерунок тиску й тиску, який зникав із тим, як слабшав сам тиск». Жіночка вшивається, прихопивши його гроші. У цієї сцени є синонім. Малій Ридрі показали пташку майну, що її натренували бездумно повторювати кілька слів. Телепатка прочитала думки птахи і заціпеніла від жаху: вона не бачила змісту сказаних слів, вона бачила його відсутність. Сукуб сміється від насолоди, Ридра кричить від жаху. Слова, знаєте, зайві; тим більше, коли їх катастрофічно бракує. Чомусь обоє – і капітанка, і митник – порівняють цей стан зі спогадом згодом. 

Між іншим про вірші. Коли призначаєш героїню на роль галактичної поетки, то добре мати під рукою добрі вірші. В «Вавилоні-17» вірші Ридри цитуються щедро – і вони добрі. Ці поезії писала Мерелін Хакер, дружина Ділейні. Вони побралися, коли їй було п’ятнадцять, до того ж це був міжрасовий шлюб (Ділейні – темношкірий) і на додаток – відритий шлюб: трьох-, чотирьох-, п’яти-складовий у різні роки. Через п’ятнадцять років вони розлучилися, і обоє зробили камінґ-аут. «Ви пишете про те, що бачите. А не про те, що робите». Це один із героїв роману закидає роздратовано Ридрі. Боюся, і він помиляється, Хакер пережила те, про що пише, а Ділейні знав, чиїх віршів потребує його книжка. В його «вавилонському» світі такий механізм зветься «імпринтинг досвіду», за його допомоги формують непереможних воїнів. 

Відповідь: Є мільярди слів, якими ми вчимося обманювати один одного. Є дев’ять, якими ми можемо повідомити правду. Зрештою будь-які дев’ять слів, вчасно знайдений і сказаних. Наприклад, ці: культовий роман Семюля Ділейні «Вавилон-17» годен бути врешті прочитаним. Тільки обережно, правильні слова вбивають інколи.

Семюль Ділейні. Вавилон-17 / Переклад Вікторії Наріжної. Дніпро: Амальгама, 2019. 224 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter