Вихід книжки видавництво супроводило показом вистав за «Монологами». Я під час вистави спостерігала за глядачами. В залі були переважно жінки, дуже різного віку. І всі вони сміялися, істерично, на кожному слові «вагіна» і «клітор». Зала сміялася навіть на монологах про зґвалтування на війні, на історіях про зґвалтування десятилітніх дівчаток, на історіях про клітероктомію і про глибокий сором, пов'язаний із переживанням жінкою сексуальної насолоди. Захисний гучний істеричний сміх. Аж ніяк ця книжка не буде для нас артефактом, ми проспали чергову революцію свідомості.
Усвідомлення – важлива концепція для «Монологів».
Цей текст і сам свідомий своїх небезпек і пасток. В ювілейному виданні «Монологів» (яке і стало основою для українського перекладу) ця самосвідомість книжки явлена уже з перших речень передмови.
Передмову написала Жаклін Вудсон, і вона говорить, що світ потребував цієї книжки як цілющого бальзаму. І уточнює, про який саме бальзам ідеться, через квазі-біблійну цитату: «У Галааді є бальзам, для наших ран цілющий». «Монологи» міцно вписані в традиції феміністичної літератури, почасти її формують. І та відсилка до Галааду не залишиться втаємниченому читачу непрозорою. Галаад став прототипом нової християнсько-тоталітарної держави в легендарно відомій феміністській антиутопії Маргарет Етвуд «Оповідь служниці», навіть назву свою тій державі позичив. Пам’ятаєте? Там все зводиться до того, чи здатна жінка народити дитину, власне жінка зводиться до здорової чи ні репродуктивної системи. Жіноча фертильність стає інструментом для пригнічення жінки. Відчуваєте, наскільки така інтродукція до «Монологів» є а) іронічною, б) застережливою?
Ще й останній з монологів в п’єсі присвячений моменту народження дитини. Він найтрадиційніший тут, оспівує радість і жертовність материнства. Це теж а) небезпека і б) застереження. І супровідним відеорядом на заднику сцени мусять йти не милі обличчя немовлят, а зболіле в пологах жіноче тіло насправді. Цей фінальний монолог зветься «Я була в тій кімнаті», і сенс його – в одній з останніх реплік: «Воно [серце] може боліти за нас і розтягуватися для нас, померти за нас, і кровити, і викровити нас у цей складний дивовижний світ. Вагіна також». От вам і рани, і бальзам. І Галаад в окремо взятій кімнаті, де «я була» (минулий час невипадковий).
Є культурно обґрунтована небезпека: звести жінку до функції. «Монологи» її свідомі. Власне, їй вони і протистоять, всіма доступними засобами: провокацією, іронією, сарказмом, арсеналом цитат із співзвучних і апріорі антагоністичних щодо «Монологів» творів. Є так потужна філософська концепція ставання-жінкою, це по суті дуже раціональний спосіб відчужити себе від вимог культури. Енслер грається і цією «чужої» концепцією, пропонуючи свою версію. Ставання-вагіною. «Ніхто ніколи не говорить, що там. Найперше, нелегко навіть знайти свою вагіну». Звучить незручно? Робити читачу/глядачу незручно – теж метод «Монологів».
Але давайте по порядку.
«Монологи вагіни» – унікальний соціальний і мистецький проект. Спочатку була п’єса з семи основних монологів і чотирьох супровідних. Згодом авторка дописувала ще «прожекторні» додаткові монологи, присвячені конкретним актуальним темам для конкретних постановок в певних країнах і регіонах. Технічно п’єса ця – суміш фактодрами і вербатіму. Тобто, драматургиня зібрала свідчення більше, ніж двохсот жінок, – різного віку, раси, етнічного і класового походження. І об’єднала ці тексти в один цілісний, за правом редакторки. Інколи вона зберігає «прототип», вказуючи, наприклад, акцент, з яким треба монолог репрезентувати на сцені, але частіше особистості її респоденток розмиті, це суцільне групове говоріння. Груповий крик навіть.
П’єса мала шалений успіх, вона спонукала до відвертих розмов. І ці розмови переважно стосувалися насилля – сексуального і гендерного (а це не була таки головна тема в п’єсі). Так «Монологи» постали літературою соціальної дії. До них доєдналися прожекторні виступи щодо воєнних зґвалтувань, калічення статевих органів дівчат, фемінізації бідності, зґвалтувань після екологічних катастроф (зв’язок ураганів і масового сексуального насилля над жінками до того не здавався аж таким очевидним) тощо. Скоро був започаткований і День «V» (Валентин, бо на 14 лютого припадає, Вагіна і Вікторія) – день масових виступів жінок за свої права і свободи. Українська книжка складається якраз із трьох частин – власне п’єси «Монологи вагіни», колекції прожекторних правозахисних монологів і розгорнутої історії Дня «V».
Але спочатку була все таки п’єса, і вона є насамперед фактом театральної літератури. І то високої літератури. Тему «Монологів» визначає сама авторка, і то якраз два слова, винесені у заголовок цієї статті, – біль і сила. Рух сюжету відбувається акурат за тим маршрутом – від проговореного болю до усвідомленої сили.
Крок перший: сказати це вголос: «Це твоє слово, твоє тіло, твоє найважливіше місце». Особисте завжди є політичним (публічним, себто), варто стати йому проговореним. Жіноче тіло стає місцем публічних дебатів.
Крок другий: рефлексувати, як, чому і коли жіноча сексуальна насолода стала чимсь сороміцьким, кому вигідно, аби жіночий оргазм супроводжував пекельний сором.
Крок третій: об’єктивація жіночого тіла. Один вимагає зголити лобкове волосся, і це травматичне для неї – хтось любить тільки окремі частини її тіла, відсікаючи зайве. Другий шаленіє від споглядання вагін, і після години такого сеансу вона нарешті сама починає розуміти, що її тіло, все її тіло – красиве, бо це вона сама і є. Дві історії, які по різному трактують те, що ми звемо візуальним розчленуванням жінки і порнографічною уявою. Те, що жінку знеособлює, може зрештою стати її ж зброєю.
Крок четвертий: де межі культурного і природного в жіночому тілі? Хто нам розказує, що менструювати чи оргазмувати – протиприродно і огидно? Не мусить вагіна пахнути трояндою і дощем, це ж очевидно. Чи не очевидно?
Крок п’ятий: системне насилля, через яке проходить дівчина і жінка, може стати джерелом її самопізнання. Чи ні? Чи, може, краще медитувати, маструбувати і так пізнавати себе, а досвід воєнних зґвалтувань як саморефлексії залиште, шановні, собі.
І крок шостий: колекція жіночих стогонів сексуальної насолоди від тієї, хто знається, як їх викликати. Коли весь біль вголос назвали, слів більше не лишається. Зате є інструмент потужніший за слова – гучні безсоромні прилюдні стогони насолоди.
Отак, від болю – до сили. Це і є послідовно 7+4 епізодів «Монологів».
Жіноча сексуальність, як темний континент, – відома психоаналітична метафора. Вона Енслер точно відома, бо авторка «Монологів» на її матеріалі робить ще влучніше зауваження – вагіна як Бермудський трикутник.
У візуальності метафорі Енслер не відмовиш, але і послання теж неслабе: при всіх задіяних ресурсах її книжка – це постановка питання, відповіді їй принципово протипоказані. Гублять бо.
Найпотужніший із монологів належить літній жінці, єврейці з Квінсу. Це якраз випадок монологу-під-запис, говорить одна жінка, її розповідь відтворена максимально близько, очевидно, до розмови, яка записувалася початково. Це єдиний із творів «Монологів», де є ремарки, до речі: авторці важливо відтворити ту атмосферу, яка тривала під час бесіди з респонденткою. Зветься монолог «Потоп».
Дуже літня, навіть стара жінка, досі незаймана. Останній раз, каже, була «там унизу» у 1953-у. Вона озвучує травматичний спогад, який став для її тіла поштовхом, аби буквально позбутися біологічної приналежності до жіночої статі. Дівчиною вона іде на побачення, вона очевидно закохана, її приваблює той юнак. Вона пам’ятає його повне ім’я і досі, свого при тому вголос не називаючи. Вони катаються його новеньким білим авто. І він її цілує а-ля «Візьми мене як в кіно» (це кіно тут дуже важливе). Вона збуджується і «ну, там був потоп». Партнер обзиває її «стрьомною вонючкою», кричить, що вона залляла його новеньке авто, вона намагається витерти сліди на сидінні сукнею і втікає. Це її єдиний досвід сексуального збудження. Каже, потім бути сни-кошмари. Їй снилися кіноактори, з якими тривало найромантичніше кіношне побачення, потім вона збуджувалася так, що її виділення заливали ресторан, всі були шоковані, тонули в тому потоці. Сни припинилися, коли їй через рак ампутували матку. Каже, тепер «зачинено через потоп». Вона розказала про це вперше в житті. І жодного разу не назвала вголос не лише своє ім’я, вона не сказала вголос ані слово «секс», ані «вагіна».
Якесь чорнушне артхаузне кіно вийшло, в дусі Катрін Брейя. Але якраз кіно і дає ключ до цього тексту, точніше особливості представлення в кінематографі жіночого тіла. Поглажування скопофілічних рецепторів глядача-чоловіка, про які знову і знову говорять кінознавці-феміністки щодо класичного кіно. В класичному лінійному сюжетному кіно чоловічій персонаж рухає сюжет, жіночий – красива картинка. Погляд, скерований на жінку на екрані, – завжди чоловічий, це погляд сексуального збудження. Чим пахне Грейс Келі? Чи вихлюпнулася б після першого поцілунку на білі шкіряні крісла Грета Гарбо? Ясно, що та юна добропорядна єврейська дівчина не відповідала еротичним фантазіям (фантазмам, власне) свого ж такого ж юного і нажаханого партнера. Він – зло, яке скалічило її життя? Чи і він – жертва? Вона ж, як і він, марить кіношними фантазіями, закривши «льох» (так вона зве свою вагіну) на просушку.
І ще одне питання, де реальність нагло вторгається в уявний невротичний світ: жінка без матки залишається жінкою?
Деформація жіночого тіла, примусова і добровільна. Це ще одна тема «Монологів». Все починається з того поголеного лобка, на якому збуджений процедурою чоловік залишає порізи, що кривавлять, і не помічає того. Потім буде хірургічне втручання за клінічними показниками. Потім примусова клітероктомія, яку і досі практикують у чималій кількості країнах. Завершать цей ряд скалічені в групових воєнних зґвалтуваннях жінки. Хоча ні, фінал інакший. «Закриває» деформації тіла здавлений притлумлений подушкою стогін, він постане різновидом скаліченої вагіни. Та фахівець із жіночих стогонів вважалася потворою, коли мала секс з чоловіками. Її бурні крики відлякували партнерів. Тоді вона переключилася на жінок, яких учила насолоджуватися гучними оргазмами. І знаєте, тут ще один небезпечний момент: жінки, які говорять у «Монологах», побоюються, як швидко право жінки на сексуальну насолоду може стати її обов’язком. Небезпідставні побоювання.
І я повторю: в «Монологах» немає відповідей. Вони транслюють історії, які не завершені по суті. Все ще відбувається, на наших просто очах і часом просто з нами. А глядацькі зали, вщент наповнені жінками, сміються. Зрештою, кращого за сміх захисту у тих, кому немає чим захиститися, певно, ще не вигадали.
Ів Енслер. Монологи вагіни / Переклад Елли Євтушенко. К.: BookChef, 2018. 176 с.