ГлавнаяБлогиБлог Олега Батурина

Лайла Пакалніня: «Сподіваюсь, ми не приречені»

Люди за роботою, люди за трапезою. Видобуток і переробка нафти, штампування і сортування одноразових столових приборів. Аскетичні індустріальні та урбаністичні пейзажі, в яких не одразу вдається відрізнити Литву від Гонконгу, а Азербайджан від Норвегії. Все це є тлом безмовної чорно-білої одіссеї, оманливо беззмістовної історії народження, короткого життя і смерті звичайної пластикової ложки, знятою Лайлою Пакалніня.

Фото: Liis Reiman/POFF

Фільмографія режисерки нараховує більше 30 стрічок, а її нова експериментально-документальна «Ложка» встигла стати подією в латвійському кіно. Привернула вона й увагу на багатьох кінофестивалях світу, а в грудні отримала спеціальний приз на Іранському міжнародному фестивалі документального кіно.

Незадовго до того «Ложка» брала участь у конкурсі фільмів з балтійських країн на Талліннському міжнародному кінофестивалі «Темні ночі» PÖFF, у якому традиційно представлені найкращі стрічки з Латвії, Литви та Естонії за останній рік.

З «найвідомішою та найрадикальнішою режисеркою арт-хаусного кінематографа Латвії», як Лайлу Пакалніня назвала директорка латвійського Національного кіноцентру Діта Рієтума, ми зустрілись у Таллінні під час PÖFF.

Людині, яка не знайома з вашою творчістю, може здатися, що ваш фільм – про екологію. Чому ви вирішили зробити експериментальний фільм, присвячений пластику? І чому саме ложка, а не, приміром, стакан?

… Або виделка (сміється).

Коли я на кінофестивалях представляю цей фільм, то завжди кажу глядачам: «Зараз ми вас розчаруємо!» Тому що мій фільм навряд чи буде відповідати їхнім очікуванням. Адже багато хто перед показом встиг прочитати синопсис, звернути увагу на назву або побачити плакат і вже приблизно уявив собі, що він може побачити на екрані. Натомість там виходить щось зовсім інше.

В той же час я не можу сказати, що мій фільм не про екологію. Він і про це теж. Але це лише один його шар. Мені завжди подобається брати якийсь нібито шаблонний, простий сюжет і з цього робити кіно. Як у живопису: не обов’язково та чи інша картина насправді про те, що на ній зображено. Навіть якщо все нібито зрозуміло: ось тобі стіг сіна, натовп людей або ліс. Ми бачимо цей ліс, але розуміємо, що картина зовсім не про дерева. Ми стоїмо у музеї чи галереї, дивимось на неї, і перед нами відкривається безкінечність. Мені хотілося, щоб від перегляду мого фільму у глядача виникав такий же ефект. Щоб він зміг побачити не плаский сюжет, а відчути завдяки композиції, світлу і монтажу атмосферу, яка уводить у безкінечність.

Якщо порівнювати мій фільм з класичною документалістикою з диктором та інтерв’ю, то він дійсно є експериментальним. Хоча ми використовуємо в ньому всі класичні кінематографічні прийоми.

А чому ложка? Мені здалось, що за формою це гарна назва і гарна річ. Стакан – теж добре, але він має зовсім інший відтінок, інший сенс. Кожен предмет має свою асоціацію. Ложка – це щось просте і водночас глибоке для мене.

Фото: Facebook/Laila Pakalnina

На відміну від попередніх своїх фільмів, «Ложку» ви знімали в різних країнах, у різних куточках світу. Як ви підбирали локації для зйомок?

Насправді знімати кіно можна будь-де. Але для цього фільму мені потрібно було знайти локації, де є нафта або нафтопереробні заводи. Проте отримати дозволи на зйомки на їх територіях було не просто. Приміром, ми дев’ять місяців добивались дозволу на зйомки в Китаї. Хоча навіть у Норвегії та Литві було не так просто.

Тому є два пояснення. Подібним компаніям не потрібно себе «піарити», вони собі качають нафту, заробляють гроші. І іншим не обов’язково знати, як саме вони це роблять. З іншого боку, існував момент небезпеки: всюди на зйомках нам довелося щодня проходити інструктажі з техніки безпеки. Коли я бачила всі ті величезні заводи, де є всі ті труби, газ і нафта, то погоджувалася, що це доцільно. В Азербайджані нам видали жетони з номером човна і місця на ньому. В разі тривоги потрібно одразу бігти до своїх човнів і займати свої місця. А за десять днів перед цим одна з тамтешніх платформ вибухнула і загинули люди. Тож не дивно, що вони не палають бажанням, щоб їх хтось знімав.

Порівняно з іншими моїми фільмами в «Ложці» було найбільше локацій при зйомках. Зазвичай я знімаю у себе в Латвії. Сиджу на одному місці і спостерігаю. А тут нам довелось працювати не лише в Латвії, а й у Литві, де є нафтопереробний завод, у Норвегії, Китаї, Гонконзі та Азербайджані.

Кілька років тому в інтерв’ю про ваш ігровий фільм «Зоря» ви казали, що юні піонери з цієї стрічки вже є приреченими і не мають майбутнього. А чи є приреченою наша планета, враховуючи засилля пластику, якому теж присвячена «Ложка»?

Говорити про піонерів мені було легше, тому що це про минуле. А говорити про те, що ми приречені сьогодні я б не хотіла, бо тут доведеться включати якусь математику та логіку. Крім того, я хочу сподіватися, що ми таки не приречені. Принаймні в Європі пластик, який не підлягає вторинній переробці, має зникнути. Звісно, це не вирішить проблему в повній мірі, адже Європа – ще далеко не весь світ. Тож пластик усе таки залишиться.

Нас неодноразово запитували після фестивальних показів – що буде з усіма цими заводами і людьми, які займаються виробництвом пластику? Думаю, для них нічого не зміниться. Заводи як працювали, так і працюватимуть далі. Але я просто сподіваюсь, що це не призведе до чогось непоправного.

Попри тематику фільму, в ньому наявний чорний гумор. Чи планували це з самого початку?

Планувати це в документальному кіно складно. Але коли спостерігаєш за реальністю, то завжди щось смішне трапляється. Достатньо на одному місці провести навіть трохи часу і неодмінно там станеться щось цікаве та кумедне. Та головним є те, що саме ти шукаєш і як сприймаєш реальність.

Що стосується мене, то я не знімаю екшн-фільмів. Однак вважаю, що посмішка має бути присутньою. З нею легше і цікавіше жити.

Що вас надихає? Звідки берете ідеї для своїх фільмів?

Як би це банально не звучало – з життя навколо. Особливо мене надихає світло. Світло як сонце, як ранок. І водночас темрява як протилежність світлу. Темний стан світла мене теж надихає.

Попри те, що я люблю дивитися фільми, з дитинства мене більше надихають книги. Бо кіно це вже щось кимось зроблене. А коли ти читаєш книгу, то бачиш власні зображення в своїй голові. З книг можна отримати не прямі ідеї, які теж дуже сильно підживлюють мене.

На вашій сторінці в Фейсбуці можна побачити чимало зроблених вами фотографій. Як давно ви займаєтесь фото?

Насправді я не фотографую, а просто користуюсь телефоном. Тому сприймаю все це зовсім інакше.

Почалося з того, що десь два роки тому я зайшла у Фейсбук. У мене тоді виникла ідея зняти ігровий фільм у формі селфі. Його ми вже зробили, він зараз на стадії пост-продакшн. Але тоді я зрозуміла, що мені потрібно бути в Фейсбуці, завела собі акаунт і почала активно користуватися телефоном.

Фотографувати я любила з дитинства. У п’ятому класі у мене з’явився перший фотоапарат «Смена», потім «Зенит» і, мабуть, усе. Бо потім почали з’являтися якісь цифрові апарати. Але те, що я знімаю зараз для мене є просто нотатками на телефоні. Мій щоденник – можна й так сказати. Фейсбуком я користуюсь як записною книжкою, коли потрібно швидко знайти, що я цікавого побачила, приміром, в травні, коли була в Мінську або деінде.

Фото: Facebook/Laila Pakalnina

Я розумію занепокоєння з приводу того, що люди більше часу зараз проводять у телефонах, планшетах та ноутбуках. Власне, це стосується будь-яких технологій. Головне – що ти від них хочеш і як плануєш використовувати. Я б не сказала, що смартфон – це погано. Добре, що люди ними щось знімають, свою сім’ю, дітей, друзів. Це допомагає мені як режисеру. Бо люди зараз більше ніж коли-небудь використовують у комунікації зображення і вчаться його цінувати, намагаючись щось сфотографувати ближче чи далі або використати якесь цікаве тло.

Знаю, що з цього приводу каже Вім Вендерс. Він стурбований тим, що фотографи зникають, натомість усі все підряд знімають тепер на телефони. Але я з ним не згодна. Фотографи нікуди не зникли. Досі можна помітити людей, які ходять з фотоапаратами і щось там знімають. Водночас набагато більше людей роблять це на свої телефони. І нехай. Нехай вчаться дивитися і оцінювати зображення. Нехай у них вийде тисяча поганих знімків, але серед них неодмінно знайдеться і одна гарна. А у когось гарних фотографій буде ще більше.

Самі соцмережі дають селективне відображення реальності. Ми бачимо в них те, що люди хочуть нам показати. Не те як вони реально живуть, що бачать і чим дихають. Але тим мені це й цікаво! Я вже казала, що дуже люблю читати, проте в соцмережах мені більше подобається дивитися зображення. Знаю, що й там люди багато пишуть і іноді я користуюсь якимись лінками. Але найбільше мене приваблюють фотографії, які роблять інші: що саме і як вони знімають. Це дуже цікаво.

З цих фотографій ви теж берете якісь ідеї?

Так, хоча не можу сказати, що це якісь прямі ідеї. Я сприймаю стрічку в соцмережах як відображення раціональних та емоціональних новин. Звісно, все потрібно пропускати через власні фільтри. І не витрачати на це багато часу.

Я розумію, що з огляду на мої інтереси, мені б, мабуть, більше підійшов Інстаграм. Але кудись заходити ще крім Фейсбуку мені більше не хочеться. Його цілком достатньо.

В одному з коментарів в інтернеті я натрапив на думку, що було б чудово якби ви випустили фотоальбом зі своїми світлинами. Автор допису пише, що сам із задоволенням придбав би його.

Коментар цікавий. Але якщо вже реально дивитись на такі речі, то народжене в телефоні там же повинно й лишитись. До того ж, всі ці фотографії в телефоні виглядають якісно і добре. Проте я не знаю, як би вони виглядали на папері, якщо їх надрукувати. І, ні, фотоальбоми - це точно не моє.

Над чим ви зараз працюєте? Про що будуть ваші майбутні фільми?

Ідей багато. Завершуємо фільм про селфі. Він називається «У дзеркалі». Проте відомий фільм Андрєя Тарковского тут ні до чого. Назва більше пов’язана з казкою «Білосніжка та сім гномів», перенесеною в наші часи. Тому що один із її героїв -Королева, яка розмовляє з дзеркалом. Що можна назвати старовинною, хоча й казковою, формою селфі.

Також мені потрібно завершити фільм «Перший міст», який ми зняли на 35-мм плівку, знайдену у мене вдома. Плівка не була використана при зйомках мого першого фільму «Туфля» 21 рік тому. Це чорно-білий «Кодак», який дуже добре зберігся. Сама ж стрічка про міст через Даугаву. Чому перший? Тому що міст є першим на ріці в Латвії. Вона тече з Білорусі, де має іншу назву – Західна Двіна. Під час зйомок ми просто ходили навколо цього моста і спостерігали за всім навколо.

Є у мене ще декілька ідей. Але спочатку треба ці два фільми.

Олег Батурин Олег Батурин , Журналист и кинообозреватель
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter