Реставраційно-рятувальні сподівання
Як з’ясувалося, собор вже давно потребував ґрунтовної реставрації, на неї тривалий час збирали гроші, значну частину яких дала не держава, а приватні особи. Про це ще у 2017 році писав журнал Time. Науковці розповідали кореспонденту видання про жахливий стан конструкцій, про руйнування каменю (Нотр-Дам, як і більшість готичних соборів, збудований із делікатного вапняку), які вже становлять небезпеку для відвідувачів. А відвідувачів, на хвилинку, буває по 12 мільйонів щороку. Один із фахівців наголосив, що аркбутани, які підпирають вівтарну апсиду (оті ажурні павучі лапи позаду собору), у жахливому стані – як впадуть, посиплеться уся вівтарна частина. Інший повів журналіста на дах і показав розкришене каміняччя, що протягом доби рясненько нападало з башт на головному фасаді – старий камінь наче сам собою (а насправді – від людської життєдіяльності) розсипається на порох.
І от нарешті зібрали € 100 млн., з яких мільйон витратили на риштування, ще скількись – на встановлення у соборі вантажного ліфта, і тріумфально розпочали реставрацію. Не так сталося, як гадалося, скільки тепер коштуватиме приведення пам’ятки до ладу не знає ніхто. Але додаткові € 300 млн. заможні французи вже пожертвували і, видається, будуть ще пожертви (на вечір вівторка відомо про те, що пожертвували 600 млн євро – прим. ред.). Однак, проблема не тільки у грошах. Невідомо, якою мірою вдасться зберегти автентичність храму. Якщо конструкції у такому стані, як про це писали у 2017-му, то, цілі на вигляд, після пожежі вони могли втратити свої несучі властивості. А готична споруда має таку хитру просторову схему, що коли висмикнути один камінчик, то посиплеться усе. Тож небезпека втрат поки що зберігається. Чекаємо на висновки експертів, які оглядатимуть будівлю.
Сутичка винаходів
Французи вважають, що саме вони винайшли готичний стиль у архітектурі, англійці з німцями стверджують, що у них аналогічні будівельні експерименти велися паралельно. Але ніде правди діти – теоретичне обґрунтування стилю дав таки француз, абат Сюжер. Як можна винайти, а не поступово сформувати мистецький стиль? Виявляється можна, коли стиль ґрунтується на небаченому до того інженерному рішенні.
Поява готики – перша революція в архітектурі, коли нова ідея не була апґрейдом і продовженням традицій на новому рівні. Винаходом готики проектувальники користуються донині, коли будують хмарочоси та інші висотні споруди. Йдеться про каркасну конструкцію. До готики користувалися стійково-балковою системою (коли навантаження будівлі розподіляється між балками та колонами), несучими конструкціями також бували і стіни. Готика – це легкий каркас із стовпів та нервюр, проміжки якого заповнено або величезними вітражами, або не надто великими каменями чи цеглою – щоб відділити зовнішній світ від інтер’єру. Каркасна конструкція дала змогу будувати дуже високі як на свій час споруди і добре освітлювати інтер’єр. Зауважте, все робилося вручну, і не рабами, як єгипетські піраміди. Участь у будівництві вважали за честь і богоугодну справу, зарозумілі вельможі та прості міщани впрягалися у вози, що везли колони готичних соборів з кар’єру на будівництво.
І от тут мене починає мучити дивне питання щодо реставрації. Коли реставрують живопис, це роблять приблизно тими ж методами, якими майстер свого часу писав картину: вручну, старанно підбираючи рецептуру фарб і клеїв, зважуючи все на аптечних терезах. Коли ж реставрують збудовану вручну будівлю, у якій кожна білокам’яна нервюра різьбилася окремо, чомусь застосовують сучасні будівельні прийоми, а часом і технології. Але, так чи інак є фундаментальна суперечність між рукотворними спорудами і технологічною реставрацією. Адже випадок Нотр-Дам шокуючий, але не єдиний. У 2006 році у Ґданську горіла готична церква св. Катерини. Там також реставрували дах і піддашшя, також була електромережа та електроінструменти. І теж все зайнялося абсолютно несподівано. Так у Парижі хоч встигли евакуювати усі цінності, що були у ризниці, а у Ґданьску розміщений у церкві Музей баштових годинників втратив чимало експонатів.
Якось воно недобре виглядає, коли давній дах завалився, а сучасні риштування стирчать у вогні – і хоч би що. То, може, кинути реставрувати пам’ятки архітектури? Звісно, ні. Але досвід показує, що реставрація не рятує споруду раз і назавжди. До прикладу, у Парижі найшвидше зруйнували доробки ХІХ ст., запроектовані піонером наукової реставрації Еженом Віолле-ле-Дюком. І це треба брати до уваги.
Від початку пам’яткоохоронного руху до нашого часу минуло років 150 – дрібничка порівняно з віком деяких пам’яток. Але споруди за цей час точно не помолодшали. А от техногенне навантаження на них зросло у десятки разів, та й зворотний бік популяризації, масовий туризм, теж дається взнаки. Здається, усі зацікавлені у збереженні культурної спадщини людства невдовзі будуть змушені усвідомити, що іконічні пам’ятки, які ми звикли бачити на листівках, у підручниках та Вікіпедії, смертні, скільки не тримай їх на уколах і крапельницях реставрації, а таки колись помруть. Камінь кришиться, метал з’їдає корозія, трапляються нещасні випадки як от у Парижі чи геростратові спроби увійти в історію – як у Пальмірі.
Треба думати, як залишити нащадкам можливість милуватися славетними будівлями і вигадувати якісь нові пам’яткоохоронні та облікові стандарти. Одразу спадає на думку використання технології кінозйомки віртуальної реальності. Але "походити" у віртуальному світі з маскою на обличчі – це якось замало, адже враження від споруди буває не тільки візуальним. Це запахи, луна кроків, тактильні відчуття, навіть температура і рух повітря. У будь-якому разі думати про нові методи фіксації важливих споруд треба вже сьогодні.
Навздогін за цілим світом
Наприкінці 1990-х у мене було лячне відчуття, що ми відстали від усього світу на віки і стоїмо над цивілізаційною прірвою, через яку вже неможливо перестрибнути. Світ якось дуже швидко проскочив постіндустріальну добу і упевнено рухався у інформаційну, а ми зависли у індустріальній добі радянського зразка, тобто десь у ХІХ ст. Мені йшлося не про якісь матеріальні речі, а про те, як влаштоване життя у всьому своєму розмаїтті, людські стосунки та комунікації. Того разу ми якось проскочили, зачепилися за інформаційну добу і потроху до неї адаптуємося.
Підозрюю, що те ж саме буде, коли у світі шукатимуть нові способи зберегти пам’ятки культури вже не на віки, а на десятки тисячоліть. І тут, боюся, нам не вдасться ускочити в останній вагон. Просто тому, що поки вигадуватимуть і тестуватимуть нові системи й технології збереження пам’яток, у нас ці пам’ятки просто зникнуть і не буде з чим включатися у гіпотетичні світові програми. Тому смішно і незручно, коли український міністр культури пропонує французам наших реставраторів – особливо враховуючи те, як “відреставрували” бастею в Кам’янці-Подільскому – залили все, що можна, бетоном, і вона завалилась.
Нині із сотень реальних пам’яток національного значення участь у всіляких промо-програмах для розвитку туризму беруть участь одиниці. Причому поруч із реальними і справді цінними спорудами як от ті, що належать Національному заповіднику "Замки Тернопілля" може опинитися дивний напів-новороб, напів-технічна споруда ХІХ ст., що носить смішну назву "Замок Радомишль", хоча не має нічого спільного із давньою фортифікацією. Десятки не надто давніх за європейськими мірками споруд (XVI – XVII ст.) по малих містах та селах просто поступово розсипаються.
Тож, як писав Джон Донн, «не питай по кому подзвін, це подзвін по тобі».