ГоловнаКультура

Наша історія гине і на фронті, і в тилу

Терпіти не можу людей, які набирають такого собі скорботно-зловтішного вигляду і промовляють «А ми ж казали!», коли трапляється щось погане. Але сама опинилася в цій малоприємній ролі. Саме того дня, коли вийшла моя стаття про пам’ятки архітектури, що можуть розсипатися на щебінь будь-якої миті, впала стіна палацу XVI ст. у Меджибізькому замку.

Тилова трагедія

Громадськість дізналася про трагічний (я не перебільшую) випадок лише минулого тижня – журналісти інтернет-ресурсу «Музейний простір» випадково отримали інформацію і негайно її опублікували.

Фото: prostir.museum/Dmytro Palets

Щоправда, лемент у інтернет-спільноті музейників та інших зацікавлених осіб з якогось дива звівся до з’ясування: а чи не намагався директор Державного історико-культурного заповідника «Меджибіж» Олег Погорілець приховати кричущий факт? Чи вчасно повідомив керівництво про нещастя?

Про всяк випадок розповідаю: повідомлення, датоване 23 грудня минулого року, було зареєстроване як вхідне Управлінням культури Хмельницької ОДА 29.12.20014, редакція має копію листа. Звісно, порядок мусить бути дотриманий, але пошуки винних у заповіднику чи управлінні культури контрпродуктивні і відвертають увагу від головної проблеми. А вона полягає у тому, що палац простояв без даху понад 50 років, реставраційні роботи, які врятували фортифікації замку від руйнування, припинилися ще у 2008 р., на палац коштів забракло. Для цієї та інших пам’яток, що перебувають на межі знищення, кожний день може стати останнім. І не треба розповідати, що директор заповідника мусив самотужки якось стулити дах палацу – він не має жодного права на несанкціоновану реставрацію. Директорів заповідників, що мають на руках таких «напівнебіжчиків» і не можуть нічим зарадити, по усій країні десятки.

Але у нас є люди, які за посадовими обов’язками мали б, по-перше, чітко озвучити наявні проблеми, по-друге, шукати способи порятунку нерухомих та рухомих пам’яток культури – і в тилу, і у зоні бойових дій. Ці люди називаються міністрами культури, з часу перемоги Майдану їх було двоє (один і досі актуальний) і жоден ані мізин

Краєзнавчий музей в Донецьку після обстрілу
Фото: Facebook / Всеволод Петровский
Краєзнавчий музей в Донецьку після обстрілу
цем не поворухнув для порятунку пам’яток. Не знали, що робити? Та їм же підказували.

Гаага-54

Існує чудовий міжнародний документ, який пояснює, що робити з культурними цінностями у разі бойових дій: Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, підписана у Гаазі 1954 р. За цим документом Україна мала б звернутися до міжнародної спільноти з проханням призначити держави-покровительки, які делегували б своїх представників на допомогу. Міжнародна спільнота мала б призначити Генерального комісара, який у таких випадках керує процесами: опікується порятунком пам’яток, запрошує необхідних експертів, організовує моніторингові місії. І фіксує усі порушення та доповідає про них. За конвенцією усі пам’ятки, місця їхнього зберігання та транспорт, яким їх возять, мають бути марковані загальновідомим блакитним щитом.

Що б нам це дало? Історія не терпить умовного способу, але цілком імовірно, що скіфське золото з Криму не тинялося б зараз Голландією, а зберігалося б у Києві. Під егідою ООН і за технічної допомоги закордонних фахівців можна було б евакуювати бодай найцінніше з музейних колекцій Криму, Донецька, Луганська та інших міст на Сході, що нині перебувають у зоні бойових дій. Пам’ятки архітектури та музеї були б марковані, відповідно, зруйнований бойовиками Донецький краєзнавчий музей одразу, без зайвих балачок і додаткових з’ясувань став би доказом злочину. Взагалі у разі розумного використання Конвенції ми щонайменше отримали б чимало беззаперечних доказових матеріалів для майбутнього Гаазького трибуналу. А, може, і ЛНР-ДНР вже визнали б терористичними організаціями.

Ще на початку березня минулого року, коли усі кошмари війни тільки починалися, президент українського ICOMOS і голова комітету Блакитного Щита Микола Яковина звернувся з листами до міністра культури Євгена Нищука та в. о. міністра закордонних справ Андрія Дещиці, у яких рекомендував кожному відомству у межах його компетенції діяти за Гаазькою конвенцією.

Щодо міжнародної бюрократії, то про всяк випадок зауважу, що, коли треба, вона може діяти вельми швидко: для організації Блакитного Щита Миколі Яковині вистачило доби. А от від МЗС він відповіді не отримав – взагалі ніякої. Від Мінкульту надійшла відписка: ми, мовляв, скажемо прем’єру, хай він думає. І, наче у мирний час, заходилися вдосконалювати дозвільну документацію на будівництво та консультуватися із закордонними фахівцями. Щодо реформування галузі, а не щодо порятунку культурних цінностей.

Микола Яковина не заспокоївся. Він «пробив» резолюцію ICOMOS щодо стану культурної спадщини у окупованому Криму, у якій серед іншого йдеться і про організацію моніторингової місії ЮНЕСКО. І заходився організовувати моніторингову місію, відбиваючись від питань здивованих європейців з приводу ігнорування Україною Гаазької конвенції, яка працювала б на нашу користь.

Скриншот документа с резолюцией 18-й Ассамблеи ICOMOS
Скриншот документа с резолюцией 18-й Ассамблеи ICOMOS

Резолюція ICOMOS (переклад українською)
Резолюція ICOMOS (переклад українською)

Щойно було призначено нового міністра культури (та ще й віце-прем’єра з гуманітарних питань!), президент ICOMOS звернувся і до нього. З того часу минув більш як місяць – від В’ячеслава Кириленка жодної відповіді.

Проте він з пафосом розповідає, що культура і гуманітарна політика мають служити завданням фронту. Попустіться, пане міністре. Художники рефлектують події сьогодення хто як може – від пронизливого живопису до графічного дизайну шевронів військових. Кіношники знімають документальні фільми про війну (на волонтерських засадах і без жодної державної копійки). Одні музиканти їдуть виступати у прифронтові райони і блокпости, інші збирають на тилових концертах гроші на допомогу армії. Музейники влаштовують благодійні акції, на яких збирають кошти не тільки для війська, але і для постраждалих музеїв у зоні АТО. Цінні вказівки міністра у даному разі нікому не потрібні, митці самі знають, що і як робити. Натомість міністр мав би думати про порятунок культурних цінностей. У нашій сумній ситуації – і тих, що у зоні АТО й Криму, і тих, що в тилу. Але активності у цьому напрямку щось не помітно.

До речі, на сайті Верховної Ради текст Конвенції можна прочитати тільки російською. Однією з робочих мов ООН і державною мовою СРСР, який ратифікував документ у 1957 р. За всю історію незалежної України ніхто, крім Миколи Яковини не поцікавився його практичною користю, тож не було потреби у перекладі.

Ціна питання

Для нас з вами, тобто народу України ціна захмарна, у грошах незліченна – гине наша історія. Причому однаково на фронті, на окупованих територіях і в тилу. Щоб уявити, скільки може коштувати порятунок у фінансовому вимірі, скористаймося прикладом Меджибожа, директор якого сподівається, що аварійна пам’ятка отримає кошти бодай на консервацію.

Так от, за свідченням Олега Погорільця, тільки для виготовлення проектно-кошторисної документації на продовження реставрації Меджибізького замку за цінами 2008 р. (саме тоді реставрацію припинили) було потрібно 350 тис. грн. Зрозуміло, що сьогодні ця сума більша у рази. Поясню, що це за документація, щоб не склалося враження, буцімто шалені гроші мають бути витрачені на роздруковані у кількох примірниках папірці. Йдеться, власне, про виконання проекту реставрації замку. Для цього мають бути здійснені передпроектні дослідження, тобто фахівці мають приїхати до замку, здійснити обміри споруди, проаналізувати стан конструкцій аж до фундаментів включно. Потім проектування, укладання кошторису, що включає все – від поїздок фахівців на об’єкт до вартості будівельних матеріалів та робочої сили. І це – тільки проект реставрації, і тільки однієї аварійної пам’ятки. Таких пам’яток сотні, грошей вони потребують мільярди.

Були часи, коли музейники-господарі «напівмертвих» пам’яток архітектури мріяли про появу закону про меценатство, про реформу податкової системи, які б зробили вигідним для бізнесу фінансування реставрації пам’яток та підтримку музейних колекцій. Питання: хто ініціюватиме такі законодавчі новації, коли ні від міністра культури, ні від голови профільного комітету ВР ми не дочекалися бодай якоїсь публічної реакції на руйнування частини пам’ятки архітектури національного значення? Подейкують, що «меджибізька справа» на особистому контролі у В’ячеслава Кириленка. Напевне, трохи грошей таки дадуть. Але милиця, що тимчасово підіпре одну пам’ятку, жодним чином не допоможе іншим, особливо тим, які не перебувають у віданні заповідників, з яких навіть охоронні дошки покрали на металолом.

Років двадцять тому видатний український мистецтвознавець Григорій Никонович Логвин сумно пожартував під час лекції: «Дослідження пам’яток архітектури стає все легшим, бо пам’яток залишається все менше». Ради на те немає, ми мусимо готуватися до великих втрат.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram