ГлавнаяКультура

В прохолодній тіні Едіпа: 5 книжок про хворобливі стосунки з батьком

Від винайдення «едіпового комплексу» минуло уже 122 роки. Кільканадцять генерацій виросли переконаними, що всі ми проходимо фазу любові-ненависті-страху-конкуренції-обожнення щодо батька. І стосунки з батьком мають безперечний вплив на нашу подальшу долю. А от і уявлення про стосунки з батьком, як виявилося, мають не менший вплив. Розповіді-реванші, які дорослі діти адресують батькові, своєму колишньому ідеалу, що не виправдав їхніх очікувань, множаться щороку. Тільки є така прикра літературна правда: розповідаючи сумні історії батьків, діти завжди пишуть власні, і тільки їх.  

Міленко Єрґович, «Батько» 

(Книги – ХХІ, переклад Андрія Любки)

Перше речення в романі зі складним емоційним малюнком – «Помер мені батько». І це таки не кінець історії, а тільки початок. Вони ніколи не були близькі, майже не спілкувалися, а тепер – коли батька не стало – прийшов час зрозуміти, чому такі важкі стосунки між ними склалися.

Міленко – викапаний Добро (так батько звався): так ж статура, те ж обличчя, та ж рідкісна група крові. Тільки батькових здібностей до математики син не успадкував, і батькової фізичної сили теж. Колись, коли він про щось насправді важливе у батька питав, той замість відповідати сміявся і згрібав у міцні обійми, такі міцні, що потім всі питалися, звідки у малого синці. Батьки рано розлучилися. Обіймів тих було не так багато, як синців опісля. І питання залишися без відповідей. Тепер син розказує історію батька такою, якою вона, так йому здається, могла б бути: «Нема правди про мертвих, крім того, що вони мертві й більше нема, ніби ніколи й не було».

«Батько» – автобіографічний роман, але не документальний. Це така собі «сповідь сина століття» югославського (саме так) зразку, але той «син століття» в новітній своїй версії – сирота. 

Відсутність батька тут без залишку дорівнює присутності Батька; ця книжка – така собі сповідь атеїста, що говорить до того, кому віри не йме. І при цьому це книжка – про ідентичність і самототожність. Жодних протиріч: Єрґович не раз скаже, що боснійський хорват стає хорватом, коли доведе свою приналежність; при чому – доведе через відкидання, себто, чітко усвідомивши те, ким не є (не є сербом, наприклад). От і перебирає він поступово все, чим не є (уже не є): сином розлучених батьків, сином відомого онколога, сином атеїста-католика (саме так!), сином людини, яка воліла про себе не розказувати.

Єрґович використовує метафори, широко. Він свідомий: метафоризувати – значить, зробити з життя літературу, значить, надати життю доцільність. Це тільки в літературі якась побіжна деталь впливає на життя героя. Єрґович всі деталі з життя батька робить значущими (буквально). Скажімо, Добро не пив, але як лікарю йому часто презентували красиві пляшки. Тож він ті подарунки передавав сину, який накопичував їх у коморі материної квартири. Коли почалася війна, Міленко почав спустошувати багаторічні запаси алкоголю. Це був єдиний спосіб зберегти здоровий глузд. Одну пляшку він призначив «на потім», щоб відсвяткувати перемогу; та пляшка десь поділася, не відкоркована. От така до прикладу деталь, і така-от метафора.  Ще одна метафора – лейкемія. Саме на раку крові спеціалізувався батько, який розказав малому, що вилікувати хворобу можна лише перевівши з гострої фази в хронічну, тобто, тимчасово загальмувати процес помирання. Цей опис Єрґович згадає щодо війни. Патологічні процеси стали хронічними, але від хвороби все одне доведеться померти. От таке тут: від чистого серця п’ю до тебе, але тільки на твоїх поминках.

Він сам кілька разів назве це романом-есе. Скоріше, це – роман-розслідування. Є мертве тіло, є серія доказів, що сталося убивство (метафорично). І тепер осиротілий син буде виявляти, хто ж той злочин скоїв. Відповідь йому не сподобається. «Я – не мій батько»; це ж так просто сказати і усвідомити. Але це як бути хорватом: треба довести, що тим не є кимсь, ким бути приречений. 

Дайна Джефферіс, «Дочка торговця шовком» 

(Фабула-Ранок, переклад Іларії Шевченко)

Фото: Фабула-Ранок

Було у старого два сини. Старшому улюбленцю він заповів все своє майно. Небораці-молодшому перепала худа корова, облізлий кіт, занедбаний млин (викреслити зайве), щось ще таке ж непотрібне нікому. Але ні, Дайна Джефферіс, хоча і має на меті погратися з елементами казки, пише все таки не казку. «Дочка торговця шовком» – любовно-історичний роман. Тож насправді було там так. 

У заможного старого, впливово бізнесмена і політика, є дві доньки. Батько відходить від справ та полишає все майно старшій донці. Молодша Ніколь (вона – головна героїня) отримує малоприбуткову крамницю, де продають тканини. Часи для нового бізнесу тривають не найкращі. В’єтнам (а це – місце дії) виходить із впливів Франції, і починає болісно-повторно переживати свої колоніальні досвіди. До Ханою наближається війна. Дівчата Джефферіс – напівкровки. «Метиски», як їх тут дражнять; і було б то тільки цькування, самому життю їхньому через походження є загроза. Батько – француз, покійна нині мати – в’єтнамка. Старша донька схожа на батька, її не відрізнити від європейки. А от молодша пішла в матір, вона має азійські риси обличчя, але у неї біла батькова шкіра.  

Між 1952 і 1955 роком, коли відбуваються події роману, себто між Індокитайською війною та незалежністю Південного В’єтнаму, з такими «вихідними данними» у Ніколь буде нелегке життя. Але життя цікаве, що й добре для роману про неї. Бо як і годиться для любовного роману, має ще організуватися романтичний трикутник: з’являється старший чоловік-американець, росіянин за походженням, і юнак-в’єтнамець. Америка в цей час починає активно втручатися у внутрішній конфлікт країни, яка прагне незалежності. І еротичний вибір Ніколь стає політичним. В цьому романі в принципі будь-який приватний вибір є патріотично забарвленим, і відтак а) проблемним, б) вульгарним. 

Батько-француз не любить в’єтнамців, Ніколь відчайдушно прагне стати «доброю французькою донькою». Але з усіма пунктами біда: батько її не любить, його нарід її не приймає. Батьківщина для неї – це не країна батька. Мати-в’єтнамка померла в пологах, зв’язок із родичами по материнській лінії повністю втрачений. Ніколь живе з ярликом убивці матері. 

Вітчизна для неї – не країна матері. Держава як родина, що її роздираються конфлікти і непорозуміння поколінь, – прозора метафора. Напівкровка, яка має або відкинути «половину себе», або сформувати нову фрагментарну ідентичність, склеївши «половинки» по живому (і все це в умовах війни), – прозорий сюжет. 

Але ж від доленосних виборів завжди можна втекти, принаймні в любовному романі, принаймні якщо ти – героїня такого роману. Наприклад, вийти заміж так само за напівкровку, який перебере на себе роль батька, що свого часу недолюбив і обманув. А можна ще народити купу квартеронів і розчинитися в «плавильному тиглі» США. Либонь, книжка про народжених в Америці нащадків Ніколь не була б простішою щодо життєвих виборів героїв. Але вона уже була б про конфлікт з матір’ю.  

Ольга Семиляк, «Людина без людей» (Академія)

Фото: Книжкова шафа

Дівчинка заходиться реготом на руках матусі. Просто за спиною мами вона бачить кумедні витівки чоловічка-домовика. Немовлята, кажуть, мають здатності бачити домовиків. Коли дівча підросте, сни і спогади повертатимуть їй ту сцену. Можна читати цей епізод як недоброякісні «поетизми» в прозі, яка має (нереалізовану) претензію на психологізм. Можна читати як хворобливу фантазію самої героїні. Той домовик зі спогадів – її батько, замісна постать. Бо самого батька вона не пам’ятає. Що таке накоїв той «виробник», щоб його забути настільки ґрунтовно? Інколи прориваються цілком не-казкові сцени з «козлом», який смертним боєм б’є матір і спричиняє непоправну шкоду дитині.  Але спогади спогадами, фантазії фантазіями, а Єва – героїня роману Ольги Семиляк зростає без батька, але з турботливім вітчимом. І надалі її бурхливе любовне життя  присвячене хитанню від «козлів» до «добрих татусів», про що «Людина без людей» і розповість. Єва-без-батька-народжена в кожному шукатиме свого бога-творця, знаходитиме переважно посланців-відсутнього-бога, що закривають перед неї браму в рай.    

Сюжет, м’яко кажучи, неоригінальний: жінка, яка має проблемне дитинство, вирішує ці проблеми в дорослому житті. Занедбана донечка в пошуках люблячого тата. Такий сюжет мав би привернути увагу психологічною розробкою чи адекватним способом розказати банальну історію. Щодо другого, то уже ясно: домовики засвідчать. Тому трішки про оригінальну розробку.

Перша сцена в цій книжці відбувається в лютому 2014 року. Горить Будинок профспілок, зі сцени Майдану лунають молитви, жінка у вогні шукає чоловіка. Приготуємо жужму паперових хустинок – старт для сльозливої мелодрами заданий. І сльози прибуватимуть що сторінки: і хлопчик, що страждає на аутизм, вирине; і соціально занедбана подружка стане повією, щоби прогодувати своє немовля; і лист із концтабору процитують. Останній важливий, втім. Серед паперів Єва знайде листа, надісланого бабусі, буквально з газової камери (саме так). Перше кохання бабці – юнак-єврей, що загинув під час Голокосту – перед смертю згадуватиме, що любов його проростала квіткою з його лівого боку (саме так). Ці квіточки Єва малюватиме, адже вона – геніальна художниця.

Ми плачемо над книжками, коли знаємо: з героєм станеться щось погане, а він про це ще не здогадується. З героями Семиляк взагалі нікого хорошого не стається. Така їм любов.

Книжка густо заселена. Попри те, що самі герої роман порівнюють з арт-хаусом, схожа більше на аматорську витинанку. Всіх персонажів з одного шматку паперу покраяли. Спільне у всіх героїв: у жодного немає батька – хтось поїхав, хтось помер, когось і не було ніколи (саме так). Всі «добирають»  брак батьківської любові в еротичних стосунках. І всі в результаті опиняться на палаючому Майдані. Таке собі згуртування вічних сиріт в молитві до Отця Небесного. Не почує Він, до речі. Революції – це ніколи не про тяглість, революції – це про переривання зв’язків. Але героям Семиляк не до осмислення пасток патерналізму: їм квітнуть на шкірі фіалки і пахне з кишень м’ята. У них любов.    

Ґузель Яхіна, «Діти мої» 

(BookChef, переклад Світлани Андрющенко)

Фото: Book24.ua

Ґузель Яхіна  – татарка, яка пише російською мовою. Її часто звинувачують в тому, що показує татар в непривабливому світлі, фіксує ідентичність, так би мовити, асимільовану, негативно втрачену. Здається, свіжеперекладені «Діти мої» мають на меті відповісти саме на такі звинувачення.

Роман Яхіни висвітлює різні аспекти колонізації, і міркує про різницю антиколоніальності і постколоніальності, яку мають для себе визначити нащадки тих, хто потрапили під важку руку імперії. Тут: поволзькі німці (про татар навчена негативною критикою Яхіна воліє деякий час помовчати, либонь). Сімейний роман, в якому то там, то тут вкраплені містичні елементи. Ні, не магічний (боронь боже) реалізм, а цілком предметний спосіб самозахисту. Інколи правду, про яку складно говорити, легше наново уявити. І так складається книжка, яка міркує про межі і принади влади. Як воно, виживати за спиною суворого біографічного і символічного батька?

СРСР. Кінець 1910-х – початок 1940-х. Німецька колонія на Волзі, яка існує тут від 18 ст. Якоб Бах – простий шкільний учитель, така собі «людина-в-футлярі». В його маленькому, пересічному, непримітному житті стається неймовірна подія: закохується в Клару, дочку багатого хуторянина. Проти волі батьків, вони шлюбляться і поривають зв’язки з іншими колоністами. Ладнають вдвох такий собі зачарований хутір (чит.: внутрішня еміграція) і родять дитину. В пологах Клара помирає, і тепер життя Якоба полягає в тому, щоб опікуватися рідною донькою Анче і прийомним сином Ваською (він киргиз). На певному етапі, від душевних потрясінь Бах втрачає мову, свою прекрасну верхньонімецьку мову. І починає писати казки, адаптуючи до фольклорних моделей історії свого життя і життя односельчан з великого світу. Сам він продовжує жити на усамітненому хуторі, але все таки зауважує, коли його казки починають реалізовуватися в реальному житті. В сюжетах колективізації і депортації, наприклад. 

Батьків у книжці є три, і тільки з одним із них співвідноситься назва роману «Діти мої». Батько номер раз: Кларин татусь. Майже міфічний велетень-ненажера, який замкнув дочку на хуторі, щоб уберегти від гріха. Він зник одночасно з заміжжям Клари, і її воля буквально означала його смерть. Наче у страшній казці. Батько номер два: Бах. Напише про Клару та її батька страшну казку – про діву-бранку, яка покинула людей і ростила яблука. Бах – батько двох дітей, жодному з яких біологічним батьком не є. Це уже не казки, а сама історія: в лихоліттях він опікується сиротами і дітьми війни. Батько номер три: Сталін. Саме так, «батько народів», історія про нього завершує кожну частину. Він мусить робити зло свої дурним дітям, щоб ті набиралися розуму (саме так!). Це уже знову міф. І це уже таки реально страшна казка. 

Мораль «Дітей моїх» прозора: у будь-який біді є щось добре, яке треба відшукати і там – на світлій стороні – біду перечекати під опікою мовчазного татуся. Тільки чомусь в цій розумній книжці так масово гинуть ті нерозумні «діти мої».
 

Саманта Гант, «Містер Сплітфут» 

(Книголав, переклад Максима Ларченка)

Фото: Книголав

Двійко молодих людей звуться «сестрами», вони навіть не кровні родичі, а один із них – і не дівчинка до того ж. Хто ж тих сестер чудернацьких породив?  

Рут і Нет виховуються в родини Батька, яка більше нагадує тоталітарну секту. Спеціалізується їхній названий батько на лекціях з історії Другого Храму, прокляттях на адресу євреїв і мормонів, обмеженнях в їжі щодо улюблених чад, а ще він всиновлює дітей, які мають набуті чи вроджені вади. «Христова любов!» за дотації від соціальних служб. Руті і Нет скоро сімнадцять, і навіть цей мало затишний притулок їм доведеться покинути. Малі помалу починаються влаштовувати своє майбутнє: одна з них, а то і обидві мають здібності розмовляти з мертвими. А тут ще й на горизонті з’являється містер Белл, який пропонує цю справу менеджерити. Питання: чи сподобається це Батьку? 

Друга історія «Містера Сплітфута» відбувається через чотирнадцять років. У Рут є племінниця Кора, це її сюжет. Кора вагітна від одруженого коханця. Перше, що «ощасливлений» новиною татусь намагається зробити, – це влаштувати Корі потай медикаментозний аборт. В цей час в її житті з’являється Рут, яка раз була об’явилася і знову зникла, а тепер прийшла нізвідки. Рут пропонує Корі рухатися за нею, і починається довга піша мандрівка. Їхній пункт призначення – хутір, який успадкував містер Белл (він стане чоловіком Рут) від свого уже батька. От-от має народитися дитина, і в цьому романі, переповненому тваринами-татусями та їхніми покаліченими дітьми, має з’явитися нарешті Мати. Питання: кому ця дитина треба?

Коротше, героїня роману питає у свого чоловіка: «Я часто думаю, ким би я стала, якби мене виростила мати. Може, я була би кращою людиною». Він відповідає: «А може, вже би померла». І це, правда, короткий зміст химерного нестерпно прекрасного роману Саманти Гант. 

Питання головне: в який момент сюжету помер кожен із головних героїв цієї книжки? Але важливе, либонь інше питання: чому їхні татусі не померли ще до того моменту, як вирішили катастрофічно  зіпсувати життя своїм чадам?

Батьків у книжці три. Ім’я одного перекладається як Сила, другого – Влада, третього – Слава. Один із них біологічний татусь, другий – опікун, соціальний татусь, третій очолює тоталітарну секту – символічний татусь. Покидьки за градацією: біологічний – це той, хто потай намагається абортувати свою дитину. Уявили, що робить символічний, якщо татечко-Лорд тут не самим кінченим є?

Як бачиш цей світ, то не бачиш в нього любові Отця. Ця цитата протягом роману варіюється знову і знову (в «Містері Сплітфуті» порівну цитат з пісень 60-80-х і Біблії). Власне, як ти бачиш світ, щоб таки бачити в ньому любов? Серед безліч тем роману важить одна: віра. Ні, не релігійна і не містична (хоча і вони) – ширше. І справа навіть не в тому, що «діти кукурудзи» вірять, що спасіння прийде, якщо не їсти цукерків. І не в тому, що члени тоталітарних сект вірять, що всіх врятує Карл Саган, верхи на метеориті. І навіть не в тому, що мертві – серед нас, бо ми їх потребуємо, щоб вірити. Віра – єдиний не-результативний процес, вона цінна, поки не приносить видимого результату. Це як вічно бути вагітною.

І ні, до кінця книжки дитина тут жодна не народиться.  

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter