Загугливши запит "художник Юрій Єгоров. Фото", в інтернеті одразу бачиш картини художника, серед яких десь губиться декілька фото самого автора. Такий випадок є символічним і показовим, адже ніби натякає на те, що найбільше характеризує Єгорова. Його картини можуть набагато більше розповісти, ніж інтерв’ю, каталоги до виставок або фотографії. Розглядати полотна перший, другий, третій рази і аналізувати – це наче доторкнутися до особистого. Ось тут проходив художник, це ланжеронівські кулі, тут він обідав, а це Кароліно-Бугаз – одне з його улюблених місць. Фото, або намальований портрет художника – це завжди неспівпадіння з тим, яким він є або як він сам себе уявляє. Можна зробити сотні фотографій – і в жодній з них людина не побачить себе, можна намалювати десятки її портретів – і всі вони будуть різними. Зовнішність з часом змінюється, тіло старіє, деформується та інколи стає невпізнаним, тому аналіз зовнішності не є ефективним. Значно більше про людину можуть сказати особисті речі або результати її творчості.
Аби краще розуміти будь-які уподобання, недаремно ми ще з дитинства заповнювали щоденники для друзів, де були стандартні питання: "улюблена їжа", "улюблений колір, число, співак". Це повинно було краще розкрити людину, бо маркування починається саме з особистих уподобань: через "моє улюблене число – 7", або "я люблю гербери", проте і такого самоаналізу інколи не вистачає. Більш важливим є те, що вислизає з нашого реєстру свідомого, навіть якщо ми все намагаємось врахувати та раціонально охопити і зрозуміти.
У випадку з одеським художником Юрієм Єгоровим предметом аналізу виступають картини, через які конструюється його внутрішній портрет. Художник передає своє бачення світу у інваріантних образах, які є досить вичерпними. На перший погляд, ліричний сюжет має пряму та однозначну конотацію: море, плавають кораблі, сонце у своєму зеніті не лякає засмаглих відпочиваючих, які хочуть ще поніжитися на пляжі. Але більш прискіпливе спостерігання за сюжетами картин народжує відчуття їх нелогічності: починаєш вдивлятися в сюжети картин і бачиш нелогічність: чому дівчина у два рази більша за човен; чому на деяких зображеннях немає облич; навіщо порожній горщик лежить у човні, а поряд непорушно застигла тяжка куля; як пояснити те, що посеред моря стоять геометричні фігури або стіл з гранатами? У цій нелогічності і проявляється художник з його почуттями та переживаннями, які перетинаються на полотнах через конкретні осмисленні образи.
Найперше, про що варто говорити – це тематика картин. За сюжетами одразу упізнається одеський художник, закоханий у свою місцевість. Все, що зображує Юрій Єгоров на своїх полотнах, є відтворенням повсякденності, в якій він живе. Більше того, сприйняття морського середовища може досить помітно резонувати між туристами і тими, хто живе біля моря.
Для туристів море – це певна екзотика, яку можуть дозволити декілька разів на рік, на відміну від тих, хто бачить його кожного дня. Для відпочиваючих море постає у значенні латинського слова "otium", або "дозвілля". Дозвілля є проривом неповсякденного в область повсякденного, це перепочинок від виснажливої та довготривалої рутинності. Відпочинок на морі зазвичай перетворюють на розвагу, на місце поглинання сонця, гри в карти, купання, катання на "бананах" та всім знайомі пропозиції: "пахлава медова, трубочки". З іншого боку, місцевими жителями море сприймається більш звично, воно стає частиною їхнього життя і прирівнюється до рівня повсякденного. Для Єгорова життя на морі є радше "negotium", що означає повсякденну діяльність, працю, яка втілювалась у його щоденних художніх практиках.
"Повсякденне – це звичне, впорядковане, близьке. На противагу повсякденному неповсякденне існує як незвичне, воно знаходиться поза звичайним порядком" [1]. Щоденність у картинах Єгорова не зводиться до чогось рутинного, вона набуває нового значення. Він показує часто імперсональні образи людей, човни в морі та будинки на березі і цими повторювальними предметами робить акцент на тому, що такі дрібні та непомітні на перший погляд речі є важливими.
Через повсякденність художник ніби злипається зі своїм місцеперебуванням і воно стає частиною митця. Постійна повторюваність подій розглядається як процес, у котрому відбувається формування людини.
Так само можна дозволити сказати собі про щоденну практику зображення мотивів, які варіюються, і через які можна побачити процес становлення художника.
З іншого боку, два вищезгадані погляди туриста та жителя вписуються у такі поняття, як "архетип" і "кенотип". Юнгівське поняття "архетипу" міститься у колективному несвідомому та проходить через всю історію культури, воно відсилає нас до первісних уявлень про щось. Натомість "кенотип – це буквально "новообраз" [4]. Інколи архетип набуває нового значення і перетворюється на кенотип. Як приклад, море є одним з найдавніших архетипних образів у міфологічному мисленні як місцеперебування потойбічного світу або перехідної межі між світами. У морі закристалізувалося нове значення відпочинку. Море, сонце, пляж – усе це підкорюється людині і служить на користь її дозвіллю. "Пляж як місце для відпочинку, - це вже кенотип, породжений нашим часом" [4]. Натомість, для Єгорова не є ціллю змінити світогляд глядача – для нього це має індивідуальний характер, він цінує першоматерію. На картинах можна побачити елементи, які відсилають до первісних культур, зокрема до лінійно-стрічкової кераміки, в якій переважають хвилясті лінії. Такі лінії з’являються у вигляді стрічок на натюрмортах, або у вигляді мотузок у човні, а потім перетворюється на морські хвилі.
Загалом, тема моря є ключовою у роботах Єгорова. Художник апелює не лише до міфологічних уявлень, але й має філософський підхід, який ілюструє картина "Скоро відправляємось". На перший погляд, це простий сюжет з дівчиною, яка стоїть у човні та піднесено тримає у своїй руці прапор. Художник написав цю картину після того як, прогулюючись по одному з берегів, помітив корабель з прапором. Він запитав у моряка, що цей прапор означає, на що той відповів: "Скоро відправляємось". Ця фраза для Єгорова прозвучала значуще, вона стала втіленням філософської ідеї буття Людини та проходження її власного шляху. Море, як і океан, втілює цей шлях, воно є уособленням чогось нескінченого, далекоглядного, того, за чим ми не бачимо берега, до якого пристанемо. Коли бачиш берег, то одразу є відчуття перемоги та знайденого виходу, що фактично означає досягнення кінцевої мети. Корабель, який скоро відправляється у далеку подорож, є метафорою проходження кожною людиною свого шляху. По дорозі зустрічаються такі самі люди в човнах, які мають зовсім інший шлях. Часом певні обставини об’єднують людей, шляхи яких можуть перетинатися, але кожного з них чекають власні випробування, які вони мають долати самостійно. Плавання – це певне становлення людини. Вона ніколи не знає, коли дістанеться берега, але точно вже не буде такою, як на початку своєї подорожі. У морі стануться пригоди: будуть бурі, які не кожен може витримати, але одного разу настануть сонячні та тихі дні, той штиль без якого становлення людини неможливе [2]. Морська подорож символізує проходження власного шляху та вибору її життєвого напряму.
Єгоров говорив про проблему людського вибору у К’єркегора, Камю, Сартра і цей момент зацікавленості екзистенціалізмом мене підштовхнув до багатьох роздумів. Саме у період написання статті я читала роман Сартра "Нудота" та його статтю "Екзистенціалізм – це гуманізм" і після цього у моїй голові екзистенція та Єгоров перетнулися. В одній з головних ідей атеїстичної концепції екзистенціалізму говориться, що "існування передує сутності і означає, що людина спочатку з’являється у світі, і лише потім вона визначається" [3, c 322]. З іншого боку існує ідея християнського екзистенціалізму, де сутність людини передує її історичному існуванню [3, c 322]. Тобто шлях людини наперед визначений, оформлений і вона йде шляхом заданих парламентів. Не вдаючись у деталі християнського екзистенціалізму, його варто показати у протиставленні до атеїстичної концепції. Ставлення Єгорова до релігії було амбівалентним: "З одного боку, він не приймав ніякі догми, дотримання обрядів, не любив відвідувати церкви. З іншого боку, відчуття присутності Творця в цьому світі було в ньому органічно закладено, і це проривалося час від часу в його висловлюваннях". Не відкидаючи присутність Творця у цьому світі, художник йде іншим шляхом – шляхом власного вибору. Саме від людини, залежить її формотворчість. "Людина представляє себе, ні що інше, як сукупність своїх вчинків, ні що інше, як особисте життя" [3, c. 333]. Саме цей вибір на користь атеїстичної концепції є помітним у полотнах Єгорова.
"Берег" для людини ніколи не визначений наперед, його одразу не видно, тому існування передує сутності. Людина сама має обрати шлях, і вже в залежності від свого вибору вона дістанеться того чи іншого місця. Екзистенційні пошуки не суперечать ідеї взаємодії мікрокосмосу та макрокосмосу, тобто всесвіту та людини. На це є натяки у згаданій вище картині "Скоро відправляємось", де макрокосм представлений сферичною перспективою, а мікрокосм ніби втілений у маленькій кулі, яка лежить поруч з фігурою жінки, символізуючи її особистий світ. Куля у човні – це людське життя, її мікрокосм, що оточений макрокосмом. Пізнання світу проходить через процес пізнання власного Я, через своє бачення та сприйняття. Сонячні та прості картини значно складніші, якщо в них зануритись.
Окрім філософських тем, для Єгорова однією з важливих є тема свободи. На картинах любов до свободи проявляється через особливості передачі простору на картинах. Цей простір не нагромаджений деталями, і часто дає широку можливість “зоровим зупинкам”: то на човні, то на піску, то на маленькому стафажному зображенні. Простір досягається через особливості зображення дугоподібного обрію, який є типовим для "єгорівського" моря. Зазвичай обрій нам здається рівним, якщо його спостерігати на пляжі. А таку дугоподібність, яка є типовим прийомом художника, можна помітити лише з високого виступу, гори або обриву. Враження від такого горизонту у Єгорова залишилось ще з дитинства, коли він зі своїми друзями стояв над прірвою і у нього виникало відчуття, що “вони ступають майже по повітрю”. Таке відчуття від споглядання моря з високої прірви він закарбував у своїх картинах. Можливо, використання сферичної перспективи було не просто способом передачі простору, а зумовлене нездійсненним бажанням та втілилося на полотні. Художник колись хотів стати льотчиком, але так і не здійснивши свою мрію, він втілив її на полотнах. Глядач ніби дивиться поглядом художника і цей погляд завжди з висоти пташиного польоту. Тому дугоподібність моря залишається перманентною і ключовою у його картинах.
Свобода може проявлятися і через стихії. Найбільше фігурують на картинах художника стихії води, повітря та землі. Інколи на зображеннях немає елементів, за якими можна було б зчитувати з картини деякі з цих стихій. Наприклад, як можна передати повітряну погоду, якщо у пейзажі відсутні дерева, там немає одягу, який коливається або травинки, яку здуває вітер. Складно знайти вітер, коли на картині є лише море і пісок. Але художник зміг передати ефект вітру завдяки специфічним продряпуванням завихрів на поверхні води, на піску та інколи на небі. І ці майже непомітні деталі оживляють картину, не дають їй застигнути на двовимірній поверхні картини. Вітер, який з’являється зненацька, передає відчуття миттєвості, раптовості та несподіваності. Можливо, це і є поясненням, чому у деяких із зображених дівчат одна з грудей оголена. Це додає якоїсь невимушеності і природності миті, яку передає художник. Одразу згадується спідниця або сукня, яку вітер миттєво підкидає догори.
Проте найбільшої уваги художник приділяє водній стихії. Море для Єгорова було не просто предметом зацікавлення з точки зору композиційних рішень – воно було для нього живою матерією, плоттю, сповненою почуттями. Більше того, море є референтом і основним персонажем його картин. Мені одразу спав на думку роман Мішеля Турньє “П’ятниця, або тихоокеанський лімб”. За основу Турньє взяв роман Даніеля Дефо “Робінзон Крузо” і змінив сенс сюжету. Якщо Дефо хотів показати, що людина , що перебуває у нелюдських умовах все одно зможе вижити будь-де, то ідея Турньє показує як людина, абсорбована природою, не хоче більше повертатися у непривабливий штучний цивілізаційний світ. Проте нас цікавить лише один персонаж у цьому романі – це острів Сперанца, який поставав одним з головних героїв роману Турньє. Подібне значення набуває і море Єгорова. Навіть у пейзажах, де море наче є чимось другорядним, де його ледве видно, художник нам нібито показує, що воно ним не забуте. Одесит активно працює з переднім планом, частіше за все море на його картинах розливається майже по всьому полотну, інколи виходячи за межі наміченої рами. (Віра Савченко). Море на більшості картин займає багато простору, воно ніколи не затихає, й складається враження, що через мить вода дійде до краю полотна і виллється на глядача.
Будь-який предмет на полотні може як видати художника, так і промовчати про нього. Єгоров себе закодував у кожній картині через різні предмети. Він повсюди є референтом: тут він постає в образі оголеної дівчини, а тут він вже стає човном. Але основною метаморфозою Єгорова все ж було море, про яке так багато написано. Він грався зі стихіями, але якби була змога обрати одну і перетворитися на неї, я думаю, що Єгоров обрав би море, яке витісняє майже всі деталі з картини і вони (у порівнянні з ним) просто випадкові елементи. Але це не таке море, яке було притаманне, наприклад, для Одеської школи XIX століття або море нонконформістів. Море постає сферичним оком Єгорова, який споглядає з картини. У грубому сенсі – це всевидяче око художника. Навколо щось відбувається: пропливають маленькі люди у вигляді стафажу, будинки засліплені сяйвом, сонце обпікає засмаглу шкіру відпочиваючих, а Єгоров ніби тихо споглядає. Художник не хотів явно видавати себе напряму, а через поверхове відволікання невимушених пейзажів мав бажання сховати щось більш важливе для нього.
Мистецтво є катарсисом, певним каталізатором внутрішніх процесів, які необхідно час від часу звільнювати та перетворювати в іншу форму, в іншу енергію. Аналізуючи деякі елементи картин митця, намагаючись побудувати його внутрішній портрет, все одно не вдається схопити основного, наче щось постійно вислизає з нашої уваги. Багато питань залишається, нам ніколи не роздивитися цей внутрішній портрет до кінця. Але це і добре, адже нами оперує таємниця, яку ми прагнемо розгадати, що саме криється за цими картинами, які інколи залишаються нерозгаданими. На морі, часто на самоті, замислюєшся про сенс життя, про те, що сталося за останній час та що чекає найближчої осені. На заході сонця, сидячи на піску і поглинаючи шум моря, як ніколи проживаєш цей момент. Ми не ладні побачити берегів моря і це наштовхує нас на роздуми над поняттями вічності, нескінченості, плинності, випадковості.
Список використаної літератури:
1. Вальденфельс Б. Повседненость как плавильный тигль рациональности / Б. Вальденфельс. Социо-Логос: Пер. с англ., нем., фр. - М.: Прогресс, 1991, с. 39-50.
2. Ройтбурд А. Егоров. Попытка мемуара. / А. Ройтбурд, 2015.
3. Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж. П. Сартр // Сумерки богов. М.: "Политиздат", 1989. c. 319-344.
4. Эпштейн М. Архетип и кенотип / М. Эпштейн, 1983.