«Новий порядок» Мішеля Франко як жорстока констатація порядку старого

Шоста стрічка мексиканського режисера Мішеля Франко «Новий порядок» не є просто злободенною «соціалочкою», якою вона може здатись на перший погляд. Цей фільм нагадує нам про старі, до болю знайомі істини, які для всього людства донині так і лишились невивченими уроками: жорстокий бунт бідних проти багатих завжди страшний і безсенсовний, але є і дещо набагато гірше та цинічніше – інституціалізоване насилля державного репресивного апарату.

Кадр з фільму "Новй порядок"
Фото: Київський тиждень критики
Кадр з фільму "Новй порядок"

Гарний сонячний день. Діти заможних батьків разом із десятками гостей святкують весілля. Наречений – молодий перспективний архітектор. Наречена – привітлива красуня-білявка, гордість своїх батьків. Жінка, яка уповноважена державою зареєструвати шлюб молодят, запізнюється, але на те є вагомі причини. Поліцією та військовими перекриті всі основні магістралі – в місті проходять мітинги, які дуже швидко переростають в погроми. Проте будинок, в якому відбувається весілля, надійно захищений приватною охороною, тому хвилюватися немає причин.

За перші кількадесят хвилин нового фільму Франко глядачу може здатись, що зараз на нього чекає сльозлива соціальна драма з гидким лівим присмаком. Чергова історія про черствосердних багатіїв-капіталістів, котрі настільки зайняті своїми дрібними буржуазними справами, що не бачать болю й не чують прохань однієї знедоленої людини, на що їм швиденько вкажуть місцеві робін гуди, і ласкаво попрохають поділитись «нечесно» нажитим багатством.

Франко вмить розбиває цю ілюзію, демонструючи те, яким насправді зазвичай виявляється потяг лівих різних сортів встановити соціальну справедливість. Ніякі робін гуди не прийдуть. Натомість, на порозі з’являються озброєні люди, які вбивають і грабують, розкриваючи ницість та бруд свого бунту у сліпій ненависті до тих, хто своєю працею заробив великі статки, або кому просто трохи більше поталанило у житті. Повсталі невдоволені статусом-кво «пролетарії» вкрай рідко розуміють, завдяки кому насправді їхнє соціальне положення є таким низьким. Винуватці цього повною мірою проявляються лише у другій половині стрічки. 

У «Новому порядку» Франко не вигадує геть нічого, чого б не могло статись у будь-якій країні світу. І чим «демократичнішою» та «ліберальнішою» є ця країна, тим важче та болісніше усвідомлювати, що державна репресивна система завжди діє так само, як діють мексиканські військові та поліцейські у фільмі Франко. Використання життів звичайних людей для досягнення своїх цілей, безпринципність, жорстокість, брехня і знущання  – це modus operandi будь-якої державної системи, котра встановила монополію на насилля. Подібне відбувалося завжди і всюди. Відбувається і сьогодні. Китай, Північна Корея, Білорусь, Росія – першими спадають на думку, коли мова йде про репресії з боку держави у сучасному світі. Але часто те саме відбувається і у Західних «демократичних» країнах, які ховають свої брудні справи під товстим прошарком політичного словоблуддя та псевдоліберальної пропаганди. Саме тому «Новий порядок» зрозуміють ледь не у кожній точці планети, і, не в останню чергу, в Україні, де свавілля «правоохоронців» почасти нічим не поступається зображеному Франко. 

Погромщики та мітингарі виявляються лише фасадом, за яким ховається безодня беззаконня, котру життями людей годують ті, хто проголошує себе захисниками суспільства. І жодні альтруїстичні пориви однієї з головних героїнь стрічки не зможуть врятувати її від цієї безодні, яка ненажерливими очима чиновників та генералів дивиться у світ, шукаючи чергових нещасних, котрі мають бути принесені у жертву Левіафану.

Франко у «Новому порядку» не розмірковує над тим, що правильно, а що ні, не філософствує і не повчає. Він лише дуже точно відображає суспільно-політичну реальність багатьох століть, чудово розуміючи, що форма організації державних органів може змінюватись, але їхня сутність – ні. Можливо, більш влучно було б додати до назви фільму знак запитання:  «Новий порядок?». Ні. Старий як світ.

Надзвичайно вдалим і, вочевидь, навмисним, є рішення режисера сконцентруватись не на переживаннях героїв, які у фільмі почасти виглядають беземоційними та загальмованими, а на дії. У тих ситуаціях та станах, які переживають заручники старого порядку, люди зазвичай поводять себе саме так: лише мовчазне усвідомлення несправедливості, яке відбувається навколо них і з ними, та безнадійний погляд у пекло майбутнього, в якому не проглядається жодних змін. 

Адже у певний момент людство погодилось із тим, що державний апарат є найкращим ломбардом, куди можна здати свої права та обов’язки в обмін на «соціальну захищеність» і «порядок». Франко демонструє нам, чим зазвичай закінчується подібна гра в піддавки з владою, і констатує, що кінець цієї війни людини і безжальної системи пригноблення побачать лише мертві.

Автор: Валентин Дзюбенко

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram