ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Азовська асиметрія

Загроза воєнної ескалації в Азовському регіоні досягла свого піку, коли Путін, у звичайному, без броні і ракетного озброєння, КамАЗі, проїхав по новенькому Керченському мосту. Москва встановила шлагбаум. Піднімає і опускає його ФСБ. Посеред Керченської протоки. З незрозумілих причин Україна пропустила цей удар «під дих» і дала його збудувати. Не дивлячись на чергове вторгнення в її суверенні інтереси: Росія об’єднала Кримський півострів з материковою частиною, отримавши у власність острів Тузла, встановила односторонній і повний контроль над Керченською протокою, (особливо, над Керч-Єнікальським каналом), взявши у повзучу блокаду Азовське море разом із його українським узбережжям. Як і під час тихої, за потворної участі постмайданної влади, анексії Криму, повзучого захоплення Донбасу, стрімкої втечі, в обмін на визнання Москви, із американського «Женевського» у немічний «Нормандський формат».

Фото: telegraf.com.ua

Одночасно Росія створила і нарощує потужну військово-морську флотилію в акваторії. Із Чорного моря і Каспію вона перекинула навіть корвети із крилатими «Калібрами», якими обстрілювала бази ІДІЛ в Сирії та підрозділи озброєної опозиції до Башара Асада. Незаконно, в порушення спільного двостороннього договору від 2003 року і всіх можливих норм міжнародного права, встановивши військово-адміністративний контроль над вузьким судноплавним проходом до трьох українських портів, Москва могла у будь-яку хвилину не тільки почати повномасштабну морську торгову блокаду України на Азові, але й швидко захопити Маріуполь. Та й усе узбережжя. Використовуючи для цього будь-який, навіть нікчемний, привід як Casus belli або створивши його за прикладом Гітлера, який також страждав ідеєю «розширення життєвого простору», для початку вторгнення в Польщу. (Гляйвіцький інцидент).

Одночасно Росія сутньо посилила воєнний статус Криму, по суті перетворивши його у непотоплюваний авіаносець, наростивши там військово-морську ескадру на чолі із ракетним крейсером «Москва» ударними з «Калібрами», чотирма дивізіонами С-400 «Тріумф», «Бастіонами» і «Валами», танками, РСЗО, штурмовою, винищувальною і бомбардувальною авіацією та спецназом.

Росія взяла під жорсткий воєнний контроль практично все узбережжя Кримського півострова і морські акваторії, які повільно розширюються під гіпнозом мантр Путіна-Лаврова та величезної пропагандистської армії, щедро обдаровані на європейські гроші за нафту і газ. Воєнні аналітики все частіше оцінюють всю ситуацію, як спробу Кремля не тільки витіснити Київ із Азовського моря та посилити тиск на регіони із значною частиною російськомовного населення, але й поступово припинити існування України як морської держави.

Це час, коли Америка і світ проходить випробування Трампом, який, попри всілякі виклики і загрози, вперто шукає дружби з Путіним, а європейські політики будь-за-що хочуть отримати дивіденди від Росії за рахунок доходів від «Північного потоку 1-2», вигідного доступу до неосяжних ресурсів РФ довірених лобістів, що фінансують їх змагальність за демократію і традиційні євроцінності.

Складається враження, що Владімір Владіміровіч не залишив жодних шансів Петру Олексійовичу – той махнув рукою на свій капітуляційний «мирний план» стримування Росії і нарешті викопав бойову сокирку. Та й у нього вже не залишилось вибору: надто мало шансів вийти в другий тур президентських перегонів. Потрібний якийсь «подвиг Геракла».

Московський ВМФ напав у відкритому морі на мініатюрну українську воєнну ескадру із річкових катерів самого Порошенка, вкупі із стареньким тихохідним крихітним рейдовим буксиром, розстрілявши її некерованими ракетами із авіації і гарматами великих прикордонних сторожовиків, Кремль несподівано вийшов із довготривалої тіні як акцентована сторона прямої воєнної агресії проти України. Бо її воєнні кораблі є частиною суверенної території та володіють суверенним імунітетом проти будь-якого втручання. Де б вони не знаходились, вони підкоряються тільки законам держави свого прапора.

Аналізуючи відповіді президента Росії в Буенос-Айресі не покидає відчуття, що рішення про цей відкритий виток збройної агресії приймався вищим політичним керівництвом РФ і адресований був не тільки Києву, але й колективному Заходу. На чолі із тим же Трампом. Перед вже детально підготовленим їх спільним двогодинним самітом. Не виключено, що Путін вважав американського президента надто залежним від цієї зустрічі і її результатів.

Москва спиною не ходить. Полонені переважною зброєю і неподоланим насильством, українські військові моряки, які виконували лише наказ і не вдалися до силової відповіді, отримали принизливий статус кримінальних злочинців та опинилися в Лефортово серед місцевих зеків. Це не просто аварія в міжнародному праві, але й повна зневага, зухвалий виклик до довготривалої практики цивілізованого світу. Женевська Конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року однозначно зобов’язує Росію, захопивши збройним насильством українських військових, визнати їх військовополоненими і надати їм належні до Конвенції права і гарантії (носити воєнну форму, отримувати їжу однакову із російськими військовослужбовцями із забороною поміщення в слідчі ізолятори чи тюрму, тощо).

Заволодівши воєнною агресією значною частиною України, перетворивши українську владу разом із лідерами Заходу у розгублених миротворців, Москва вже не очікувала від Києва жодного воєнного опору. Тим більше, була надто самовпевнена у своєму «воєнно гібридному лідерстві». Вона не оцінила, що демарш до Керченської протоки «москітної ескадри» і є військовою асиметричною відповіддю – Кремль ніби наступив на невидиму міну. Захід поступово почав просинатись. Трамп подумав, чи варто піднятись на палубу авіаносця. Але знову сів за Твіти.

Врешті, Росія змусила роздвоєних симпатією і страхом до нею Західних політиків роздивитись через лупу на ситуацію в Азовському морі. Було помітно, що у них забігали мурашки по тілу. Хоча, вони ще продовжують різноголосся і закликають «обидві сторони до деескалації».

Азовське море було сугубо внутрішнім морем СРСР. Зрозуміло, тому й жодних проблем не було. Як і в часи Османської імперії. З утворенням незалежних РФ і України його статус принципово змінився. Кожна хотіла володіти ним і його ресурсами окремо. Бажано справедливо, якщо це поняття можна застосувати до непередбачуваного ядерного сусіда.

У 93-му Україна, готуючи постанову Кабміну щодо облаштування державного кордону, намагалася почати дискусію про визначення територіального моря в Азовському морі та виключної (морської) економічної зони в ньому і Чорному. Разом із статусом Керченської протоки. Чисельна кремлівська агентура у владі засунула цю ідею в далекий закуток. Кучма повернув її. Аби не допустити цього Росія гібридно здійснила атаку на українську суверенну Косу Тузла у 2003 році. Й добилася успіху. Президент Кучма, відвертаючи нарощування агресії «великого брата», змушений був підписати у цьому ж році спільний і невигідний для себе договір про співробітництво у використання Азовського моря і Керченської протоки.

Далеко за межами міжнародного права. Оскільки все закінчилось «миром і дружбою», то ніхто особливо й не репетував. У тому числі і країни для яких Чорне, Каспійське та Азовське море може використовуватись як транзитне - Азербайджан, Казахстан, Туркменістан, Іран. Вони тривало бились з російським дипломатичним танком, аби не допустити домінації Росії в Каспійському морі. Ці держави не оскаржили договір 2003 з опорою на статтю 125 Конвенції ООН з морського права 1982 року згідно якої країни, що не мають виходу до моря не можуть бути позбавленні вільного доступу до цього моря і свободи транзиту. Це також витікає із сталих звичаїв на яких стоїть практика міжнародних судів. Наприклад, міжнародний суд ООН ще в 60-му році визнав право Португалії на транзитний прохід територією Індії до її тодішніх анклавних володінь Дадри та Нагар-Авелі.

Росія цим договором реально взяла під контроль Азовське море, дозволивши Україні користуватися ним до тільки їй відомого часу «Х», назвавши його разом із протокою «історично внутрішніми водами України та Росії».

Для міжнародного права це нонсенс, нісенітниця, правовий дебілізм.

По-перше, в названій Конвенції немає поняття внутрішнє море, а лише термін «замкнуте або напівзамкнуте море» (ст. 122). Це моря, на які виходять дві і більше держави. Тобто, наш випадок. За міжнародним правом вони складаються з територіальних вод і виключних економічних зон держав моря. Того, що мало би бути, якби Росія була цивілізованою державою.

По-друге, можна говорити й про внутрішнє море в якому обмежений, в порівнянні із окраїнними морями, водообмін із світовим океаном: Середземне, Червоне, Жовте і Чорне моря. Можна навіть говорити і про ізольовані моря, Мертве, – Аральське які вважаються солоними озерами, напівізольовані - Балтійське і Азовське. Виглядає так, що рано чи пізно, до слова, прецедент створений Росією по Азовському морю може бути застосований нею і для Балтійського яке колись Клавдій Птолемей називав Венедською затокою. Не випадково Москва розмістила на Земландському півострові в Калінінградській області «Іскандери-М». По-третє, у міжнародному праві внутрішнє море це завжди, коли його береги належать одній державі – Азовське море в СРСР. Воно повністю оточене сушею однієї держави (Аральське); або узбережжя якого з’єднані з іншим морем (океаном) в межах однієї держави (Біле); або це води морських портів і рейдів, морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі; а затоки у тому разі, якщо ширина входу в них рівна подвоєній ширині територіальних вод. Тут якраз міжнародне право говорить про води історичних заток (Гудзонова та Петра Великого), рік та озер що омивають береги однієї держави. Якщо останні оточені територією декількох держав за угодами вони належать усім прибережним суверенам: Боденське і Женевське озера, Великі озера (між Канадою і США).

Отже, Азовське море разом із Керченською протокою, аж ніяк не може вважатись «історичним внутрішнім морем» і на нього має розповсюджувати дію міжнародне право (Конвенція ООН з морського права) та сталі міжнародні звичаї про статус відкритого моря (ст. 38 статуту міжнародного суду ООН). Його статус має нічим не відрізнятися від Чорного і Середземного морів. А судноплавство у Керченській протоці та Азовському морі має здійснюватися міжнародним співтовариством, а не РФ.

Захопивши у нерівному бою українські військові кораблі. які згідно договору 2003 року мали вільний, без будь-яких умов і обмежень, прохід через Керченську протоку в Азовське море до своїх портів, оскільки кордону між Україною і РФ в Азовському морі не існує, то Москва, де-факто, вийшла із спільного договору, зробивши його подальше використання юридично нікчемним і вкрай небезпечним.

Це створило принципово нову реальність. Росія прямо вступила у неспровоковану війну з Україною, незаконно, в порушення двостороннього договору між ними і ясних норм міжнародного права практично обмежила (заборонила) їй вільне використання Азовського моря, як і іншим державам, відмовилась від прямих переговорів на пропозицію української сторони, які прямо передбачені ст.4 Договору від 2003 року, для виходу із створеної нею ж воєнної кризи.

Це вимагає принципово іншої воєнно-політичної повістки для національної влади. Українська дипломатія на чолі з президентом Порошенком зобов’язана відновити дію Будапештського меморандуму і провести прямі, передбачені ним, консультації лідерів країн гарантів ядерної капітуляції України. Із залученням, Китаю та Франції, які приєднались до підписантів Меморандуму. Спроби вчергове потуситися в «Нормандському форматі», оглядаючись на глибоку кризу президента Макрона і оголошений відхід з великої політики канцлерши Меркель, не мають і не можуть мати жодної перспективи. Як і Мінський процес, який легітимізував у тілі України невщухаючу гарячу війну, яку, чомусь, називають, із майже 15 тис. вбитими, війною «низької інтенсивності».

Треба поставити разом із нашими хиткими союзниками питання про зупинення на час воєнної агресії членства Росії в РБ ООН, внісши хоча би відповідний проект резолюції на розгляд Генасамблеї. Тим більше, що РФ для набуття постійного члена в РБ ООН, мала пройти певну й складну процедуру, яку Борис Єльцин у 1991 році зігнорував до простого повідомлення Генсеку ООН про її ексклюзивне право бути тим спадкоємницею СРСР.

Зрозуміло, що було би непогано ще й уважно прочитати нашим політикам Конвенцію Монтре 1936 року, якою відновлений суверенітет Туреччини над протоками Босфор і Дарданелли із Чорного в Середземне море. Там є важливий для нас пункт, який варто перетворити зараз в гібридний снаряд проти Росії. Справа у тому, що у Туреччини є абсолютне право, навіть коли вона не приймає в участі у війні, закрити протоки, через які безкінечно рухаються кораблі ВМФ РФ, «для всіх воюючих сторін», справедливо вимагаючи проходу, згідно цієї ж Конвенції, воєнних кораблів нечорноморських країн НАТО аж в Азовське море. Треба також використати положення цієї Конвенції, згідно якої воєнні кораблі прибережних чорноморських країн мають право вільно проходити через ці протоки лише попередивши Туреччину. Можливо непогано було би передати в умовах безпрецедентного озброєного ривка Москви в чорноморському регіоні і загрози розміщення в ньому ядерної зброї на крилатих 9М729 «Новатор», Румунії чи Болгарії десятка два-три сучасних корветів, фрегатів. Разом із підводними човнами. Це варто взяти до уваги, бо тільки НАТО здатне, використовуючи асиметричні стратегії сили, стримати вірус війни, який оживає в Росії.

У 1637 році запорожці із донськими козаками взяли османську фортецю Азак (північний порт Османської імперії) і не залишили живою в ній жодну людину. Цар Микола Федорович тоді сильно злякався стати на сторону українців і відмовився від азовського призу, який йому пропонували козаки. Тоді запорожці перетворили Азовську цитадель на військово-морську базу і наводили дикий жах на Стамбул. Вони змусили султана Ібрагіма І бездарно осадити 240 тисячною армією фортецю («Азовське сидіння»), де купка розлючених запорожців (55 тисяч, включаючи 800 козачок) нанесла фатальні втрати чисельному війську сераскера Гусейна-Делі, який втратив лише вбитими 70 тисяч («шайтани що взяли образи людей, які зупиняють кулі, ловлять жупанами ядра, розчиняються в повітрі і несподівано б’ють із-за спини»). У 1696 році турки смішно, після перемоги Алдара Сянгільдіна над турком в ручному єдиноборстві, здали Азов Петру І. Після Бєлградського миру 1739 року Азов, з поразкою Османської імперії, прикінцево віддали Росії. Разом із наймілкішим морем у світі, де максимальна глибина 13,5 метрів. Греки називали його Меотійське озеро (болото). Скіфи – Каралук. Воно змінювало назви народами світу які жили навколо нього: Саксинське, Франкійське, Сурожське, Каффське, Кімерійське. У 80-х роках там було відкрито велике газове Північно-Казантипське родовище.

Росія скинула світ війною з Україною в 19 століття. Настав час повернути її в 21-е. Боротьба за Азовське море, як об’єкт вже світової геополітики, може стати точкою відліку для відвернення нової масштабної війни яку неминуче може почати нова російська імперія, якщо не застосувати до неї жорсткі міжнародно-правові режими. Вони можуть впасти під «Іскандерами», «Кинджалами», «Авангардами», «Сарматами» (Сатана-2), «крилатими ядерними ракетами необмеженої дальності», «океанськими системами підводних ядерних роботів-безпілотників», «бойовими лазерними комплексами» та іншими диявольськими знаряддями для масового знищення людської цивілізації.

Владімір Путін розглядає сучасну геополітику як велику спецоперацію в якій є лише дві сторони: вороги й друзі. Це професійна деформація високопоставленого контррозвідника, який зробив, завдяки саме цьому, швидку і блискучу політичну кар’єру. Він не відступає, а, змінюючи тактику, продовжує нападати. Навіть тоді, коли він нам так чарівно всміхається.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter