Станом на 26 липня 2023 року ЮНЕСКО підтверджувало знищення або пошкодження 281 об'єкта культурної спадщини України: 118 релігійних споруд, 103 історичних будівель та культурних закладів, 19 пам'ятників, 27 музеїв, 13 бібліотек та одного архіву. Свіжіших даних не маю, тому оперую вище наведеними. І водночас не сумніваюся у тому, що мартиролог наших втрат тільки виріс.
Згадаймо, що вже 27 лютого 2022 року окупанти спалили дотла Іванківський історико-краєзнавчий музей в Київській області, де зберігалися, зокрема, картини Марії Примаченко. 1 березня 2022-го російським ракетним ударом був пошкоджений музей Меморіального центра Голокосту «Бабин Яр». 2 березня – зруйновано краєзнавчий музей у Бородянці, чий Тарас Шевченко з простріленим чолом став одним із символів російської навали. А далі все покотилося як сніговий ком:
Тростянецький краєзнавчий музей у садибі Леопольда Кеніга.
Охтирський міський краєзнавчий музей, розташований у маєтку початку XX століття.
Військово-історичний музей у Чернігові.
Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» в Київській області.
Художній музей імені Куїнджі в Маріуполі. Музей ретрокомп'ютерів – там же (цей музей, до речі, містив понад 500 зразків комп'ютерної техніки від 1950-х до початку 2000-х років і був унікальним). Маріупольський краєзнавчий музей – знищений бомбардуваннями та пожежею майже повністю. А що не було знищено, те із трьох маріупольських музеїв викрадено та вивезено до окупованого Донецька.
Обкрадено і музей «Зірка Полин» у Чорнобилі.
Знищено і національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у селі Сковородинівка Харківської області. І – знову Харків: 2 червня у місті російська ракета зруйнувала школу з єдиним в Україні музеєм російського поета Сергія Єсеніна.
Єсеніна не шкода, шкода школу та Україну. Україну, у котрої попереду – складне та розтягнене у часі відновлення.
Щось із матеріальних цінностей ми зможемо відновити та відбудувати, щось – втрачене назавжди. Але робота по відновленню має тривати не лише довкола стін з каміння чи бетону. Стіни ми маємо пересувати і у власній свідомості. А також у свідомості тих, хто тільки розпочав або розпочне знайомство з українською культурною спадщиною.
Бо Росія крала або знищувала не лише фізично існуючі речі. Вона крала та знищувала нашу ідентичність.
В Одесі, чий національний художній музей інтервенти своєрідно «привітали» зі 124-річчям, з 1890-го до 1922-го року діяло Товариство південноросійських художників. З давньої колонізаторської «пісні» слів не викинеш, тож ми й надалі мусимо послуговуватися подібним визначенням – «південноросійські художники», як би не протестувала наша свідомість проти цих слів. Адже Товариство було одеським феноменом, а отже й українським. Я пишу нараз книгу про одеських художників – відомих і не дуже, і щоразу зашпортуюсь за слово «російські» у назві їх творчої спілки.
Ні, Киріак Костанді, Іван Айвазовський, Микола Кузнецов, Геннадій Ладиженський, Борис Едуардс, Євген Буковецький, Павло Волокидін, Герасим Головков, Соломон Кишинівський, Петро Нілус, Олександр Мартинович, Тит Дворников не є російськими митцями – вони належать до української культури.
Так, вони могли мати різне етнічне походження і різну біографію, різні періоди перебування в Одесі та й в Україні загалом, різне ставлення до російської імперії – можливо, їхня українськість не є, так би мовити, абсолютною, як і глибина їхнього вкорінення у нашу землю, нашу культуру, проте вартим уваги є те, як всі вони одним махом були відтяті від України. Глядачу та читачу навіть не залишили можливість дослідити ступінь проникнення місця їх народження (або навчання, або подальшого перебування) у твори цих художників, оскільки всі вони відразу віднесені до іншої реальності – російської, чи то пак південноросійської, що не грає великої ролі.
Так, вони самі назвали своє товариство «південноросійським» і послуговувалися цією назвою аж до смерті одного з найбільш яскравих його представників – Киріака Костанді. Але чи можна сказати, що саме такою – російською – була свідома ідентифікація цих митців? Сам Костанді був греком за походженням, та й у багатьох інших його колег по цеху, які жили у багатонаціональній Одесі, було «намішано» чимало різної крові – і української, і російської, і єврейської, і грецької. Вони аж ніяк не були етнічною моноспільнотою, як це може видаватися з назви товариства. Враження, що художники є росіянами або причетними до винятково російської культури, закладалося всією політикою тодішньої імперії, яка витравила зі своїх підданих навіть звичку до вживання слів «Україна» чи «український».
І все це необхідно роз’яснювати та повертати собі. Ми не перепишемо історію і не переназвемо «південноросійських художників». Вони залишатимуться такими і надалі, бо тут неможливо провести деколонізацію, просто змінивши художню терміносистему – це, зрештою, не назва вулиці. Але говорити у повний голос про те, що ось ці та ці митці є нашими, доводиться неодмінно.
Бо Росія вкрала у нас не тільки одеських художників, вона вкрала славного нащадка козацьких родів Іллю Рєпіна, який народився на Харківщині. Вкрала народженого у Маріуполі Архипа Куїнджі. До речі, Рєпін та Куїнджі належать до так званих «передвижників» – іще одне суто російське визначення, якому не придумано аналога, хоча повну назву цієї течії – Товариство пересувних художніх виставок – ми перекладаємо українською.
Наших Рєпіна та Куїнджі застовпили за собою російські «передвижники», так само як росіяни присвоїли собі й киянина (та етнічного поляка) Казимира Малевича, а також ще одного киянина та українця Олександра Мурашка. І це тільки якщо говорити про художників…
Нещодавно один російський пропагандист договорився до того, що й Тараса Шевченка назвав «російським, по суті, художником та поетом». Здавалось би, Шевченко мав викликати «за порєбріком» таке саме несприйняття, як і сама українська національна ідея, проте, як бачимо, присвоєння чужого триває на усіх рівнях – як альтернатива реальному, фактичному загарбанню. Історію та пам'ять, які не можна вивезти на окуповані території або кудись на Ростовщину, росіяни просто проголошують своїм власним спадком.
Ми мусимо протистояти таким спробам щоденно, хай би як не виснажувала така боротьба на додачу до тієї, що вже ведеться на полі бою. Війна за ідентичність розпочалася насправді не у 2014-му і не у 1917-му, а тоді, коли московське царство, щойно вибравшись з-під підлеглості Золотій Орді, вперше заявило претензію на київський спадок. Але спадок – і київській, і одеській – належить нам, хоча україноцентричність багатьох культурних явищ іще не вибудувана, а отже. це і є нашим завданням на наступні десятиліття.