Федір Федорович Нірод народився у Санкт-Петербурзі, по батьковій лінії походить із шведських аристократів. У 1918 році Нірод із матір’ю переїздить до Києва, тут закінчує гімназію, художньо-індустріальну профшколу і вступає до Української академії мистецтв, яку, втім, не вдалося закінчити через «неправильне соціальне походження». В дитинстві вивчав танцювальне мистецтво, грав на скрипці, і був одним із небагатьох художників, які вміли читати партитури.
Спочатку був помічником декоратора і макетником у Вадима Меллера. Згодом працював у Польському театрі(на місці, де тепер Молодий театр), у Запорізькому театрі ім. М.Заньковецької, у Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької, у Львівському академічному театрі опери та балету ім. І. Франка та Національній опері України.
Оформив вистави «Украдене щастя»(1940), «Далібор»(1951), «Лісова пісня»(1953), «Свіччине весілля»(1959), «Милана»(1957), «Тарас Шевченко»(1964), «Ярослав Мудрий»(1957), «Ромео і Джульєтта»(1971), «Кассандра»(1971), «Князь Ігор»(1975), «Спартак»(1984) та інші. Він був прихильником академічної школи сценографії і людиною високої художньої культури.
Помер у 1996 році, похований на території Видубицького монастиря.
Марина Левитська – киянка, закінчила Київський державний художній інститут за спеціальністю «Художник театру», учениця Данила Лідера, лауреат Шевченківської премії(2003). Перше її місце роботи - Шевченківський універмаг Києва, Марія Левицька працювала там художником-оформлювачем, і ще один нетеатральний досвід – художник-постановник кіностудії імені Довженка, решта – театр: Донецький музично-драматичний театр ім. Артема, Київський театр естради, Дніпропетровський ТЮГ, Національний академічний театр опери та балету України ім. Т.Г. Шевченка. А ще вона працювала над постановками в київському театрі ім. Лесі Українки, візуалізувала «Сплячу красуню» в Гданську, «Цареву Наречену» в словенському місті Марібор, «Лускунчика» і «Українську Попелюшку» в Канаді, «Тойбеле і її демон» в Ізраїлі.
За словами художниці, вона завжди пам’ятала слова Федора Нірода: “Ти не лібретто вивчай, а музику слухай!».
У Національній опері України вона оформила опери «Любов до трьох апельсинів» С. Прокоф’єва, «Мойсей» М. Скорика, «Алєко» С. Рахманінова, «Таємний шлюб» Д. Чімарози, «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті, «Дон-Жуан, або Покараний розпусник» В.-А. Моцарта, «Севільський цирульник», «Попелюшка» Дж. Россіні, «Травіата», «Макбет», «Бал-маскарад», «Дон Карлос» Дж. Верді, «Лоенгрін» Р. Вагнера (костюми), «Мадам Баттерфляй», «Турандот», «Манон Лєско» Дж. Пуччіні, «Джоконда» А. Понкіеллі, «Любовний напій» Г. Доніцетті, «Мазепа», «Пікова дама», «Іоланта» П. Чайковського, балети «Чарівний сон» М. Лисенка, «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня» П. Чайковського, «Коппелія» Л. Деліба, «Корсар» А. Адана, «Попелюшка» С. Прокоф’єва, «Ніч перед Різдвом», «Вікінги» Є.Станковича, «Жар-птиця», «Петрушка» І. Стравінського, «Шехеразада» М. Римського-Корсакова, «Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта, "Казка про царя Салтана" М. Римського-Корсакова, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського та інші.
Усього в портфоліо Марії Левитської близько 200 вистав. Здається, вона може справитися з будь-яким матеріалом, її сценографія елегантна і трохи іронічна. В інтерв’ю газеті “День» Марія Левитська частково сформулювала свій принцип роботи: «Не буває просто завитка (як я це називаю, «житомирська ракака»). Буває або рококо, або бароко... І кожен завиток, наприклад, — і класицистичний, і бароковий — має свій характер. Якщо просто робиш завиток, я називаю це «завиток оперного театру», а якщо робиш обізнано, то будь-який завиток миттєво лягає на музику того композитора, над оформленням чийого твору ти працюєш, — у Гайдна і Генделя він один, у Моцарта — інший, у Верді — теж свій. Я зважаю на це й беру до уваги. Інакше оформлення просто не відповідатиме музиці композитора».
Марія Левитська працює в станковому живопису, графіці, пастелі, в техніці батик.
