Як на Балканах використовують тему України, чи є українськи фактор темою політичних протиріч?
Після війни в Косові ми маємо нову геополітичну реальність, позначену сильною присутністю Заходу. Росія продовжує робити все можливе, щоб підірвати цю присутність, з огляду на геостратегічну важливість Західних Балкан, зокрема як маршруту глобальної торгівлі — завдяки близькості та легкому доступу до Середземного моря. Це головна причина, чому Росія використовує Сербію як союзника, як проксі та як регіонального актора в межах концепції «слов’янського братства», аби просувати свої геополітичні й геостратегічні інтереси.
Мета — підірвати присутність НАТО і заблокувати наші євроатлантичні інтеграційні амбіції. Ось тут і лежить паралель з Україною: коли ви вирішили рухатися до Європи й НАТО як до системи безпеки, ви відразу зіткнулися з російською агресією — спершу анексія Криму, а потім повномасштабна війна, що триває й досі. Коротко кажучи, суть проблеми в тому, що Росія, як ревізіоністська держава, відмовляється прийняти скорочення своєї сфери впливу.
Членство України в НАТО та інтеграція до ЄС для Москви є неприйнятними. Згідно з російською доктриною безпеки, близькість НАТО означає «загрозу» нібито для внутрішньої безпеки Росії. Тому Росія намагається блокувати євроатлантичні прагнення України, Грузії, Молдови та інших сусідніх держав.
У цьому контексті й Сербія намагається використати це геополітичне суперництво у власних інтересах. Вона застосовує ту саму модель гібридних загроз, яку Росія використовувала проти України, особливо з 2014 року.
У випадку Сербії це найбільш очевидно в пропагандистській моделі «Firehose of Falsehood» («Шланг неправди»), спрямованій на викривлення правди, маніпуляцію громадською думкою та посилення антизахідних настроїв у нашому регіоні. Сербія наполегливо твердить, що Республіка Косово — це штучна й неспроможна держава. Використовуючи історичні наративи, вона робить усе можливе, щоб заблокувати успіх Косова, особливо перешкоджаючи інтеграції сербської громади. Якщо проаналізувати дії Сербії через Сербський список (Lista Srpska), кримінальні угруповання та паралельні структури на півночі Косова, стратегія стає очевидною: вони розглядають інтеграцію сербської громади в Косово як велику загрозу своїм гегемоністським цілям. Вони роблять усе можливе, щоб запобігти такій інтеграції, бо вона створила б інклюзивне суспільство з сербами як його частиною. Натомість сербських громадян інструменталізують як гібридну зброю проти Республіки Косово.
Який рівень нинішніх відносин між Косовом і Сербією? Чи є якась комунікація, бодай невеликі контакти на адміністративному рівні?
В останні роки ситуація погіршилася, особливо від початку війни в Україні. Як вам відомо, процес нормалізації в Брюсселі занепадає. Насправді, вже немає зустрічей на високому рівні. ЄС призначив посередника для полегшення діалогу між Приштиною та Белградом, але ці зустрічі вже не мають жодного значення.
Після 2022 року?
Не було жодного конкретного результату, бо Сербія насправді не зацікавлена в нормалізації та у зближенні з Косовом. Нормалізація означає прийняття й визнання нової реальності Республіки Косово в нашому регіоні, а вони до цього не готові. Натомість вони загострили свою гібридну війну проти Косова не лише через дезінформацію й фальшиві наративи, але й через терористичні атаки, як-от у Баньській у 2023 році. У тій атаці, яку очолював головний лідер Сербського списку Мілан Радойчич, загинув косовський поліцейський.
Яка позиція Європейського Союзу в цьому процесі? Я питаю, тому що іноді існує така лінія переговорів, де врегулювання накладаються за логікою: «проблеми не буде, щойно ви станете членом Європейського Союзу». Як це у випадку з молдовським Придністров’ям. З огляду на амбіції Сербії та прагнення Косова щодо європейської інтеграції, чи існує якась логіка у врегулюванні конфлікту?
Насправді, глава 35, яка стосується нормалізації відносин із Косовом, уже є умовою для Сербії. Вона виконує роль своєрідного «ключа безпеки» для Косова: Сербія не може просуватися в інтеграції до ЄС без нормалізації з Косовом. Однак я не впевнений, чи сербські громадяни все ще з ентузіазмом сприймають цей шлях для своєї країни.
Європейські чи історичні компроміси?
На шляху європейської інтеграції. Я не певен, адже опитування показують, що підтримка Європи різко падає через політику і вплив Росії (у Сербії — ред.). Там сильні проросійські настрої, і Росію дедалі частіше сприймають як «рятівницю». Якщо порівняти західні інвестиції з російськими, різниця разюча. Західні інвестиції, особливо з Німеччини та інших країн ЄС, значно більші. Сербська економіка залежить від Заходу, але попри це сербські громадяни дивляться у бік Москви. Це і є сьогоднішня реальність Сербії.
Чи є у вас тут, у Косові, російська присутність, якісь приховані форми, певні настрої?
Можливо, але насправді — ні, з історичних причин. Я думаю, ми не перебуваємо в такій небезпечній ситуації з російським впливом. Історично Росія підтримувала Сербію, тому сприйняття з боку громадян залишається негативним. Водночас ми активно працюємо над тим, щоб переконати сербських громадян нашої країни повністю інтегруватися. Вони користуються привілейованими правами як меншина в Косові. Хоча вони не становлять більше ніж 4-5 % населення, сербська мова є другою офіційною на державному рівні, вони мають спеціальні права на представництво в центральних інституціях — у парламенті та уряді. Згідно з нашою конституцією, жоден закон особливого значення не може бути ухвалений або змінений без згоди більшості сербських представників. Це означає, що ми не можемо навіть змінити конституцію без їхнього голосу, і не можемо ухвалити жоден життєво важливий закон без їхньої згоди.
І це працює?
На жаль, ще ні. Через пропаганду, гібридні загрози та шкідливі втручання Сербії в Косові. Белград і далі маніпулює та інструменталізує сербську громаду, використовуючи її як гібридну «зброю» для своїх гегемоністських цілей.
У який спосіб? Як саме вони їх інструменталізують?
Через націоналістичну пропаганду та оманливі наративи про Косово як про «священну сербську землю», про Захід як «агресора й несправедливого», а також про Республіку Косово як «тимчасову й неспроможну державу». Їхня мета — заблокувати міжнародне визнання Косова та перешкодити його утвердженню як держави, тобто членству в ООН, ЮНЕСКО, Інтерполі та інших міжнародних організаціях. І, на жаль, дотепер вони були досить ефективними. Косово не може приєднатися до ООН через Росію й Китай, які мають право вето як постійні члени. Нам також не вдалося вступити до ЮНЕСКО, Інтерполу та інших важливих організацій через сербське лобіювання та маніпулятивні медіакампанії, що поширюють наративи нібито Косово дискримінує сербів, що серби перебувають під «терором» з боку косовських інституцій на півночі, та подібні викривлення.
Цілі сербської політики в регіоні є експансіоністськими. У Косові вони розраховують досягти успіху через створення Асоціації сербських муніципалітетів — сценарій, що нагадував би Республіку Сербську в Боснії і Герцеговині, як перший крок до анексії. Вони мають ті ж самі амбіції з Додіком, інтенсивно працюючи над підривом Дейтонських угод.
Чи довіряєте ви американській військовій присутності тут, у Косові, як умові для миру?
Так. Це єдиний спосіб, завдяки якому ми можемо протистояти загрозам із боку сербсько-російської осі. І я вважаю, що це стосується не лише нас, не лише країн нашого регіону, а й усієї Європи. Військова — і не тільки військова — присутність США життєво необхідна для всієї Європи. Як вам відомо, архітектура безпеки Європи підтримується Сполученими Штатами з 1945 року. Це дало європейським країнам можливість розвиватися економічно, і саме тому ЄС є найуспішнішим економічним проєктом в історії.
Я питаю здебільшого у локальному контексті, бо, як я бачила, у вас тут величезна військова база?
Так, я думаю, має бути зрозуміло, що підтримка США є незамінною — це передумова нашого виживання як держави, як країни. Це не означає, що я применшую роль інших західних держав, які потужно підтримували Косово — Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії та інших. Але роль Сполучених Штатів була і залишається найбільшою й найважливішою для майбутнього Косова.
Чи відчуваєте ви, що Сербія боїться американської військової потуги?
Це один із головних факторів, що перешкоджають будь-якому воєнному вторгненню Сербії проти Косова. Завдяки присутності НАТО Сербія не наважується атакувати Косово чи розпочати військове вторгнення. Наша мета — стати членом НАТО, але ми стикаємося з юридичними й процедурними перешкодами, адже чотири країни НАТО досі не визнають Косово. Така ж перешкода існує й на нашому шляху інтеграції до ЄС. Власне, найважливішим фактором безпеки й стабільності Косова є присутність KFOR — тобто присутність НАТО через місію KFOR.
Як у Косові сприймають зміни в американській дипломатії після приходу до влади Дональда Трампа?
Через свою роль, особливо після 1999 року, Сполучені Штати сприймаються як найважливіший союзник, як щит безпеки для Косова, і це не прив’язано до змін влади там. Хто сидить у Білому домі, для нас не так вирішально, адже ми бачили чітку підтримку з обох партій у Вашингтоні: від демократів — з боку президента Клінтона під час війни, і від республіканців — з боку президента Джорджа В. Буша, який безпосередньо підтримав нашу незалежність під час візиту до Тирани (2007) і відкрив шлях для її проголошення нашими політичними представниками.
Але ж Дональд Трамп може виглядати дуже різним у різних обставинах…
Так, він відрізняється як політик, але я не думаю, що його інтереси інші. Я вважаю, що інтереси США є стабільними. Якщо ми говоримо про відмінності між американськими президентами, то маємо розуміти, що це стосується радше їхніх підходів, стратегій, технік і дорожніх карт. Це не означає, що вони змінюватимуть фундаментальні інтереси Сполучених Штатів за кордоном.
Але ж вони також можуть йти на поступки Росії, як це зробив Дональд Трамп, витягши Путіна з міжнародної ізоляції.
Ні, я думаю, що президент Трамп намагався показати себе миротворцем через формулу «мир через силу». Ми маємо розуміти, що для своїх політичних результатів він міг застосовувати різні підходи й тактики. Але ж ви знаєте: лише два чи три місяці тому ми бачили тривожну картину з вашим президентом у Білому домі. А вже після того ми також побачили чітке підтвердження підтримки США для України. І я вірю, що Україна отримує всю необхідну підтримку від Сполучених Штатів — військову, розвідувальну та технічну.
Це означає, що президент Трамп не ухвалив жодного рішення проти права українського народу жити незалежно. Однак ми маємо визнати: без західної підтримки Україна не може виграти цю війну. Це важка війна, бо Росія — дуже потужна держава з великим ядерним арсеналом.
Я маю на увазі: на цьому треку переговорів, здається, Адміністрація Трампа намагалася витиснути якнайбільше — можливо, навіть з обох сторін, з Росії та України — аби всіх посадити за стіл.
Саме так. Але деякі заяви Трампа викликали справжній страх у європейських союзників. Трамп був переконаний, що єдиний спосіб зміцнити спроможність НАТО проти зовнішніх загроз — це змусити європейських союзників суттєво збільшити витрати на оборону. Він вимагав підняти їх до 5% ВВП, і вони відреагували на це. До 2035 року всі європейські члени НАТО, за очікуванням, досягнуть цього рівня інвестицій у сферу оборони та безпеки. Тож підхід Трампа полягав у тому, щоб нав’язати цей курс Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії та іншим — фактично будуючи сильніші можливості НАТО проти будь-яких зовнішніх загроз. Насамперед Росії, але потенційно й Китаю, Північної Кореї чи інших.
На мою думку, підхід Трампа був про відбудову західного фронту як передумови для збереження міжнародного порядку, заснованого на правилах, а також для гарантування інтересів США як провідної держави. Саме тому відбулися зустрічі з Путіним на Алясці, із Зеленським, а також з іншими європейськими лідерами в Білому домі. Усі ці спроби були спрямовані на нав’язування угоди, але не такої, що дозволила б Путіну вийти переможцем. Я впевнений, що вони й надалі дуже обережно уникатимуть будь-якого ризику, який міг би зашкодити українським інтересам або бути витлумачений як перемога Путіна.
Україна не визнає Косово як державу. Як ви працюєте з Україною? З українськими колегами?
Власне, я радий згадати, що зараз у нас є дуже важливий міст для комунікації з Україною. Цей міст — українські друзі, які живуть у Косові (у Косово третій рік діє резиденція для журналістів з України – ред.). Передусім, з огляду на обставини, вони допомогли вибудувати розуміння. Але що стосується офіційної роботи з колегами в Україні, то тут було мало прогресу у питанні визнання.
Для моєї країни найважливіше — продовжувати підтримувати Україну та український народ. Я думаю, що Тирана (Албанія) може відігравати тут вагомішу роль, адже прем’єр-міністр Рама кілька разів зустрічався з президентом Зеленським. Та все ж не варто очікувати, що Україна визнає Косово найближчим часом. Думаю, треба зачекати до закінчення війни. Після цього, я переконаний, у нас з’являться дуже важливі канали комунікації. Діалог — єдиний спосіб, завдяки якому ми можемо рухатися вперед і зрештою забезпечити визнання Косова Києвом.