З цим світом справді коїться щось не те. Агресор, який перебуває в далеко не найліпшому становищі, по суті диктує порядок денний перемовин. Без надмірних зусиль уникає запровадження нових санкцій. Пів року водить за ніс президента США. Спокушає Трампа грандіозними перспективами співпраці та лаврами великого миротворця, який може отримати Нобелівську премію миру. Хоча насправді це будуть ганебні лаври умиротворювача агресора.
Через три з половиною роки після початку повномасштабної війни Москва перехопила дипломатичну ініціативу. За свою згоду припинити вбивати українців Кремль вимагає віддати під російський контроль весь Донбас. Зобов’язати Україну не вступати в НАТО, провести демілітаризацію й федералізацію. Натомість Кремль готовий припинити наступальні дії і, можливо, відступити з невеликих ділянок у Сумській і Харківській областях. Якщо ж Україна не пристане на ультимативні вимоги Москви, Путін хоче, щоб США припинили військову допомогу Києву й не продавали зброю європейцям, які можуть потім передати її нам.
Ще не так давно політичні еліти Заходу озвучували власні сценарії завершення російсько-української війни. Під час візиту Володимира Зеленського до США у грудні 2022 року в адміністрації Джо Байдена обговорювали три варіанти закінчення бойових дій в Україні. Усі вони передбачали повне чи часткове виведення російських армій з окупованих земель.
У лютому 2023 року Європейська рада ухвалила резолюцію, в якій висунула вимогу до Росії негайно зупинити війну. І висловилася на підтримку територіальної цілісності України в кордонах 1991 року разом з покаранням осіб, причетних до агресії. Інше питання, що ні Америка, ні Європа ніколи не робили достатньо, щоб допомогти ЗСУ розгромити противника й нав’язати Москві переговори з позиції сили.
У 2025 році ми спостерігаємо поступову, але неухильну легітимізацію принципово відмінної формули завершення війни. Усе тихіше лунають голоси, що Росія має вивести з території України всі війська й відновити її територіальну цілісність, щоб Захід почав думати про скасування санкцій. Хоча ще в березні таку позицію висловлював французький президент Емманюель Макрон. Та зараз від Москви вже навіть не вимагають звільнити хоча б частину окупованих українських територій як відправну точку для початку переговорів. Про репарації чи відповідальність російських політичних еліт за війну та військові злочини теж давно не згадують. На перше місце вийшла концепція випрошування згоди Путіна на припинення вогню в Україні.
Щоб зберегти лице, іноді цю тактику намагаються поєднати з погрозами ввести нові санкції. Проте й тут відбулися принципові геополітичні метаморфози. Росії погрожують не за відмову вивести свої армії з України. А за небажання припинити вогонь на поточній лінії розмежування й сідати та домовлятися. У такій конфігурації перемовин сама згода Кремля завершити бойові дії видаватиметься важливим досягненняи, серйозною поступкою. І навіть за неї світ готовий торгуватися зменшенням санкційного тиску. Формула «мир через силу» залишилася красивою фразою, яка не здобула практичного втілення.
Сьогодні переважно не Захід, а Москва нав’язує своє бачення: як і на яких умовах мають припинитися бойові дії. Не в останню чергу це відбувається завдяки позиції нової адміністрації Дональда Трампа. Ставлення Білого дому до російсько-української війни мало вписується в концепцію конфлікту, де є агресор і жертва. Воно більше відповідає війні, в якій винні обидві сторони. За таких умов абстракті поняття справедливості, поваги до суверенітету і територіальної цілісності відходять на задній план. Це фундаментально змінює правила гри. Для Трампа тиск на обидві сторони конфлікту є цілком нормальною практикою. Хоча вона категорично суперечить істинній природі російсько-української війни.
Головна небезпека політики Трампа стосовно Росії в тому, що він мислить переважно тактичними категоріями. Для нього факт швидкого завершення бойових дій важливіший за справедливий довгостроковий мир, покарання агресора чи відновлення суверенітету України в межах визнаних кордонів.
Через відсутність ідеологічного ціннісного підходу до характеру російсько-української війни Трамп вважає, що цей конфлікт можна вирішити за допомогою звичайних торгів чи вдалої бізнес-угоди. У рамках подібного мислення Україні пропонують погодитися на «обмін територіями». Що саме по собі видається фарсом, бо мова йде не про обмін територіями між Росією та Україною, а про українські території.
Схоже, для американського президента прийнятно обговорювати територіальні пропозиції Путіна, оскільки він сприймає їх радше як операції з нерухомістю, а не банальну згоду на окупацію частини суверенної країни. Нерухомість можна продати, обміняти, здати в оренду на тривалий термін. Наслідки такого мислення можуть бути далекосяжними не лише для долі України, а й для глобальної безпеки.
Ми точно не знаємо, якими будуть остаточні результати зустрічі Трампа і Путіна. Як і рамки можливих домовленостей між лідерами обох держав. Є певний шанс, що Росія справді може погодитися на перемир'я. Але якщо майбутня угода буде досягнута шляхом винагороди агресора, це зробить її хиткою і небезпечною. Путін і Трамп можуть офіційно реанімувати право сили в міжнародних стосунках і остаточно зруйнувати хиткий світовий правопорядок, сформований після Другої світової війни. Це послужить чітким сигналом для всіх режимів, охочих до експансії. А Захід, і зокрема США, втратять велику частину морального авторитету й поваги.
Якщо Москва погодиться на мир, вона не лише не буде покарана за агресію, а й зможе навіть отримати деякі цінні бонуси. Путін майже напевно де-факто легітимізує свої завоювання. Він також може розраховувати на суттєве послаблення санкцій та відновлення частини економічних зв’язків. Не виключено, що за обіцянку припинити військові дії Захід підтвердить Москві обіцянку не приймати Україну в НАТО. А ще зробить низку додаткових поступок, аби задобрити кремлівського диктатора. А ось чи одержить взамін щось вагоме Україна, спрогнозувати важко.
Росія справді особливий агресор. Це країна, яка лише за свою згоду припинити бойові дії може отримати від світу майже повну сатисфакцію. Можна напасти на іншу країну, убити тисячі її жителів, загарбати чужі території, а на виході ще й закріпити за собою завойовані землі за обіцянку припинити військові дії. Не кожна держава у світі здатна на такий трюк.
