«Вони вбивали, тому що могли вбивати»
Село Речак розташоване за годину їзди від столиці Косова Приштини. Нині населений пункт має респектабельний вигляд: ошатні, переважно двоповерхові будинки, якісні дороги. Хоча під час війни, за словами місцевих, у результаті обстрілів 70–80 % будинків були спалені чи зруйновані. Зараз тут мешкають понад 2 тис. людей.
Наприкінці січня одна вулиця залишається прикрашеною національними й американськими прапорцями. Не так давно тут пройшли памʼятні заходи до чергових роковин трагедії. Памʼять загиблих, яких вважають мучениками нації, вшанували перші особи держави.
«Наша пам'ять — це щит від забуття і гарантія того, що такі злочини більше ніколи не повторяться», — написала в соцмережах президентка Косова Вйоса Османі.
Меморіал і кладовище розташовані на одному з пагорбів села. А ще там є памʼятник американцю Вільяму Волкеру (William Walker) — керівнику місії ОБСЄ, який з журналістами побував у Речаку відразу після трагедії і завдяки якому ці події отримали міжнародний резонанс.
Агрон Мехметі — очевидець різанини в Речаку, пережив ці події у 22-річному віці. Він також свідчив під час міжнародного трибуналу в Гаазі над президентом Югославії Слободаном Мілошевичем. Нині пан Агрон працює в муніципалітеті сусіднього міста Штімʼя. Останнім часом чоловік уникає інтервʼю, оскільки, зізнається, потім кілька днів заглиблюється в травматичні спогади. Однак поспілкуватися з журналісткою з України погоджується.
Пан Мехметі показує на меморіалі фото рідних: у різанині загинули його дядько і двоюрідна сестра, його ровесниця. «Під час війни багато людей залишили село, але потім частина повернулася. Кузина була теж не вдома, але мій дядько, її батько, покликав додому, сказав, що тут зараз безпечно. Проте трапилося найгірше», — розповідає Агрон Мехметі. Серед 45 вбитих сербськими військовими найстаршому чоловіку виповнилося майже 100, наймолодшим був 16-річний хлопець. Наш співрозмовник звертає увагу, що на меморіалі по кілька людей мають однакові прізвища, оскільки загинули члени однієї родини.
На момент трагедії в Речаку, за словами Агрона Мехметі, в селі перебували 200–250 людей, у тому числі понад 10 дітей. Уночі 15 січня 1999 року кілька тисяч сербських військових оточили село і розпочали щільні обстріли.
«Мене вранці розбудив дядько, з родиною якого ми жили по сусідству, і сказав, що обстріли дуже серйозні. Я не відразу зрозумів, бо під час війни не сприймаєш обстрілів як надзвичайне. Але дядько наполягав, що відбувається щось інше», — розповідає Агрон.
В одному місці зібралися зо два десятки людей-сусідів. Обстріли посилювалися, тому Агрон спробував шукати захищеніше місце, де серби не дістали б. Військові й поліція вже зайшли в населений пункт. На вулиці було небезпечно, бо працювали снайпери, — так на очах в Агрона вбили місцевого хлопця.
Мехметі дивом сховався, але він чув голоси, постріли і крики односельців. Військові та поліція вбивали всіх, кого могли. З його слів, в одній сім'ї дитина отримала поранення — за її криком військові знайшли і розстріляли родину. Пригадує, що надвечір усе стихло. Увесь цей час він очікував, що представники ОБСЄ зможуть зупинити насильство.
Увечері в Речак дійсно прибула місія ОБСЄ, і Агрон одним з перших спілкувався з ними. Перекладачу він сказав, що знає про вбивства, як вважає, десь п'яти людей, однак той сказав, що сталося значно жахливіше.
Злочин проти людяності чи «постановка і фальсифікація»?
Пан Мехметі каже, що сербські військові не допускали іноземної місії в Речак, доки там тривала різанина. Коли представники місії потрапили в село, то змогли забрати кількох поранених у госпіталь, а Агрон пішов по будинках односельців і виявив тіла вбитих. Він знайшов десь 18 загиблих. Деякі люди були обезголовлені, інші мали на тілах сліди тортур.
Наступного дня Речак відвідав Вільям Волкер. За наслідками візиту під час пресконференції в Приштині він назвав події злочином проти людяності і заявив про необхідність рішучих дій.
Тіла загиблих у селі склали в мечеті. Сербські військові вимагали медичних експертиз, але косовські албанці хотіли якнайшвидше поховати. Дізнавшись про різанину, до села підтягнувся загін Визвольної армії Косова, кілька днів тривали бої.
19 січня тіла все-таки відправили в Приштину на експертизу. Серед експертів були сербські і білоруські фахівці, справді незалежною албанці вважають експертку з Фінляндії. За її висновком, усі загиблі були цивільними.
Поховали жертв лише 11 лютого, що, на думку пана Агрона, стало «тортурами після тортур», оскільки це було майже через місяць після загибелі людей.
Після трагедії в Речаку минуло вже 26 років, але Сербія до цього часу не визнає своєї вини і навіть більше — говорить про «фальсифікацію та постановку». У 2021 році за підтримки міністерства внутрішніх справ Сербії зняли документальний фільм, де стверджують, що це була постановка албанців, аби спровокувати НАТО бомбардувати Сербію. А загиблі ніяк не цивільні, а переодягнені військові. І це так схоже на те, що заявляє нині Росія про події в Україні.
Сербський журналіст і політолог українського походження Борис Варґа наголошує, що Сербія не пройшла через процес зіткнення з минулим у контексті відповідальності офіційного Белграда за війну 90-х років у Хорватії, Боснії і Герцеговині, Косові.
«Воєнні злочини 90-х у Сербії весь час є своєрідним табу. Зокрема, впродовж останнього десятиліття, коли при владі перебуває президент Александар Вучич (який працював міністром інформації за Мілошевича. — Авт.) і його Сербська прогресивна партія. У Сербії взагалі дуже мало знають про сербські злочини в Косові через те, що вони пов'язані з авіаударами НАТО по Сербії та Чорногорії, які тут вважають агресією Заходу, США та ЄС проти сербів», — пояснює Варґа.
Він зауважує, що сербські медіа найбільше повідомляли про злочин проти албанських цивільних у селі Речак, але подавали його як постановку албанців і причину інтервенції НАТО й відокремлення Косова від Сербії.
Заперечення вини й дискредитація розслідувань
Аналогічно інформація про розстріли цивільних і зґвалтування в Бучанському районі Київщини, де відомо про загибель понад 1700 мирних жителів, про утримання упродовж місяця в шкільному підвалі понад 350 цивільних у Ягідному на Чернігівщині, про масові поховання місцевих жителів в Ізюмі на Харківщині 2022 року, де знайшли близько 500 тіл закатованих людей, задокументована як воєнні злочини, однак Росія реагує на них однаково — це «постановки, фальсифікації» або ж наслідки дій української армії.
Фактчекерка організації StopFake Олена Чуранова зазначає: тільки-но стало відомо про злочини російської армії в Бучі, російська пропагандистська машина запустила стратегію заперечення та перекладання вини на інших. А міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров постійно повторює, начебто немає списків людей, які загинули в Бучі, що теж неправда. StopFake спростовував ці фейки.
«Основна стратегія і для своєї, і для міжнародної аудиторії — це заперечення вини Росії в злочинах. Далі Кремль відпрацьовує стратегію перекладання вини, де вже використовують різні методи — звинувачення української армії в тому, що сталося, фейки про інсценування злочинів тощо. Будь-які докази, які надають міжнародні організації, Росія також спростовує за допомогою єдиного аргументу: начебто всі ці інституції заангажовані, а їхні розслідування необ’єктивні», — каже Чуранова. Крім того, для іноземної аудиторії знімають і пропагандистські фільми, які інтерпретують події через російські дезінформаційні наративи, приміром, пропагандистський фільм «Свідок».
Звісно, щойно оприлюднюють докази злочинів, інформаційна кампанія найпотужніша — постійні вкиди різних фейків, теорій змови. Після появи результатів розслідувань Росія дискредитує інституції, які їх проводили, і заявляє, що ці дані недостовірні. Ще один підхід, який використовують під час повномасштабної війни — акцент на начебто масових злочинах української армії замість згадок того, що дійсно сталося на Київщині чи Харківщині.
Фактчекерка вбачає певну схожість у діях Росії з тим, що відбувалося під час воєн на Балканах.
«Звісно, є схожість. Наприклад, коли Сербія дуже довго заперечувала масові вбивства в Сребрениці, де 1995 року серби вбили до 8 тисяч боснійських мусульман, чи коли поширювали схожі фейки про обстріл людей у Сараєві, як ми маємо фейки про начебто обстріли українською армією мирного населення тощо. Також аналогічно відбувалася робота над тим, аби дискредитувати організації, що розслідували ці злочини», — підкреслює вона.
Росія засвоїла уроки війн у колишній Югославії
Про паралелі у ставленні до воєнних злочинів у Сербії та Росії говорить і Борис Варґа. На його думку, все подібне до того, як Росія зараз пояснює події в Бучі й Ірпені. Дещо більше в Сербії відомо про геноцид у Сребрениці в Боснії. «Це тому, що заперечення злочинів і геноциду в Сребрениці є частиною політичної кампанії всіх сербських націоналістів у регіоні. Головний їхній політичний лозунг — «серби не геноцидний народ», і це зараз вважають аксіомою», — зауважує журналіст і політолог.
Загалом у Сербії наразі немає суспільного запиту на істину не лише про злочини в Косові, а й в інших країнах. Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну розбудив реваншистські настрої серед сербів Західних Балкан. Переважає думка, що албанці Косова за допомогою Заходу насильницьки від’єднали Косово. У сербському політичному дискурсі «Косово є серцем Сербії», основною складовою сербської національної ідентичності й історичною колискою сербського православ'я. А міжнародний трибунал з воєнних злочинів колишньої Югославії в сербських ЗМІ переважно розглядають як антисербський, який нібито найбільше засудив етнічних сербів.
До того ж молодші покоління мало знають про війни 90-х. Приміром, книгу журналіста Радета Радовановича «Сміх під шибеницею: чого ви не хотіли б знати про війну в Косові» (серб.: Smeh pod vešalima: Ono što ste želeli da ne znate o ratu na Kosovu) відмовилися публікувати пʼять видавництв Сербії.
Водночас Варґа впевнений, що Сербія змінюється: майже три місяці в країні тривають протести і блокади через смерть 15 осіб унаслідок обвалу даху нещодавно відремонтованого залізничного вокзалу в Новому Саді. Протестує здебільшого молодь — студенти й учні середніх шкіл. Вони вимагають інших суспільних цінностей, і є шанс, що з часом виникне запит і на зіткнення з минулим. «Це для сербського суспільства буде довгий і непростий шлях», — зауважує Варґа.
Росія вивчила досвід конфліктів на просторах колишньої Югославії і зараз агресивно проводить пропаганду й дезінформацію, виправдовує злочини, які щодня здійснює в Україні. «А щоб у Росії змінилося ставлення до України й українців, напевно, знадобиться декілька поколінь за умов, що Росія позбудеться імперських амбіцій», — переконаний Варґа.
Воєнні злочини можна пояснити, але не можна виправдати
Воєнні злочини супроводжують усі війні, каже психотерапевтка і травмотерапевтка, лейтенант запасу ЗСУ Ганна Стативка. Їх можна пояснити з психологічного погляду, але аж ніяк не можна виправдати. Вона наголошує, що психологічні експерименти засвідчували здатність людини робити боляче іншим, особливо якщо авторитетна фігура брала на себе відповідальність за ці дії. Водночас спрацьовує важливе, архаїчне за своїм походженням бажання приналежності до соціальної групи — і заради цього відчуття людина теж здатна порушити моральні норми.
Психотерапевтка вважає, що неможливо достеменно знати про мету воєнних звірств — залякування, придушення опору, однак є можливість в оцінках відштовхуватися від наслідків. «Росіяни робили це з усіма народами, які вони завойовували. Вони діють стратегічно. Звірства — це лише перший крок, а потім перетворюють завойовані народи на інструмент загарбання нових територій», — переконана Ганна Стативка.
Вона наголошує, що воєнні злочини не результат того, що в одному місці зібрали людей із садистськими нахилами чи психопатів. «Абсолютно ні. Це раціональна стратегія Російської держави. Це не садисти і психопати, це люди, які виросли в системі російської культури, яка пропагує право сильного. Подивіться російські серіали — там завжди про військових, міліцію (ментів) і романтизованих бандитів. Людина з дитсадка чує про «вєлікую Расєю», а тому й виростає здатною робити те, що дозволено робити в її культурі», — каже психотерапевтка.
За інформацією Національної поліції України, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну зареєстровано понад 140 тис. злочинів (станом на кінець січня 2025 року), скоєних військовими РФ або ж їхніми посібниками. Але війна триває, як і злочини. Координатор громадської приймальні чернігівської правозахисної організації MART юрист Дмитро Науменко бере участь у документуванні воєнних злочинів.
За його словами, лише в Чернігівській області з лютого 2022 року зафіксували 5,5 тис. епізодів, які можна вважати воєнними злочинами. Громадська організація MART, що належить до глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна», фіксує ці злочини. Офіційну реєстрацію й розслідування виконують правоохоронні органи. Ініціатива, яка об'єднує низку правозахисних організацій, ставить за мету притягнути винних у скоєнні воєнних злочинів в Україні до відповідальності і також працює на міжнародному рівні.
«Нові епізоди воєнних злочинів в області додаються щодня, оскільки армія РФ постійно обстрілює прикордоння. Це те, що ми документуємо з відкритих джерел, записуємо під час польових місій. Є злочини проти особи, злочини проти майна», — пояснює юрист.
Національні суди в Україні виносять вироки російським воєнним злочинцям, однак більшість — заочні. Непоодинокі випадки, принаймні в Чернігові, що навіть затриманих підозрюваних обмінюють. «Я маю застереження щодо того, коли вироки судів можуть бути реально виконані. Окреме застереження щодо оскарження вироків через порушення процедур, втрату доказів чи сплив термінів давності», — додає фахівець.
Коли завершиться війна в Україні і як притягуватимуть до відповідальності воєнних злочинців — точної відповіді не знає ніхто. Дмитро Науменко вважає, що це може бути як Міжнародний кримінальний суд, так і спеціальний трибунал. «Сьогодні складно щось прогнозувати напевно. Однак якщо не вірити в покарання, то воно не настане», — переконаний він.
Війна Росії в Україні триває, окупаційні війська щодня скоюють воєнні злочини проти українців. Формула «ніколи знову», яку тиражували в суспільному дискурсі після Другої світової війни, в сучасному світі виявилася занадто слабкою, аби протидіяти новим воєнним звірствам. Імовірно, тільки справедливе покарання воєнних злочинців може стати справжнім щитом від забуття і примарливою гарантією, що це ніколи більше не повториться.